Хатина дядька Тома

Розділ XXXV Оберіг

Так звана вітальня у будинку Легрі була така ж занедбана, як і увесь маєток. Цікаво, чи пам’ятає вона своїх гостей? Колись сюди, у довгу, простору кімнату з великим каміном, з’їжджалися поважні люди, а тепер по всіх кутках відлежували боки люті пси. Колись тут радували око дорогі яскраві шпалери, які зараз всюди повідклеювалися і звисали клаптями, показуючи уражені пліснявою та грибком стіни. Як і в усьому будинку, у вітальні також витав нездоровий запах вогкості, пилу й запустіння, характерний для нежилих приміщень, впереміж із алкогольними випарами та псячим духом. На залишках шпалер красувалися плями від вина і пива, записи, зроблені крейдою, і довгі стовпчики цифр, як у зошиті з математики. У каміні постійно тліло вугілля, бо тут завжди було холодно і непривітно — навіть у спекотну погоду. А ще Легрі любив, щоб вугілля завжди було напоготові для підкурювання люльки та розігрівання води для приготування пуншу. По кімнаті було розкидано сідла, вуздечки, батоги, якийсь одяг; картини були перекошені, порвані фіранки на вікнах звисали абияк.

У той вечір, коли шмагали Тома, Легрі сидів серед цього безладу і проклинав свій запальний характер. Він готував собі пунш, наливаючи гарячу воду з надщербленого глека у склянку, щоб трохи покращити свій настрій.

— Шляк би трафив цього Сембо! Знайшов час, коли скаржитися мені на нових невільників… Саме сезон! Тепер Том добрий тиждень лежнем лежатиме… — картав себе Легрі.

— Сам винен! — почув він голос Кассі позаду себе.

— Що, повернулася, відьмо?

— Так, — байдуже відповіла вона. — Але я не змінилася.

— Буде так, як я сказав! Отямся. А не візьмешся за розум — марш жити в селище! Працюй з усіма неграми і їж кукурудзяні коржі.

— Та мені у сто разів краще жити там, у брудній хижі, ніж під твоєю владою! — вигукнула Кассі.

— Знаєш, від моєї влади ні тут, ні там тобі не сховатися. Це єдина моя радість, — нагадав Легрі, схопивши жінку за руку. — Будь розумницею, сідай мені на коліна.

— Обережніше, Саймоне Легрі! — крикнула Кассі, вириваючи свою руку і гнівно зблиснувши очима. — А ти таки боїшся мене, — насмішкувато додала вона. — І правильно: у мене вселився диявол. Тож не гнівай мене!

Ці слова Кассі прошипіла зі свистом просто у вухо Легрі. То й злякався. Щоправда, цей деспот завжди побоювався цієї рабині, відчуваючи її владу над собою. Вона скорила його нестримністю почуттів, перед якими завжди пасували грубі натури. А останнім часом Кассі стала вкрай непередбачуваною. Вона спалахувала через дрібниці, зчиняла галас на рівному місці й геть вийшла з-під його контролю. Коли ж він привіз собі для втіх Емілі, Кассі як з ланцюга зірвалася. Це не були жіночі ревнощі, ні — вона-бо ненавиділа Легрі, а не кохала. Просто вона вирішила захистити невинну, чисту дівчинку. Їй стало невимовно шкода Емілі. Вона з кулаками накинулася на Легрі, коли він довів молоденьку невільницю до сліз своїм грубим ставленням. Він страшенно розлютився і, бажаючи настрахати, обіцяв відправити її на роботу в поле, якщо вона не згадає, хто така і як мусить поводитися. Того дня Кассі добровільно вийшла в поле, виказавши тим самим зневагу до Легрі з його погрозами.

Легрі увесь день думав про Кассі, не знаходячи собі місця. Коли вона поставила свій кошик із бавовною на ваги, він спробував помиритися із нею, та це йому не вдалося. А коли Легрі наказав так жорстоко покарати Тома, вона просто спалахнула від бажання його розчавити, стерти з лиця землі. Тепер вона прийшла із селища лише для того, щоб заступитися за Тома, який одразу їй дуже сподобався своєю людяністю і винятковою порядністю.

— Припини погрожувати! Ти направду з чортами дружбу завела! — крикнув Легрі і відштовхнув її від себе, злякано бігаючи очицями. — Послухай Кассі, мир! Давай дружити, як колись!

— Дружити, кажеш? — крикнула вона, навіть не намагаючись приглушити гнів, який вирував у її душі, вже вириваючись на волю.

— Чого це ти лютуєш? — здивувався Легрі. — Заспокойся, Кассі.

— Як я можу заспокоїтися, коли ти таке виробляєш? Це часом не ти скалічив найкращого працівника усієї плантації, та ще й в самий сезон?! Ось, маєш результат!

