Хатина дядька Тома

Розділ XXХІІІ Непокірна Кассі

Завдання людини на цьому світі полягає у тому, щоб не зневіритися, не озлобитися і за будь-яких обставин пройти свій земний шлях гідно. Іноді, щоб вижити, залишатися порядною людиною важко. Але Том був міцним горішком і вирішив не зраджувати своїм принципам, залишаючись собою. Разом із тим треба було якось пристосовуватися до нового життя.

Том швидко зрозумів, чого треба остерігатися і на що можна сподіватися, працюючи на такого господаря, як Легрі. Він покладав великі надії на свою високу працездатність, старанність і добросовісність, щиро вірячи, що ці якості допоможуть уникати безпідставних звинувачень, покарань і принижень. Він не боявся ніякої роботи, бо робити вмів усе. Будучи від природи миролюбним, Том вирішив і на цього господаря працювати чесно та самовіддано. Тут він побачив стільки горя і сліз, що просто вжахнувся. І тепер він щиро як ніколи покладався на Господа, в глибині душі сподіваючись, що він, Всеблагий, допоможе йому вирватися звідси.

Легрі відчував до Тома таку неприязнь, яку завжди інтуїтивно відчуває погана людина до хорошої. Але не оцінити свого нового невільника він просто не міг. Купуючи Тома, він планував зробити із нього наглядача на час своєї відсутності. Попостерігавши за ним тижні зо два, він переконався, що новий раб на цю роль підходить: відповідальний, чесний, працьовитий і покірний. От тільки одне стримувало господаря — Том був добрим і співчутливим, а це для наглядача неприпустимо. Він має бути жорстоким і байдужим. До того ж Том осуджував, хоч і мовчки, жорстоке ставлення господаря та його посіпак до своїх побратимів. Із цим треба було щось робити. Саймон Легрі вирішив будь-що перетворити Тома на жорсткого, лютого і байдужого наглядача. Не знав він, що це — сізіфова праця… Але про це згодом, а зараз ми розповімо про подію, яка здивувала усіх невільників Легрі.

Одного ранку перед виходом у поле Том помітив у селищі нову жінку, яка дуже вирізнялася на фоні решти невільниць. Вона мала струнку поставу, делікатні руки і ноги, була зодягнена у хорошу сукню. Виглядала вона на років тридцять п’ять, максимум сорок. Побачене одного разу, її обличчя запам’ятовувалося назавжди: на ньому залишило свій незгладимий відбиток бурхливе життя, рясно всіяне горем і приниженням. Високе чоло, красиві, чіткі дуги брів, правильний ніс, чуттєва лінія вуст і гордо піднята голова — все це свідчило про те, що колись це була дуже вродлива жінка. Але зараз врода сховалася за результатом приниженої гордості та жіночої гідності — глибокими зморшками, які немов поорали її обличчя. Усі риси загострилися, вилиці некрасиво випнулися, а шкіра стала хворобливо-жовтуватою. Її виразні темні очі затягнули глибокий відчай і безкінечна мука. Кожен рух незнайомки, її міміка й жести показували, що ця жінка надзвичайно горда і зверхня, а туга очей ще більше це підкреслювала і була контрастним фоном до її непростої натури.

Том не знав ні хто вона така, ні звідки і чому з’явилася тут. Він побачив її на світанку, коли всі поспішали на поле: гордо піднявши голову, жінка пішла разом із рештою невільників. Інші, судячи з їхніх реплік, добре знали цю жінку, і її з’ява серед них внесла пожвавлення в колектив.

— Ось і її провчили! Так їй і треба, — сказала якась невільниця.

— Ха-ха-ха! Дочекалася панської ласки, — підтримала її інша жінка. — Тепер дізнаєшся, по чім ківш лиха, білоручко!

— Та яка з неї робітниця!

— Увечері дістане за старання, як і всі ми!

— Я б із радістю подивилася, як її шмагатимуть!

