Хрест

Як з хреста знятий

У ТОРГОВЕЛЬНОМУ ЦЕНТРІ НА ПЛОЩІ ЕЙР Є КАВ'ЯРНЯ: СТОЛИКИ СТОЯТЬ ПРОСТО В ГАЛЕРЕЇ.

Площа й далі перебувала в муках великих ремонтно-реставраційних робіт, і, як завжди, з їх завершенням спізнювалися на два роки. Дорогою до центру я на мить зупинився біля місця, де був «Одвірок Брауна», але його, як і статую старого Патріка О’Коннора, прибрали. Пообіцяли відреставрувати те і те, але повірили, мабуть, людей троє на все місто. Колись на площі стояв пам’ятник лордові Кленрікарду. Метафора нашої історії: гроші на статую зібрали з пожильців його будинків — і чи маю я додавати, що примусово? Батько розповідав, які гуляння були, коли в 1922 році пам’ятник повалили. Розбили на друзки, а постамент використали для О’Коннора.

Якщо поглянути просто на другий кінець площі — буде видно готель «Great Southern», хоча він не такий великий, як можна подумати з назви. Дорогий, звісно, ну а що не дороге? За новими дослідженнями, жити в Нью-Йорку дешевше. Я нині перебуваю там, де в моєму дитинстві стояли на сторожі дві гармати, і весь парк був обгороджений поруччям, якого зараз і сліду немає.

І були ярмарки.

Кажемо «ярмарок у Ґолвеї» — розуміємо ярмарок на площі Ейр. Дійство розпочиналося годині о четвертій ранку. Дістатися на таке треба рано.

Діставалися.

Корів, биків, телят, овець, свиней, коней проводили містом з різним ступенем гордощів і хитрощів. Ну а найдужче вигравали паби, які жваво бралися нагодувати всі ці юрми. Звісно, отримував своє і банк — «Банк Ірландії», у мене за спиною, зараз масивна будівля; без сумніву, він розпочав своє існування в ті кращі часи.

На площі Ейр і сьогодні не без торгівлі, тільки тепер це дур, жінки, паспорти і, звісно, бухло.

Я зітхнув від незглибимої втрати, пройшов повз ювелірну крамницю Фоллера й перейшов дорогу, щоб потрапити власне в центр. Став на ескалатор, що нас опускає — в усіх значеннях слова, — і пішов до кав’ярні ярусом нижче.

Сидиш, підкріпляєшся, спостерігаєш за туристами. Цього року їх обмаль: бояться літати, терористів, підвищення цін.

У вікнах крамниць написи «РОЗПРОДАЖ» — знак відчаю й занепаду нашої економіки. Наш «кельтський тигр» порикав майже вісім років, і ми як сир у маслі покачалися. Ну а тепер пішло вниз: не годували тварюку — то він, собака, і здох.

Узяв собі лате, шматок листкового пирога, якого не торкнувся, й «Irish Independent». На Олімпіаді ми виступили кепсько — чи не найгірше в історії. Наша найкраща, наша зірка Соня О’Саллівен прийшла останньою. Хочете бачити різницю між старими добрими Штатами і нами? Один з наших спортсменів прийшов одинадцятим, і ми дуже раділи, що він побив особистий рекорд. А американський плавець, який здобув четверте золото, засмутився, що не повторить досягнення Марка Спітца. На самому початку Ігор по ірландській команді вдарив допінговий скандал. Винний сказав, що сподівається попрацювати з антидопінговими комісіями, коли мине його дворічна дискваліфікація. І ми йому аплодували. Бляха, це тільки я з глузду з’їжджаю чи вся країна? Релігія, хоч яка важка її рука, століттями створювала баласт, не даючи потоку відчаю підхопити нас. В’язнучи в дедалі більшій ганьбі, люди вже не надто довіряють духовенству, котре здебільшого дає поживу для таблоїдів. Мабуть, це пояснює те, що в кожного новоявленого культу в місті з’являється своя група прибічників. Навіть у саєнтологів офіс є. Том Круз може з’явитися з дня на день.

Лише кілька років тому я регулярно ходив до церкви, священник навіть звертався до мене на ім’я, але після того, що я дізнався про пральню Святої Магдалини, різко припинив, а привезений з Лондона чорний шкіряний плащ украли під час меси — і хоч під присягою я це стверджувати не готовий, але бачив потім священника в дуже схожому.