— Тут я із тобою згоден. Не варто було робити це тепер. Але якщо раб відмовляється коритися, його треба одразу ж ставити на місце, інакше — викинуті на вітер гроші.

— Тома тобі поставити на місце не вдасться, згадаєш моє слово.

— Мені — й не вдасться?! — ревонув Легрі, аж зіскочивши зі стільця. — Це ти згадаєш моє слово: не народився ще раб, який здатен мені протистояти! Я на ньому живого місця не залишу, а свого доб’юся!

Цієї миті на порозі вітальні з’явився Сембо. Він підійшов до Легрі і, кланяючись, вручив йому якийсь згорток.

— Що тут? — поцікавився Легрі.

— Томів оберіг, господарю.

— Що це за чортівня — оберіг?

— Це така річ, яку негри замовляють у чаклунок. Вона біль притлумлює. Хто має оберіг, батога не боїться. А Том носив його на шиї, на чорній шворці.

Як і всі жорстокі невігласи, Легрі був страшенно забобонний. Він обережно взяв паперовий згорток із рук Сембо і повільно його розгорнув. Те, що із нього випало, нажахало Легрі, хоча там були звичайнісінький срібний долар та довге золотисте пасмо Євиного волосся, яке, мов живе, обвилося навколо пальця Легрі.

— Прокляття! — крикнув він, жбурнувши локон у камін і в нападі гніву тупаючи ногами. — Де ти це узяв? Спалити його, спалити негайно!

Сембо і Кассі не зрозуміли, чому оберіг негра справив таке дивне враження на господаря. А він тим часом продовжував біснуватися.

— Ніколи більше не принось мені ніякої чортівні! — Легрі замахнувся кулаком на Сембо, а потім схопив срібний долар — Томів подарунок від Джорджа Шелбі — і викинув його через відчинене вікно.

Сембо був щасливий, що цього разу на нього лише накричали, і швидко щез за дверима. Коли наглядач вийшов, Легрі стало ніяково від того, що він не зумів контролювати себе. Він сів у крісло і мовчки почав сьорбати пунш. А Кассі, помітивши, що Легрі задумався, непомітно вислизнула з кімнати і пішла провідати Тома. Про ці відвідини ми вже розповідали вам, любі читачі.

Гадаємо, вам цікаво дізнатися, що ж так злякало і розлютило Легрі. Чому звичайне світле пасмо змусило тремтіти людину, яка здавалася байдужою до всього на світі? Щоб з’ясувати це, необхідно розповісти про минуле цього рабовласника.

У таких деспотів, як Легрі, теж було дитинство, юність, батьки. Вони теж мають свої переживання, якими не бажають ні з ким ділитися. Народився Легрі в родині Саймонів, типовій для свого часу в тому розумінні, що його батько був тираном-безбожником, а мати — благою християнкою. Мати охрестила свого обожнюваного сина. Вона ніжила його і випещувала, читала йому молитви на ніч. Ця добра блондинка терпляче і з великою материнською любов’ю ростила своє єдине дитя, виховувала його хорошою людиною, водила до церкви. Але Легрі був її важким хрестом. Річ у тім, що він був у всьому схожий на свого батька, жорстокого самодура. Син успадкував його деспотичний характер, тож, пропустивши крізь вуха вмовляння матері, Легрі покинув батьківський дім дуже рано — не для навчання, а для піратства.

Відтоді він тільки одного разу відвідав рідний дім. Мати зустріла його ніжно й ласкаво, її серце змучилося від тягаря нерозтраченої любові й турботи. Ця жінка страшенно скучила за сином, і коли він приїхав, зробила все можливе, щоб умовити його відмовитися від гріховного життя і врятувати свою душу. Їй вдалося на певний час затримати сина вдома. Легрі старався жити нормальним життям, але це йому швидко набридло і він узявся за старе. Все почалося із пиятики. Материнське серце обливалося кров’ю, коли вона бачила, що вади перемагають усе те добре в її синові, що вона плекала стільки років. Якось уночі, коли він повернувся додому напідпитку, нещасна мати впала перед сином на коліна, благаючи повернутися до нормального життя. Те, як він відреагував на цей її вчинок, стало мукою його життя: він копнув матір ногою в груди і вибіг із дому, проклинаючи її. Легрі у чому був повернувся на свій корабель.

Здавалося, він забув і рідний дім, і матір, яка народила його на світ… Та вони нагадали про себе, і так, що він вже не міг забути їх до смерті. Якось на корабель доставили листа, адресованого Легрі. Там саме була у розпалі гулянка. Він розірвав печатку і відкрив конверта. З нього випало довге біляве пасмо і обкрутилося навколо коротких, товстих пальців Легрі. З листа він довідався, що його мати померла. Помираючи, вона виявила свою останню волю: розшукати сина і повідомити йому, що вона його пробачила і посилає йому своє благословіння.