Незнайомка не звертала уваги на ці уїдливі, образливі коментарі, мовби й не чула їх або не розуміла, що йдеться про неї. Вона начепила на обличчя презирливий злий усміх і не міняла виразу обличчя. Том відчув, що нова рабиня до чорної роботи не звикла і тепер мужньо бореться зі злим жартом зрадливої долі. Незнайомка увесь час йшла поряд із Томом, але жодного разу не підвела на нього очей, не обмовилася до нього жодним словом. Він також не чіпав її, розуміючи, як їй зараз важко. Отак мовчки вони дійшли до поля. За роботою Том поглядав на сусідку. Вроджена спритність і доладність у всьому відчувалася в кожному її рухові. Робота, хоч і нова для неї, давалася цій жінці легше, ніж решті, все горіло у неї в руках, її кошики швидко наповнювалися чистою бавовною. При цьому зверхня усмішка не сходила з її обличчя і кричала на всю плантацію, що вона вища за це принизливе становище, в якому опинилася.

Опівдні Том перемістився поближче до мулатки Люсі, бо помітив, що вона геть вибилася з сил, заледве ноги тягнула і увесь час стогнала й охала. Він вибрав момент і мовчки переклав зі свого кошика у її декілька жмутків бавовни.

— Навіщо? Не треба! — сказала вона, розгублено подивившись на добродія: взаємодопомога тут була нечуваним подвигом. — Тебе за це покарають!

І тут, мов із-під землі, коло них виріс Сембо. Він мав зуба на цю нещасну жінку за те, що вона не погодилася бути його дружиною. Він ревонув прокуреним низьким голосом:

— Що це ти, Люсі, махлюєш? — і вдарив її ногою, взутою у важкий черевик, а Тома тріснув батогом по обличчі.

Це був перший Томів удар. Проте він, не зронивши ні слова, заходився працювати далі, а от нещасна жінка, яка й без удару ледве на ногах трималася, тепер втратила свідомість і впала на землю.

— Нічого, зараз я допоможу їй встати! — злісно шкірячи зуби, сказав Сембо. — Мої ліки кращі за докторські, — говорячи це, він витягнув з обшлага булавку і по саму головку уткнув її в ногу непритомної жінки. Це й справді допомогло, бо вона пронизливо зойкнула і поволі спробувала підвестися із землі, щоправда, марно. — Вставай, паскудо! Вставай, інакше буде ще гірше!

Мулатка зібрала всю свою волю в кулак, підвелася і почала дуже швидко збирати бавовну.

— Щоб більше я не бачив, що ти хитруєш! — попередив Сембо. — Бо тоді сама смерті проситимеш!

— А я вже її прошу! Мені таке життя не потрібне, — гірко сказала вона і замовкла, а по якомусь часі Том знову почув її голос:

— Скільки можна це терпіти? Господи, допоможи нам. Ти не забув там про нас?! — бідкалася вона.

Томові було дуже її шкода. Не думаючи, що його чекає за те, що він надумав, цей добрий чоловік пересипав усю бавовну зі свого кошика до її.

— Господи! Томе, не треба! За це тобі не знати що зроблять!

— Що б не зробили, мені це витерпіти буде легше, ніж тобі, — відповів Том і повернувся на своє місце. На цю нехитру операцію він потратив не більше хвилини.

Раптом незнайомка, яка працювала неподалік і все бачила, подивилася на Тома довгим, проникливим поглядом, а потім висипала свою бавовну до його кошика.

— Ти не знаєш, що тебе чекає за твій благородний вчинок! Взаємодопомога тут карається особливо жорстоко. Поживеш тут місяць-другий — забудеш, що таке виручати інших! Тут аби свою голову вберегти!

— Бог не допустить, щоб я таким став, місіс! — вигукнув Том, за звичкою звернувшись до незнайомки, як до пані. А вона, мабуть, теж звикла, щоб її так називали, бо промовчала на це, сказавши натомість:

— Бог сюди не заглядає!

А Сембо не дрімав. Він знав свою роботу: був пильним і навіть із другого кінця поля побачив, що вона зробила. Ось він іде до неї, загрозливо розмахуючи батогом.

— Це що таке? — заревів він переможно. — Що це ви тут за клуб взаємодопомоги організували? Ну тримайся, тепер я над тобою пан!

Жінка метнула блискавку з чорних очей, повільно випросталася і різко повернулася до Сембо. Її губи затремтіли, ніздрі розширилися — увесь її вигляд виражав зневагу і лють.

