Хрест

Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься.

УДОМА Я ГОТУВАВСЯ ДО СІЄСТИ. ЦЕ РОБИВ СУТО ПО-СВОЄМУ: ПОСТАРАТИСЯ ПРОКОВТНУТИ ЯКИХОСЬ ХАРЧІВ, ПОЛОВИНКУ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНОГО/ТРАНКВІЛІЗАТОРА, І — САЙОНАРА, СИСУНЦІ! Нап’яв довгу футболку з лого «ТНЕ JAMES DEANS», почистив зуби й трохи подивився «Sky News». Може, світ покращився?

Не покращився.

У Нью-Йорку відбувалися збори партії республіканців. Крістофер Гітченс написав, що перегони будуть напруженими, і я йому вірив. Чеченські бойовики захопили школу й погрожували вбити триста дітей, якщо їхніх поплічників не випустять на волю. Одну дівчинку вдалося визволити — і, поклястися готовий, вона як дві краплі води нагадувала Серену Мей. Частиною цієї гори провини й докорів сумління стало те, що кожна маленька дівчинка мені її нагадувала. А як інакше?

Я швидко вимкнув телевізор, проковтнув ліки, почекав, доки вони потраплять у кров, шепочучи: «Господи, я знаю, ти вже мене колошматив-колошматив, що на все життя сліди залишаться, але хоча б тут зроби поблажку: не треба снів про цю дитину, а то знаєш що? Я знову зап’ю!»

Так, погрожувати Богу — дуже розумно, наче Йому не по цимбалах. Але ну якого хріна.

І я докинув аргумент:

— Ну я ж священникові допоміг, це хіба не рахується?

Мабуть, ні.

Хтось постукав у двері.

— От бляха.

Може, ризикнути й не відчинити? Сон уже посунув, поплив по моїх нервах. Постукали знову, я зітхнув і відчинив.

Рідж.

У формі, серйозна, навіть грізна.

Я сказав:

— Я за кабельне заплатив, пані офіцерко.

Її це не розвеселило — мені рідко таке вдавалося. Стосунки між нами зазвичай були конфліктні, агресивні, та хоч як старалися, ми не могли звільнитись одне від одного. Перед тим як у Коді стріляли, наші взаємини певною мірою потеплішали. У неї хтось з’явився, і здавалося, що тепер між нами може виникнути своєрідна дружба. Я врятував її від дуже злого переслідувача і знав, наскільки моя допомога їй цінна, та Рідж на перебування в боргу реагувала ворожо, і, бачить Бог, хто краще за мене це розуміє? Ти мене врятував, я почуваюся зобов’язаною, і доки ми не будемо квити, я не знаходитиму собі місця, а найкраще я вмію ворогувати. Жахлива правда, відома нам обом, полягала в тому, що нам необхідний цей зв’язок, ми пов’язані і серед усієї плутанини почуттів в обох був і страх втратити одне одного.

Це херзна-що? Так. А може, просто суто ірландський прикол.

Часто я замислювався: от якби вона не була лесбійкою, то, може, в нас щось би й вийшло?

І якби я не був алкоголіком. Якби... якби...

У минулі роки ми одне одному допомагали більше, ніж будь-кому ще. Потім наші стосунки певний час трималися на рівні майже близької дружби, а тоді хтось один чи обоє намагалися сховатись. Таке може розбити серце, правда? Моє — так точно, ну а якщо говорити про Рідж, то розбите на друзки серце можна було побачити в її очах, якщо ви здатні подивитися бодай трохи вглиб.

Але той постріл змінив усе. Мої біль і злість аж ніяк не збиралися повертати мене до тієї крихкої теплоти, якої ми з Рідж перед тим майже досягли.

Вона з осудом сказала:

— Ти що, тільки встаєш?

Без макіяжу її обличчя здавалося напруженим.

— Та навпаки, спати лягав.

Вона демонстративно поглянула на годинник:

— Зараз пів на другу дня.