Здавалось би, йому мало стати легше, але ні. Якась зла чи просто справедлива сила очорняє все найкраще, перетворюючи його на докори сумління і ще гірше озлоблюючи поганих людей. Образ його доброї, ніжної мами, її передсмертне послання, її прощення — все це лиш розлютило негідника Легрі, бо нагадало про невідворотну розплату за гріхи.

Легрі негайно спалив листа і локон, який мати передала йому на пам’ять про себе. Вони згоріли, але пам’ять залишилася назавжди і обпікала його чорну душу пекельним вогнем. Він заливав ці спогади віскі, вбивав гріховними забавами й богохульством — а вони все одно жили і мучили його. Ночами він зіскакував із ліжка від того, що образ його матері переслідував його, її очі ніжно дивилися, і він відчував, як її пасмо обіймає його пальці. Отже правдиво написано в Євангелії: «Бог є любов, яка поглинає усе». Для чорних душ добро і всесильна любов є найстрашнішим покаранням.

— Триклятий негр! — лаявся Легрі, попиваючи пунш. — І де він це взяв? Маячня якась — те саме пасмо, точно! З попелу відновилося! Але як потрапило до мого негра? Ех!.. Я вже думав: це діло минуле, забуте… Та хіба тут забудеш? Як же тоскно… Мабуть, покличу Еммі. Хоч вона мене й ненавидить, а мусить слухатися. Змушу зійти до мене вниз!

І Легрі вийшов у сіни, з яких тягнулися сходи наверх, просто до кімнати Еммі. Сіни і самі сходи були завалені всіляким мотлохом, ящиками. Тут було темно. Через розбите вікно над дверима пробивалося слабке світло місяця. Повітря тут було затхле, а сирість аж дихати не давала.

Легрі зупинився перед сходами і почав наслухати. Дівчина співала. Йому було страшно чути спів у цьому старому, запущеному домі. Зараз йому було страшно від будь-якого звуку, а тут пісня, та ще така моторошна — один із улюблених рабських наспівів:

— Проклята дівка! Вбити її мало! — роздратовано бурмотів Легрі, а потім гукнув: — Еммі! Еммі!

Замість відповіді він почув луну, яка лише повторила ім’я дівчини. А дзвінкий дівочий голос співав собі далі:

А далі знову почувся приспів:

Легрі ступив на одну сходинку, але завмер. Щось в ньому зламалося. Навіть самому собі йому було соромно зізнатися, що він злякався! Великі краплини поту вкрили його чоло, серце закололо… Йому здалося, що нагорі у пітьмі промайнуло щось біле. «Невже привид покійної матері?» — подумав він, мимоволі сахнувшись назад і ледь не впавши зі сходинки.

— Як не крути, а цього негра чіпати не можна, це зрозуміло! — прошепотів Легрі й, озираючись у темряві, повернувся до вітальні. — Тут якісь чари. Інакше чого б мене в піт кидало? І звідки у нього взявся той проклятущий локон? Ну невже той самий? Та ні, не може бути! Я ж його спалив, він згорів у мене на очах! От чортівня!

Бійся, Легрі! Те пасмо справді було магічне! Каяття і жах сповнили твою душу, коли ти побачив його. Вища сила його тонкими волосинками зв’язала твої безжальні руки, щоб ти і пальцем не торкнувся більше тих нещасних, хто належить тобі.

— Годі спати! Прокидайтеся! — крикнув Легрі до псів, заходячи до вітальні, свиснув і тупнув ногою, щоб їх розбудити.

Але вони у відповідь лише неохоче помахали хвостами. Легрі стало невимовно сумно.

— Може, покликати Сембо і Квімбо? — говорив сам до себе Легрі. — Хай поспівають чи станцюють — розвіють мої сумні думки.

Господар начепив на голову капелюха, вийшов на ґанок і засурмив у ріг — так він викликав своїх помічників.

Коли Легрі ставало самотньо, він запрошував Сембо і Квімбо. Вони то горлали пісень, то танцювали, то зчиняли бійку — це вже залежало від настрою господаря, від того, яку розважальну програму він замовляв.

Коли Кассі вночі поверталася від Тома (а було це близько другої години ночі), вона почула, що у будинку страшенно гамірно: гавкіт собак, дикі верески… Жінка піднялася на ґанок і зазирнула до вітальні. Гоп-компанія була п’яна в дим, всі троє кричали, перевертали все у вітальні догори дригом, співали дурнуватих пісеньок і для повного задоволення корчили один одному огидні пики.

Довго дивитися на це неподобство Кассі не могла. Її аж трусило від зневаги до них.

— Хіба ж це гріх — позбавити світ від такого мерзотника? — прошепотіла вона.

Кассі увійшла в дім з чорного входу і піднялася на другий поверх до Емілі.