Хрест

Якщо носити в кишені хрестик, ніяка біда вас не зачепить.

Ірландський священник у проповіді

Місцевий зауважив: «Проти нього і хресту кишені не допоможе!»

КОЛИ Я ОТЯМИВСЯ, ПЕРШИМ ВІДЧУТТЯМ БУЛО ПОЛЕГШЕННЯ, ЩО НЕ ПИВ. Тоді поглянув на годинник і стривожено виявив, що проспав майже вісімнадцять годин і... хочу їсти.

Права рука пульсувала, але не так болісно, як я очікував. А той, у провулку — як він, цікаво? Я прийняв душ, зробив собі кави, щоб розворушитись, і вдягнув білу сорочку, чисті джинси й твідовий піджак із благодійної крамниці. На ліктях там були шкіряні латки, і якби в мене була люлька, то я б нагадував якогось героя роману Джона Чівера або професора, який переживає не найкращі дні. Голячись, ризикнув поглянути собі в очі у дзеркалі. Вони не виказували в мені вбивцю, але очі рідко це роблять. Усі вбивці й негідники, яких мені випадало зустрічати (а випадало стільки, що на мій вік уже з запасом вистачить), мали дуже приємні очі.

Я трохи послухав новини — там казали про чоловіка, якого знайшли в провулку сильно побитим і відправили в інтенсивну терапію. Чи зітхнув я з полегшенням?

Ні.

Подався надвір, тепер уже звичним маршрутом до верхньої частини площі Ейр — поглянути, як іде ремонт.

Ніяк не йшов.

Завернув у бік центру, пройшов крамницю Фоллера, з жалем у серці поглянув на ряди золотих кладдахських перснів, а тоді перейшов на інший бік і зайшов у торговельний центр на площі Ейр. Там є ресторан, де й нині подають меню серцевого нападу: смажать усілякі яєшні з тоннами холестерину й без нотацій. Я замовив особливий сніданок — добрячий, з усім тим мотлохом, що забиває артерії: смажений бекон, дві сардельки, чорний пудинг, яйце, тости, чайник чаю. Зайняв столик у глибині і майже половину страви з'їв, коли з’явився мій найзліший ворог.

Отець Малахія.

Не став питати, чи можна, просто сів і з осудом спитав: — Де ти був?

Я саме жував другу сардельку, тож відповів десь за секунду. Малахія, даруйте за грубий каламбур, аж димився від злості, бо в ресторані не можна було палити. Він із тих ненормальних, через яких пожежна сигналізація вмикається о третій ночі.

Життя для нього — це просто надокучливі події між цигарками. Він був блідий, як бувають курці, обличчя сильно пооране зморшками, дихав із тихим свистом, майже гудінням.

Я вирішив сказати правду, до чого в церкві не звикли:

— Спав.

Він люто кинув:

— Радше просиплявся!

Я не збирався давати спуску цьому смердюку і сказав: — Я не п’ю.

Він пирхнув. Цей звук вискочив з його ніздрів і не надто тішив вухо, особливо людині, яка саме снідає. Він сказав:

— Ти похорон пропустив. Цього твого друга ховали, а ти навіть не потрудився сраку з ліжка підняти?

Я втримався, не підвищив голосу і налив собі чаю.

— Мене просили не приходити.

Він видав якийсь смішок — радісний?

— Ну, заради всього святого, тебе на похорон не пустили, оце ти красава.

Я відчув, що терпець уривається; але ні, він не виведе мене з рівноваги. Запитав:

— І як пройшло?

— «Як пройшло?» — передражнив він. — Батьки були розчавлені, а бідолашна його сестра — просто вбита горем.

Я здивовано запитав:

— У нього є сестра?

Малахія аж зрадів:

— Боже ж мій, бідний хлопчина працював з тобою, а ти навіть не знав, що в нього є сестра! Чи не типова ситуація для Тейлора, містера Егоїста, містера Клав’я Навсе!

Наростала спокуса заїхати йому в щелепу, щоб аж лупа посипалася.

Він помітив мої перев’язані руки.

— Знову воюєш?

Я пішов легким шляхом:

— Так, мене тут один піп дуже роздратував.

Він підвівся й запитав:

— А ти знаєш, що з каналу виловили тіло отого колишнього ґарда?

— Що?!

— Гітон прізвище. Отакий пияк, як ти. Зробив світові послугу і втопився.

Я намагався вкласти це в голову, а він додав:

— Тільки собаку нічого було з собою брати — оце був дивний номер.

— Собаку?!

— Цей паскудник собі до живота собаку прив’язав. Ну який збоченець може зробити таке з одним із найдобріших Божих створінь?

Оце я вирішив тримати себе в руках називається: Малахія дістав мене з усіх можливих боків. Я не мав і тіні сумніву: в тій смерті винен я. Ця справа з собаками здавалася такою банальною. А тепер виявилася зовсім не такою, і в мене не було й гадки, що за чортівня відбувається.

Наступні кілька годин я обходив паби, букмекерські контори та інші місця, куди вчащав Ойн Гітон, і довідався, що у вечір смерті він прямував на склад на Фазер-Ґріффін-роуд. Одному з приятелів розказав, що ось-ось розкриє велику злочинну схему.

Ще кілька годин я шукав адресу того місця; потім, коли дійшов, уже було зачинено. Але я знав прізвище господаря — такий собі Кінг.

Після того зателефонував Рідж із мобільного, і вона сказала, що має деяку інформацію про Рорі, брата дівчини, яку спалили в машині.

Голова в мене йшла обертом. Дуже багато всього відбувалось одночасно, то я вирішив, що перш ніж діяти в усіх цих справах, треба відіспатися ще ніч.