У всіх газетах кричали про якесь розп’яття, але це я пропустив і перейшов до буденніших новин. Попиваючи каву, почитав про скандал у «Чорній скриньці» — закладі в гомо-кварталі, де громадськість обурив лесбійський перформанс. Далі по вулиці, в Боерморі, крамниця товарів сексуального призначення мусила закритися через пікети. Власник глузував: «Вони думали, що в нас у крамниці займаються сексом». І додав, що широкий розголос забезпечив успіх закладу, який він тепер відкрив у центрі міста.

Я потягся по цигарки, а потім згадав, що не палю. Та й коли б так, палити там було заборонено. Ірландці, попри очікування, сприйняли новий закон абсолютно мовчки. Ми що, яйця розгубили?

Та отож.

Я відсунув газету. Навпроти сів молодий чоловік із довгим жирним волоссям. Узяв банку «Ред Булла». Він нічим не був схожий на Коді, але нагадав про нього, і я відчув себе гірким, як та чорна кава, що її я дарма не замовив.

Також він був мені схожий на Джоя Рамона. Відсьорбнув з банки — от власне що відсьорбнув: у найкращі часи для мене це один з найбільш діставучих звуків, а в поганому настрої я його просто не зношу. Мені захотілося дати йому ляпаса і крикнути: «Май, бляха, культуру!» Стримався, допив лате й подумав, чи не взяти подвійне еспресо. Тип на мене навіть не дивився. Мені здалося чи він шкірився?

Я уважно на нього поглянув і не без злості в голосі запитав: — Я тебе знаю?

Він допив, почав зминати бляшанку, відкинув довгі пасма з очей і сказав:

— Перепрошую, сер, замислився.

І який же виклик вклав у це «сер»!

У якійсь крамниці грало радіо, і я почув Морріссі з його тогочасним хітом «First Of The Gang To Die». Мене від цієї пісні в холод кидає — щось у ній є пророче. Хлопчина дивився на шрам у мене на обличчі: мене колись сильно побили двоє братів, які недолюблювали тінкерів.

— Це від ножа?

Я торкнувся шраму. Все намагаюся звикнути, що голос у мене змінився, відколи я кинув курити: він став такий, наче я викурив мільйон цигарок і запив кепською самогонкою — не так хрипкий, як просто хріновий. Нахабство типа справило на мене враження, і я відказав:

— А тобі звідки знати? Ти в армії служиш?

Адже де йому в армії служити — він був щупленький і крихкий.

Він вишкірився й відказав:

— Ні, просто я з Лондона.

Він почухав руки (я впізнав амфетамінову сверблячку), а тоді заговорив. Його несло, і рот не встигав за потоком думки:

— А ви колись слухали «The Libertines»? Піт Доерті, їхній співак, він типу як зліз із наркоти, a «The Black Keys», «10 AM Automatic», «fatback blues» і «I’ve gotta» трохи мені нагадують «Prodigy». Данст, він живе як уві сні, і якщо колись будете в Лондоні, обов’язково сходіть послухайте Рутса Мануву, він такий, як... — хлопець замовк, згубивши нитку оповіді, а тоді продовжив: — Такий peп — і стриже, і голить, і з гумором, розумієте?

Зупинився: зрозумів, що прочитав мені бліц-лекцію з музики, точно як, бува, робив і Коді, при тому що я про музику ані слова не казав.

Тож я, нехай уже буде, сказав йому:

— Що, любиш музику, хлопче?

Увагу він міг тримати рівно стільки, скільки Коді. Одну хвилину на тобі зосередиться, а потім бац! — і знову відчалив, ніби не може більше утримувати в голові одну думку. Він підвівся і сказав:

— До зустрічі.

Трохи подумав і додав:

— Чувак.

Кіно «Світ Вейна» багато за що має відповісти. То був один з улюблених фільмів Коді. Ну а в мене на це відповіді не було: ні тоді, ні зараз. Я просто кивнув, а він почовгав геть — отак, на напівзігнутих, що деякі молоді люди виробляють собі таку ходу: мовляв, усе мені пофіг.

Офіціантка почала прибирати зі столу. Надулася, взявши пожмакану бляшанку з-під «Ред Булла», показала на мій пиріг.

— Ви це будете?

Я позирнув на неї і спитав:

— Вам подобається «Prodigy»?

