Хатина дядька Тома

Розділ XLII Розповідь про привида

Повернімося до маєтку Легрі. Тут останнім часом із невідомо якої причини слуги постійно згадували стару легенду про привида.

Із уст в уста пошепки передавали вони один одному відомості про те, що пізно вночі по дому хтось ходить — спочатку по сходах, потім по кімнатах. Верхні двері замкнули на ключ, але це не допомогло. Мабуть, замок не був перешкодою для мешканця горища, або він мав ключа, або це справді був привид, який потрапляв у помешкання через замкову щілину, як і належить усім привидам.

Ті, кому довелося бути свідками цих прогулянок, по-різному описували побачене. Мабуть, тому, що у жодного з них не вистачило сміливості поспостерігати за нічним гостем до кінця: хто заплющував очі, хто залазив із головою під ковдру, а хто накривався спідницею або взагалі будь-чим. Відомо здавна: що сліпий недобачив, а глухий недочув, те й вигадав. Ця істина спрацювала і в даному випадку. Тому-то і виникло багато історій про одну і ту саму домашню примару. Та ці описи мали дещо спільне — білий саван. Мабуть, примари конче мусять його мати, інакше смерть їм! Невігласи-негри не читали Шекспіра і не знали, як він описав типову примару свого часу:

Не беремося стверджувати, чи існують привиди насправді. Але факт залишається фактом: по будинку Легрі ночами вешталася людська фігура, загорнута у біле простирадло, відчиняла двері, зазирала у кімнати, показувалася то там, то сям, а потім поверталася на горище. Вранці все було, як і до того — жодних слідів, двері на горище замкнуті на ключ і — тиша.

Плітки про блукання по дому привида дійшли і до Легрі. І що старанніше негри приховували це від нього, то більше він насторожувався. Господар був доведений до відчаю: почав щораз частіше і більше випивати, і хоча на людях він тримав себе в руках і лаяв тих, хто розповсюджує «ці брехні», але ночами мучився від жахливих снів.

Голос нечистої совісті мучив його дедалі сильніше. Він намагався його приглушити, та марно — хто може перемогти підсвідомість? Хто може виміряти глибини душі, позначити її межі? Хто може сказати, що таке страх перед вічністю? Від кого він ховався за замком? Від внутрішнього голосу й за сімома замками не сховаєшся! Легрі сам себе довів до такого гнітючого стану, що тепер боявся залишатися сам на сам навіть із собою.

Наступного дня після того, коли містер Джордж Шелбі забрав Томове тіло і поїхав із ним із маєтку геть, Легрі подався у місто до своїх приятелів і розважався там, як міг, щоб відволіктися від напасних думок про того проклятого негра, який і з могили не давав йому спокою. Коли пізно увечері він повернувся додому, то зачинився у спальні, ключа заховав до кишені, двері підпер ослінчиком і поклав на нього два заряджені пістолети. Потім запалив нічну лампу і завалився спати.

«Тепер мені й сам диявол не страшний», — думав Легрі.

Після важкого дня розваг і подорожі до міста і назад Саймон спав міцно. Але ось йому сниться якась неясна тінь, яка попереджає його про неминуче лихо. Та він впізнає у цій тіні Кассі. Вона тримає у руках саван його матері. Здалеку долинають крики і стогін. Він собі думав, що це сон, але, прокинувшись від пережитого жаху, побачив, як двері відчиняються і хтось заходить до кімнати. Щоб переконатися, чи це справді так, Легрі, напівсонний, перевертається на другий бік… Справді, двері розчинені навстіж, ось гасне лампа — її у нього на очах гасить чиясь рука.

Крізь вікно до кімнати пробирається місячне сяйво. Через туман воно слабке і тьмяне, але і цього достатньо, щоб побачити: кімнатою плавно пересувається велика біла пляма. Загробний голос тричі повторив: «Ходімо! Ходімо! Ходімо!»

Легрі, обливаючись холодним потом, боявся навіть поворушитися. Та раптом біла примара щезла. Він миттю зірвався з ліжка, навпомацки кинувся до дверей, а переконавшись, що вони зачинені, впав просто під ними на долівку і знепритомнів.