— Тільки спробуй зачепити мене бодай пальцем, негіднику! Одне моє слово — і на тебе нацькують псів, спалять живцем, розірвуть на шматки! Це я ще можу!

— Що ж ти тоді у полі робиш?.. Я подумав… — залепетав Сембо, вочевидь, злякавшись її погроз. Потім неохоче відступив від жінки зі словами: — Та хіба ж я щось погане хотів вам зробити, місіс Кассі? Ви не подумайте…

— Тоді тримайся від мене подалі, щоб тут тобою і не пахло! — крикнула вона.

Сембо нічого не залишалося, як зробити діловий вигляд, буцім у нього є справи на другому кінці поля, і піти туди, не озираючись.

Жінка знову заходилася збирати бавовну так швидко, що це здавалося неймовірним. До кінця робочого дня її кошик був туго набитий бавовною, крім того, вона вмудрилася ще кілька разів підкинути трохи бавовни Томові.

Коли вже зовсім стемніло, змучені невільники понесли на головах кошики до комори, де зважували і зберігали бавовну. Там їх вже чекав Легрі, Сембо і Квімбо. Вони обговорювали те, як пройшов день на плантації.

— Із цим Томом ми далеко не заїдемо: цілий день підкладає бавовну до кошика Люсі. Якщо господар не пояснить йому по-своєму, які тут порядки, він зіпсує нам усіх негрів, — радив Сембо.

— От халепа! — обурився Легрі. — Таки доведеться провчити цього добродія.

І два його помічники люто вишкірилися.

— Ну, тепер я спокійний. Містер Легрі кого хочеш провчить! У справі навчання порядку рабів йому і сам диявол не конкурент, — лестив господарю Квімбо.

— Ось що я вирішив… Доручити Томові шмагання негрів. Це найкращий спосіб вибити сентименти з його дурної голови. Очерствіє швидко!

— Не той випадок, господарю, — засумнівався Квімбо, — цей і мухи не вдарить…

— Не хвилюйтесь, у мене негрів шмагатиме… Або він, або його! — прогугнявив Легрі, заштовхуючи язиком тютюн за щоку.

— А ця Люсі — ото паскуда! Іншої такої зарази у нас на цілій плантації не знайдеться, — сказав Сембо.

— Ой, щось ти надто вже лихий на неї. Це, Сембо, якось підозріло!

— Вона ж не послухалася вашого наказу, не пішла мені за дружину.

— Відшмагай її, то вмить піде, — порадив Легрі, спльовуючи. — Але зараз це не на часі. Саме сезон збору, кожні руки на рахунку. Вона, хоч і виглядає здихлею, та дух має сильний — вперта скотина. Поки до півсмерті не зашмагаєш — не скориться.

— Та вона ледарює! Ще й пащекує на додачу. Том за неї всю роботу робить.

— Он воно як? От вона у нього першою і буде. Накажу Томові власноруч відшмагати Люсі: так ми двох зайців вб’ємо одним пострілом: і Том почне до нових обов’язків звикати, і не перестарається, як ви, чорти навіжені!

— Ги-ги-ги, — зареготали обидва наглядачі, підтверджуючи своїм підлим смішком таку характеристику на себе.

— Ось побачите, господарю, як Том і Кассі постаралися: Люсі принесе повнісінький кошик, — сказав Сембо.

— Я власноручно його зважу, — багатозначно сказав Легрі. Обидва наглядачі знову дико зареготали.

— Ви хочете сказати… Місіс Кассі працювала увесь день?

— Охо-хо! Ще й як працювала! Ніби сам диявол у неї вселився з усіма своїми чортяками!

— Це її друзі, вони завжди з нею, — сказав Легрі й, вилаявшись, пішов до терезів.

Вимучені невільники повільно один за одним заходили до комори і зі страхом ставили свої кошики на ваги. Легрі помічав прийняту сировину на грифельній дошці, до краю якої був приклеєний папірець з іменами рабів.

Кошик Тома заважив добре, і він відійшов убік, тривожно поглядаючи на Люсі.

Хитаючись від утоми, мулатка поставила на вагівницю свого важкого кошика. Легрі зрозумів, що причепитися нема до чого, та все-таки закричав для порядку.

— Ну ти, скотино лінива! Знову недотягуєш! Це вже тобі просто так не минеться!