Я відчув спокусу зачинити двері їй перед носом і гучно послати подалі, але обмежився зауваженням:

— То ти прийшла мені час сказати? У мене годинник є.

Вона протислася повз мене і пішла просто до вітальні.

Я зачинив двері й сказав:

— Сусіди навряд чи дуже мене полюблять, побачивши в мене під дверима ґардів.

Вона роззирнулася, не побачила нічого такого, що могло би покращити їй настрій, тож я запитав:

— Хочеш чого-небудь? Пива там, віскі велику склянку?

Шпильку їй пустив. Вона відказала:

— А я гадала, що жарти на тему алкоголізму не надто доречні.

Ми так і стояли, навколо шумував вихор ворожнечі, а тоді я сказав:

— То що, прийшла й вирішила, що отак одразу мене за яйця візьмеш? Справи в дорожній поліції не дуже йдуть?

Здається, від цього вона трохи здулася. Впала в крісло й запитала:

— А ти знаєш, як це важко — працювати ґардом?

Я хотів закричати: «Альо, гараж! Я там працював!» — але промовчав. Вона продовжила:

— А я жінка, ще й лесбійка, таке вони взагалі страшенно люблять. Просто одразу дають зрозуміти, що ти ні по яких списках на підвищення не проходиш. Торік спідниці видали, щоб пом’якшити наш образ, наче який-небудь амбал оцінить відмінність, кине ножаку і скаже: «Вибач, я спочатку не помітив, що ти в спідниці». Ніхто з інших жінок їх не носив. У мене кийок, пояс, на якому наручники, кишеня для рації, маска для штучного дихання рот в рот і гумові рукавички для здоров’я та безпеки, особливо коли треба обшукувати труп.

На цих словах її трохи пересмикнуло, а потім Рідж сказала:

— Там макіяж дозволений, знаєш? Якщо не червона помада і не викличний. Волосся вимагають певної довжини. Моя сержантка, стерва, міряє мені волосся, так що я почала зав’язувати хвіст, а вона каже, що його треба під шапку ховати.

Складалося враження, що вона навіть не пробувала з’ясувати деталі умов своєї роботи, і мені було цікаво, до чого це вона все розповідає. Рідж іще не закінчила:

— З ідеї, ми по черзі їздимо патрульною машиною — це завжди по двоє. На чергування часто заступаю сама. Знаєш, скільки разів я їздила тією машиною?

Я мав щось відповісти і спробував угадати:

— Мабуть, нечасто.

— Жодного разу! Це чесно взагалі? Але я про що? Справедливість там і не ночувала. Я дуже багато стирчу в відділку. Ненавиджу це — сидиш як в офісі, люди приходять по права, паспорти або повідомляють про крадіжку. Нудьга зелена. Потім приносять п’яного якогось чи багатьох п’яних...

Вона уважно подивилася на мене. Вочевидь, я належав до цієї категорії.

Я відчув спокусу поглузувати: «Ой, маленькій бідолашці Рідж не дають на великій машинці покататися!» Проте стримався, а вона вела далі:

— Мені подобається бути ґардою, але якщо мене ближчим часом не підвищать, то доведеться подумати про те, щоб звільнитися.

На цих словах її обличчя стало трагедією в мініатюрі. Сон заявляв на мене свої права, і хотілося, щоб вона швидше пішла нафіг, так що я сказав:

— Ну то роби те, що треба, аби дали підвищення.

Вона подивилася просто на мене — і тут я зрозумів, що ми нарешті дійшли мети її візиту.

Вона сказала:

— Мене одна проблема зі здоров’ям хвилює, не знаю, кому сказати.

Іноді єдиний варіант — це простота, і я мовив:

— Скажи мені.

Вона набралася духу:

— Знайшла в груді ущільнення. Це можуть бути просто тканини, але...

Я не вагався:

— Треба піти перевіритися!