Відтоді Легрі втратив спокій. Він страшенно, без міри запиячив. Він втратив контроль над собою, збайдужів до справ на плантаціях. Дуже скоро по сусідніх плантаціях і у місті поширилася чутка, що Легрі помирає. Так воно і було. Він вже допився до білої гарячки, марив і кричав. Слуги боялися заходити до його кімнати і заглядали лише через вікна, щоб дізнатися, що там коїться. Найчастіше він кидався з кутка в куток, затулявся обома руками, ніби хотів втекти від когось чи від чогось. В такі моменти йому вчувався той моторошний заклик: «Ходімо! Ходімо! Ходімо!»

Тієї ж ночі, після відвідин Легрі у образі примари, Кассі вирішила, що час утікати настав. Деякі негри стверджували, що бачили на власні очі, як не один, а два привиди мчали алеєю до дороги.

Емілі та Кассі вибігли з маєтку Легрі вночі й зупинилися перепочити аж на світанку. Дорогою вони поскидали з себе білі простирала. Кассі зодягнулася так, як зодягаються креолки — у чорне з голови до п’ят. Густа вуаль повністю сховала її обличчя. Утікачки придумали собі такі ролі: Кассі — знатна дама, а Еммі — її служниця.

Зіграти роль поважної пані для Кассі було неважко. Вона була вихована у заможному домі, вміла достойно триматися, вільно говорила французькою. До того ж у неї ще збереглися деякі предмети минулої розкоші — вбрання й коштовності.

Опинившись на окраїні міста вранці, жінки купили валізку, спакували в неї деякі речі, найняли носильника і утрьох пішли до маленького готелю.

Першим, кого вони там зустріли, був Джордж Шелбі. Він затримався у готелі, очікуючи корабля.

Кассі впізнала юнака, якого вона бачила крізь щілини у даху. Вона бачила, як він вдарив Легрі, як повіз із маєтку мертве Томове тіло на своєму возі. Розгулюючи будинком в образі примари, вона дізналася, хто він такий, звідки і чому приїхав по Тома. Все, що вона почула, переконало її у тому, що цьому молодому джентльменові можна довіряти. Вона зраділа, довідавшись, що далі вони їхатимуть на одному кораблі.

Благородна зовнішність Кассі, її горда постава і вишукані манери, а найбільше — гроші, які вона витрачала на послуги і щедрі чайові, надійно захищали її від підозр. Люди не прискіпливі до тих, хто щедро платить. Кассі завбачливо запаслася грошима на дорогу.

Юний Шелбі та Кассі познайомилися ще у готелі, й на посадку на корабель вони поїхали одним екіпажем. Джордж шанобливо посадив Кассі на корабель і обрав для неї та її служниці хорошу каюту.

Поки корабель плив по Ред-Рівер, Кассі не виходила на палубу, прикинувшись хворою. А Емілі майстерно грала роль турботливої прислуги й ні на крок не відходила від ліжка кволої господині.

Коли вони дісталися до Міссісіпі, Джордж дізнався, що незнайомка також збирається їхати вгору по річці. Він був галантним юнаком і запропонував купити квиток в окрему каюту на корабель, на якому мав плисти сам. Того-таки дня усі троє пересіли на великий корабель «Цинцинатті». Кассі одужала швидко, мов за велінням чарівної палички. Вона сиділа на палубі, виходила до загального столу. Усі пасажири звертали на неї увагу і перешіптувалися про те, що в молодості ця поважна пані, мабуть, була красунею.

Джордж був спостережливим юнаком. Йому одразу здалося, що ця жінка щось приховує. Кассі часто ловила на собі його задумливий погляд. Він скромно опускав очі і відводив їх в бік.

Кассі почала переживати, чи не запідозрює він бува чогось? Але скоро заспокоїлася і вирішила довіритися йому. Кассі розповіла йому про все: хто вона така, хто Емілі, і як вони опинилися з ним в одному готелі.

Джордж із задоволення допоміг би будь-якому рабові з плантації Легрі, тим паче жінці, яка приятелювала з Томом. Він пообіцяв допомогти їм усім, чим зможе.

У сусідній із Кассі каюті подорожувала француженка, мадам де Ту. З нею їхала чарівна дівчинка років дванадцяти.

Коли ця пані дізналася, що Джордж — уродженець Кентуккі, вона зацікавилася ним. Їхнє знайомство пройшло невимушено завдяки безпосередності дівчинки, яка могла розвеселити будь-кого. Пасажири радо знайомилися, бо подорож була нудна та довга — вона тривала аж два тижні.

