Хрест

В Ірландії старші люди вірять, що молитва, промовлена біля підніжжя хреста, обов'язково буде почута.

НАСТУПНОГО РАНКУ Я ЗБИРАВСЯ В ЛІКАРНЮ ― ЯК ЗАВЖДИ, НАВІДАТИ КОДІ, ПОДИВИТИСЯ, ЧИ ГОЯТЬСЯ ЙОГО РАНИ, ЧИ НЕ УТВОРЮЮТЬСЯ ПРОЛЕЖНІ. Частина цього візиту — двогодинне чекання. Було ввімкнено новини. Облога російської школи закінчилася жахіттям. За попередніми даними, могло загинути до трьохсот людей, здебільшого діти; показували кадри, де ті намагаються втекти в самій білизні, а терористи по них стріляють. Не витримав і вийшов, чуючи нажахані вигуки людей у почекальні. Потім був репортаж з Іраку: після того як встановили «мир», загинула тисяча американських солдатів. Коли мене покликала медсестра, я з полегшенням пішов туди, де телевізора не чути.

Бадьорий лікар запитав:

— Як почуваєтесь?

Варіанти відповіді:

Відчуваю жах

Пригнічений

У мене похмілля

Як свиня.

Відповів:

— Буває гірше.

Ми підійшли до ліжка Коді, він лежав... як мертвий, кругом трубочки, тільки ледь помітний рух грудей свідчив про життя.

Що це означає?

Лікар ретельно оглянув його, гмукаючи й клацаючи язиком; усе це заповідало жахливий висновок. Нарешті закінчив, щось записав у картку і сказав:

— Відновлюється добре.

У повітрі зависло «але...», і я почекав. Сам його за язик не тягнув. Те, що лікар думає, він рано чи пізно скаже, вони завжди кажуть, нема сенсу хотіти ще чогось.

Він зітхнув:

— Його тіло надзвичайно...

Лікар намагався дібрати слово, тому, щоб прискорити процес, я підказав:

— Переколошматило?

Мене били не раз, я й лік таким випадкам згубив: ключкою для герлінгу, арматурою, кулаками, важкими черевиками, і завжди спеціально — так що це явище мені було відомо досконало. Стрільба для мене була як «оскар» — найвищим досягненням, до якого всі попередні тільки ведуть. Та відхилення від сценарію — в тому, що стріляли не в мене. Додати ще гупання в голові після алкоголю, і некролог майже готовий. Тобто я дібрав правильне слово.

— Точно.

Я подумав, що вже все, й був готовий збиратися.

Він сказав:

— Алкоголь не допомагає пришвидшити одужання.

Я спробував пожартувати:

— Сумніваюся, що малий готовий скоро вискочити на пиво. Чи що скажете?

Він насупився — гарне слово, ось воно, свідчення того, що я навчаюся все життя, яке мені принесло до хріна добра, — і відрубав:

— Сарказм не надто доречний. Не я сюди бідного хлопця поклав — і роблю для нього все, що можу.

Бла-бла-бла.

Я хотів закричати: «Та зроби ж щось більше!»

Він запитав:

— Ви з ним розмовляєте?

— Що?

— Ми точно не знаємо. Відомо, що розмова з тим, хто лежить у комі, допомагає як мінімум його другові чи родичу, який до нього прийшов, але хто знає? Може, він вас чутиме.

Локшину вішає. Я запитав:

— Що ви пропонуєте — про футбол побалакати, як «Манчестер Юнайтед» зіграв, як Ґіґґз зі шкури пнувся? Гадаєте, це витягне Коді з коми?

Боже мій, ух я й злився, просто всього заливав гнів.

Лікар зрозумів і сказав:

— Вам видніше.

І вийшов.

Я розумів, що повівся неправильно, але лікар, як то кажуть, потрапив під гарячу руку. Якась частина моєї душі хотіла покликати його й перепросити, але я не став.

Вийшов, зітхнув з полегшенням і пробурмотів під ніс улюблену мантру: «Після такого треба випити».

Поглянув у небо, яке темніло, — літо, за всіма ознаками, скінчилось — і прошепотів до Бога, якому вже не вірив:

«Ну що, не можна хоч один деньок бухнути й не мати похмілля?»

Відповідь я вже знав, але іноді питання ставиться так, щоб подати себе у вигідному світлі й виправдати свою досаду.