На мить вона розгубилась, уявляючи, мабуть, якісь жахливі наслідки. Я не відступав:

— Рідж, пообіцяй мені, що запишешся до лікаря!

Вона вийшла з задуми:

— Добре, але тут іще одне.

Я почекав. Вона запитала:

— Ти знаєш про розп’яття?

Я кивнув, хоча й не знав майже нічого.

Рідж сказала:

— Вісімнадцять років, Джон Вілліс — його прибили цвяхами до хреста й поставили оте все на пагорбі над міським звалищем. Ми гадали, там щось пов’язане з наркотиками, попередження для когось, може, навіть політичне що-небудь. Ні. Хлопець із поважної родини, збирався в коледж вступати, не притягався.

Рідж чекала, що ж я скажу на це.

Я був ошелешений, до горла підкотила нудота. У голові сплив образ пораненого Коді, і я відчув, що ось-ось можу блювонути. Збирався з духом добрих п’ять хвилин, а тоді видихнув:

— Є зачіпки?

Вона опанувала себе, спробувала вгамувати збудження, яке її охоплювало від цієї справи:

— Нічого нема — жодних зачіпок, кінці у воду. Але якщо хтось проллє світло на цю історію, той зробить кар’єру!

За кілька секунд до мене дійшло.

— Ох, ні. Ти хочеш, щоб я що-небудь вивідав. Але ж саме ти все мені казала, щоб кидав цю похмуру гру, бо вона мене знищить.

Принаймні їй вистачило совісті вдати, що їй соромно, а тоді Рідж сказала:

— Я не хочу, щоб ти робив небезпечні справи, але в тебе непересічний дар знаходити докази.

Не встиг я відмовити — а збирався, — як вона дістала папірець і сказала:

— Ось тут його ім’я, він жив у Кладдаху, я тобі це лишу. Ти просто подумай, добре? Я тільки про це прошу, Джеку.

Джеку.

Вона ніколи не називала мене на ім’я. Це свідчило про ступінь відчаю.

Ідучи до дверей, вона сказала:

— У тебе вигляд зморений, відпочинь.

З усім сарказмом, на який був спроможний, я відказав:

— Зворушений твоєю турботою. Наступного разу, коли побачимося, хочу почути, що ти сходила до лікаря.

Намагався говорити спокійно й не виказувати хвилювання.

Вона була в коридорі, і промінь світла зблиснув на золотих ґудзиках її блузи. У ньому Рідж набула вигляду майже дивовижного й ніжного. Сказала:

— А я не турбувалася, просто старалася поводитися чемно.

Я крикнув їй вслід:

— Краще старайся!

І хряснув дверима, даючи сусідам знати, що знову лютую. Узяв папірець і прочитав:

Джон Вілліс

Кладдах-парк, 3

Ґолвей

Сів на стілець і не встиг навіть почати думати про це, як очі заплющились і мене охопив сон.

Герберт Спенсер писав: «Є такий принцип, який наглухо перекриває доступ до інформації, який спростовує будь-які аргументи й успішно тримає людину у вічному невігластві, і цей принцип такий: спочатку зневага — потім дослідження».

Звичайно, я уявлення не мав, який із себе Спенсер, але в моєму плутаному сні він з’явився власною особою з молотком, цвяхами й цією цитатою на вустах. Почав кричати, що я цього не розгадаю і що мій розум неправильно налаштований. Він трохи нагадував мені батька, а насамкінець крикнув по-ірландськи: «Bhi curamach!»

«Будь обережний!»

У тому сні також була Рідж, але що саме вона там робила, я забув — пам’ятаю тільки те, що була страшенно сумна Серена Мей, загибла дитинка, звичайно, теж з’явилась, і її печальні очі весь час дивилися на мене, доки я не прокинувся, стогнучи, обливаючись потом.

У квартирі було темно, і я пошукав годинник... Господи, вже сьома, відключився на п’ять годин. Вирішив менше пити снодійного. А щодо злості такого рішення не прийняв — то єдине моє пальне.