Джордж часто розмовляв із мадам де Ту, а Кассі була присутньою при цих бесідах. Всі вони точилися навколо однієї теми — Кентуккі. Пані добре зналася на особливостях тамтешнього життя і скоро співрозмовники з’ясували, що вони — далекі сусіди. У них знайшлося чимало спільних знайомих.

— Чи немає серед ваших знайомих плантатора на ім’я Гарріс? — запитала якось француженка.

— Є такий дідок — жорстокий рабовласник, має плантацію неподалік від нас, — відповів Джордж Шелбі. — Але ми рідко бачимося. У нашій родині не прийнято товаришувати з такими людьми.

— А багато у нього рабів? — продовжувала мадам де Ту, намагаючись приховати зацікавленість цією темою. Але Кассі помітила, що в її очах палає інтерес, і зрозуміла, що це не просто розмова про земляків.

— Так і є, — підтвердив Джордж, дивуючись, чому вона так хвилюється.

— І все ж, можливо, вам доводилося чути про одного його невільника, вашого тезку — мулата Джорджа. Ви не знаєте такого?

— Джордж Гарріс? Знаю, дуже добре знаю. Він одружився на служниці моєї матері, але потім утік до Канади.

— Утік? — швидко перепитала мадам де Ту. — Слава Богу! — вихопилося у неї.

Джордж був здивований такою реакцією, але промовчав. А француженка раптом закрила обличчя руками і розплакалася.

— Це мій брат, — зізналася вона крізь сльози.

— Та невже?! — вигукнув Джордж.

— Так! — підтвердила мадам де Ту, гордо підвела голову і витерла сльози. — Так, містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат!

— Господи, невідомі шляхи твої! — юнак не приховував, що почуте здивувало його.

— Мене продали на Південь, він тоді був ще хлопчиськом, — пояснювала мадам де Ту. — Мені пощастило, я потрапила до доброго порядного чоловіка. Він відвіз мене у Вест-Індію, дав відпускного листа і одружився зі мною. Я нещодавно овдовіла, тож вирішила поїхати в Кентуккі, щоб розшукати брата і викупити його. Ось зі мною моя донька. Вона так хоче познайомитися з дядьком!

— Дуже мила дівчинка… Так, те, що ви кажете, схоже на правду. Він розповідав, що у нього була сестра Емілі, яку продали на Південь.

— Вона перед вами, — прошепотіла мадам де Ту. — Розкажіть мені, який він…

— Із задоволенням! Ваш брат — достойний чоловік, хоч і зростав у рабстві, — сказав Джордж. — Усі цінували його за розум і непохитність переконань. Я так багато знаю про нього, бо він одружився на жінці з нашого дому.

— А вона… Яка? — поцікавилася мадам де Ту.

— Справжній скарб! Вродлива, мудра, привітна і побожна! Моя мати виховувала її, як рідну доньку. Вона її навчила всьому, що знала сама: читати, писати, рукоділлю… А який у неї чудесний голос! Вони — прекрасна пара. От тільки невідомо, чи разом вони тепер… У них є син.

— О Боже… А вона ваша з народження? — запитала мадам де Ту.

— Ні. Мій батько купив її в Новому Орлеані і привіз спеціально для матері. Тоді їй було приблизно вісім-дев’ять років. Батько так і не зізнався, скільки заплатив за неї. Але після його смерті ми отримали доступ до його паперів і знайшли купчу. Сумма вражає. Мабуть, тому, що дівчинка була надзвичайно вродлива і вихована. Вона квартеронка.

Кассі сиділа позаду Джорджа і уважно слухала їхню розмову. Коли він почав розповідати про маленьку Елізу, вона не витримала, легенько торкнулася його плеча і запитала:

— Може, ви пригадуєте, у кого її купили?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то у купчій грамоті фігурувало прізвище пана Саймонса.

— О Господи! — вигукнула Кассі й, зомлівши, рухнула на підлогу.

Джордж і мадам де Ту позіскакували з місць. Юнак ненароком перекинув глек із водою та склянки. Дами, які знаходилися неподалік і почули, що комусь стало зле, кинулися допомагати і скоро повернули Кассі до тями.

Жінка, опритомнівши, відвернулася обличчям до стіни і заплакала, як дитина.

Проте це були сльози радості. Матері зрозуміють нещасну Кассі — їй тепер усміхнулася доля: вона отримала надію на зустріч із донькою. Так і сталося через декілька місяців… Але не варто забігати наперед. Усе по-порядку!