Люсі, застогнавши від відчаю і втоми, знесилено опустилася на лавку.

Ось до ваг підійшла жінка, яку Сембо називав «місіс Кассі». Вона виступила вперед і, зневажливо усміхаючись, поставила свій кошик на ваги.

Легрі так само з насмішкою і водночас проникливо подивився їй просто у вічі. Її погляд був твердим, вона сказала йому щось по-французьки, дуже тихо. Ніхто не зрозумів, що саме вона сказала, але всі побачили, як змінився після її слів вираз обличчя Легрі. Він замахнувся, але вона зміряла його зневажливим поглядом, і він опустив руку. Кассі повернулася і поволі вийшла з комори.

Легрі покликав Тома.

— Пам’ятаєш, Томе, коли я тебе купував, то казав, що ти мені не для того потрібен, аби працювати на звичайній роботі. Слухай, отримуєш підвищення — будеш наглядачем, як Сембо і Квімбо. От зараз і починай виконувати нові обов’язки. Відшмагай для початку оту жінку. Ти ж бачив, як це робиться. Впораєшся?

— Вибачте, господарю, — сказав Том, — Не змушуйте мене цього робити. Я до такої роботи не звик, ніколи таким не займався… Та я й не зможу, рука не підніметься.

— Тобі доведеться ще й не до такого звикнути — у страшному сні не присниться! — ревів Легрі, хапаючись за ремінь. А потім як вдарить ним Тома по обличчю раз, і другий, і третій. — Ну! — сказав він, зупинившись, щоб перевести дух. — Відмовляєшся і далі?

— Відмовляюся, господарю, — відповів Том і витер рукою кров, що струменіла з його обличчя. — Я можу працювати вдень і вночі, до останнього подиху, але проти совісті своєї не піду нізащо, господарю.

Том завжди був покірним, поводився чемно, говорив тихим, м’яким голосом. Легрі думав, що з цього негра можна шнурки вити, що він — безхребетний боягуз. Але останні Томові слова перекреслили це хибне враження. Невільники аж охнули від здивування, нещасна мулатка стиснула руки і прошепотіла: «О Господи…», а всі решта завмерли, знаючи, що зараз гримне грім. І справді, Легрі розгнівався не на жарт.

— Ах ти ж скотино чорнопика! Ви чули? Совість йому не позволяє виконувати накази господаря! Та вам, худобі безмозкій, думати недозволено! Ти що, святим та божим прикидаєшся? Містер Том повчає господаря, що справедливо, а що ні! Кажеш, совість тобі не дозволяє відшмагати цю стару відьму?

— Не дозволяє, господарю, — сказав Том. — Вона квола і хвора. Хіба можна бути таким жорстоким? Я ніколи не погоджуся нікого бити. Ви, господарю, якщо хочете, мене вбийте, а на неї я руки не підніму. Мені легше самому лягти трупом.

Том говорив тихо і спокійно. Та в цьому голосі вчувалася нескорима воля. Легрі аж трусився від гніву. Він знав таких рабів, їх лиш могила виправить, та впасти обличчям у багно він не міг.

— Ах ти, страднику святий! Надумав вчити нас, грішних! Та ти, мабуть, забув, що у Біблії написано, то я тобі нагадаю: «Раби, коріться своїм господарям». А твій господар — я! Хто за тебе, пса паршивого, заплатив тисячу двісті доларів? Тепер твої тіло і душа — мої! — і Легрі копнув Тома в живіт.

Це спричинило неочікувану реакцію раба. Він випростався і, піднявши до неба залите кров’ю впереміж зі сльозами обличчя, гордо сказав:

— Ні, господарю, ви помиляєтеся! Душа не продається! Із тілом робіть, що хочете, а душа моя належить мені й Господу Богу! Вам до моєї душі зась!

— Зась, кажеш? — сказав Легрі, злісно шкірячись. — Зараз я тобі покажу… Гей, Сембо, Квімбо! Відшмагайте цього Божого пса, — ха-ха-ха! — та так, щоб він місяць рачки лазив!

Вмовляти цих двох не довелося — вони радо схопили свою жертву. Мулатка із жахом скрикнула, всі решта позіскакували зі своїх місць і проводжали Тома співчутливими поглядами. А він покірно дозволив повести себе на місце покарання.