У мене була мобілка. Дзвонити здебільшого не дзвонила, але створювала якесь загальне відчуття зв’язку зі світом, тож я дбайливо щодня її заряджав. Носив у кишені як печальну молитву.

Пішов до «Мак-Свіґана». Там посеред пабу росте дерево, яке завжди чітко нагадує мені, що в нашій країні чуттю абсурду нема переводу. Паб стоїть на Вудквеї, звідти до Гідден-Веллі дрючком докинути: там я колись недовгий час мав свій дім завдяки тінкерам. Вудквей — один з нечисленних справжніх районів Ґолвея. Люди жили там поколіннями й примудрилися втримати свої домівки попри свавілля забудовників. Стоїш у нижній частині вулиці Ейр і бачиш увесь район: іще зелений, неторканий парк, де діти грають у герлінг і, ну нехай уже, кидаються фрисбі, але герлінг наразі в більшості, далі там уже озеро Лох-Корріб. Тут є відчуття згромадженості, єдності, щороку відбувається особливий вуличний карнавал. Люди страшенно пишаються, наскільки вони себе зберегли в місті, де так багато швидких і безжальних змін.

«Мак-Свіґан» стоїть на початку цього району. Новенький такий паб, ніби хтось намагався схопити відлуння старого Ґолвея. Дерево в ньому росте в глибині, і так, паб побудований навколо нього. Оце, як на мене, і є вміння розставити пріоритети. І ще рідкість — там працюють самі ірландці. Це стає дедалі більшою дивиною.

Була лише дванадцята година, і бармен займався своїм барним господарством: метушився, натираючи келихи, розставляючи все на полицях, але весело.

— Як воно? — спитав він.

Я зазначив, що в мене все нормально, замовив пінту пива й малого «Джеймісона».

— Льоду треба?

Я зиркнув на нього: він що, серйозно?

Він сказав:

— Тобто льоду не треба.

У пабі якось дивно пахло, і він помітив, що я це помітив, тож пояснив:

— Це від браку нікотину.

Господи, а правда ж!

А потім додав:

— Наші взяли золото в конкурі.

Я був у захваті. Я в конях дупля не відбиваю, але золото — від цього вся країна місяць на вухах ходитиме.

Він дав моєму кухлю постояти, доки піна не здійнялася шапкою, — діло знає — і поставив на шинквас «Джеймісона».

— У мене є квиток на концерт Мадонни, — сказав він.

Майже як у старій Ірландії: розповідає людина про свої справи, навіть коли не питаєш. Я понюхав «Джеймісона» й негайно став добрим і товариським:

— А ви її фанат, так?

Не наймудріше питання до того, хто купив квиток на концерт, але, на щастя, в таких бесідах логіка відіграє мізерну роль. Бармен жахнувся:

— Та ви що, я її, корову, блін, терпіти не можу.

Я зміг утриматись і не взяв напій зі столу, не пив. Можна подумати: «Що за дебілізм — замовляти бухло і не пити?»

Я добре знав, яке це божевілля. Але так я міг залишатися тверезим тоді, коли далеко не при здоровому глузді.

Я подумав про Коді, який лежав у комі, і про Кейт Клер — жінку, що вбила священника, і тепер у стрільбі в Коді вона перша підозрювана. Я знав, що треба вкладати більше сил у те, щоб знайти її чи того, хто стріляв, але все ніяк не міг отямитися від того, що трапилося з Коді. Він став мені наче сином, про якого я й мріяти не міг, і коли між нами встановився такий зв’язок, що я вже сприймав його як рідного, його в мене забрали.

Мстивий Бог?

У Нього, певно, на мене зуб. Щоразу, коли здається, наче я піднявся з колін, Він мною, блін, підлогу витирає. Чи вірю я в Нього? А то — і це справді особисте. Вранці я шепочу: «Ну що, зроби найгірше, що можеш, і подивись, як я це сприйму!» Порожня фраза, кинута в лице хаосу, бравада замість віри. Я мотнув головою, звільняючи її від Бога та Його мстивості, підвівся й вирішив, що мені пора.

Ідучи й лишаючи неторкані напої, як покинутих друзів, я сказав барменові:

— Сподіваюся, концерт пройде добре.

Він на мить припинив протирати склянки й відповів:

— Молюся, щоб дощ пішов.

В Ірландії для такого не обов’язково дуже ревно молитися.