Рідж прийшла рано-вранці наступного дня. У джинсах і світшоті справляла враження майже розслабленої. Я звернув увагу на її очі — вони були сяйливо-блакитні й блищали, і цього разу одяг до них пасував. Не те щоб особливо гарно сидів, але природно поєднувався з тією певністю, яку вона випромінювала.

Вперше за багато часу вона уважно оглянула мою оселю. Правду кажучи, таке собі місце, нічого особливого. Вітальня, обшарпаний диван, маленький телевізор і, звісно, книжкова полиця, що ломилася від томів. Придивилася до килима — весь у пилюці; потім позирнула на маленьку кухню: чашки в раковині, мочалка, якій давно пора на смітник, пачки з сухими сніданками — давно прострочені, у відрі коробки з-під піци та китайських страв: усе свідчило про життя самотнього холостяка в його непоказній красі.

Рідж наморщила ніс:

— Чую запах диму? Ти знову куриш?

Я буркнув:

— А ти хто, моя мати?

Не даючи їй огризнутись, я вже м’якше сказав:

— Є якісь новини?

Вона розповіла мені, про що дізналася.

Найстарший син Віллісів, Рорі, збив на смерть жінку, втік, його заарештували, він вийшов на поруки і подався, як гадають, в Англію. У жертви, Нори Мітчелл, залишилося двоє дітей віком плюс-мінус двадцять років, вони живуть у Брікстоні. З родичами зв’язатися не виходило, і Рідж сказала:

— Напевне, переїхали. Родини часто так роблять після трагедії.

Завдяки тому, що виспався, я став пильний і всі думки, здогади, деталі тощо ставали на чіткі місця. Я почекав, доки картина зовсім складеться, а тоді кинув бомбу.

— О, вони таки переїхали, і, здається, я знаю куди.

Вона замовкла.

— Ти не думаєш, що тут замішані її родичі? — продовжив я.

То був один з моментів, коли раз на десять років моя інтуїція діє в злагоді з досвідом. Я сказав:

— Має бути зв’язок.

Рідж поставилася до цього дуже скептично, сказала:

— Я до цього ставлюся дуже скептично.

Голова в мене працювала на турборежимі, і щоб трохи пригальмувати, я запропонував Рідж кави, а потім піддражнив:

— Чи, може, горілки?

Вона поглянула на мене так, наче ось-ось стукне:

— То була одинична ситуація. А кави я не п’ю, стимуляторів не потребую.

Не звертаючи уваги на цю коротку лекцію, я сказав:

— Тобі треба голову з задниці витягти, ось що.

Вона люто заворушила очима, але не встигла відповісти, бо я запитав її про Кінга зі складу й розповів про Ойна Гітона, якого втопили в каналі.

Відмахнулася вона зі злістю:

— Та Господи Боже мій, він же пив, п’яниці завжди в канал падають, а коли мене спитати, то їх там ще й замало топиться.

Я не став реагувати на підколку і запитав:

— Ну а собака прив’язаний?

Вона розсміялася гірко, якимсь майже збоченським сміхом:

— От саме це п’яниці й роблять: тягнуть за собою невинні душі!

На рідкість в’їдлива особа.

Я запитав:

— А ти для мене про Кінга відомості пошукаєш?

— У мене нема часу шукати вітра в полі.

Тоді я сказав:

— А от я піду на похорон Марії Вілліс.

Рідж вжахнулася:

— Боже мій, чого ти такий огидний? Нащо тобі туди?

— Будемо називати це здогадом.

Вигляд у неї був такий, що вона б назвала це багато як, а зовсім не тим словом Рідж швидко покрокувала повз мене до дверей. Я почекав, доки вона опиниться в коридорі, підійде до сходів, і крикнув їй вслід:

— Ти помиляєшся!

Вона навіть не озирнулася:

— В чому?

— Тобі треба не вітра шукати, а собак. Формулюй думку правильно!

І я хряснув дверима.

Дитяча вихватка?

Зате мені дуже приємна.

Раніше, коли я мав справи з тінкерами, то зустрів копа-англійця на прізвище Кіґан. Зараз я вже знаю, що таке божевілля, але він у цьому зайшов значно далі, для нього потрібно взагалі придумати нову форму психічного нездоров’я. Він тоді мені дуже допоміг, а не зваживши на його пораду, я зробив трагічну помилку. Але ми дружили, і я йому зателефонував.

Він не одразу відповів, а коли озвався, то видав такий початковий гамбіт:

— Тейлоре, ах ти схиблений вилупку!

Все ті самі підколки.

Ми виконали ввічливий ритуальний танок розпитувань про здоров’я і таке інше, а тоді він сказав:

— Ну то шо?

Я взяв бика за роги. Не став вдавати ображеного, чому він гадає, мовляв, що я дзвоню про допомогу, і виклав йому про розп’яття. Попросив дізнатися все про родину Нори Мітчелл.

Він помовчав, а тоді:

— Тобі фотки, правопорушення, якщо були, отаку хрінь?

— Саме так.

— Факс є?

До такого я був готовий: уже домовився з місцевими друкарями й дав їхній номер.

Він запитав:

— А мені що з того буде, хлопче?

— Моя глибока вдячність?

— Нахер вдячність, ти мені ящик «Джеймісона» вистав.

Ну а на прощання він спитав:

— То ти їх зараз розпинаєш?

Що тут відповісти — тільки погодитися. Він відказав:

— Ви, католики, щойно знаходите вдалу штуку, то все повторюєте.

Замість того щоб якось жорстоко скаламбурите, я побажав йому удачі. А він:

— Якщо з тобою «SIG Sauer»⁸, удача не важлива.

Я ходив туди-сюди своєю кімнаткою, обмірковуючи всі можливості. Захотів зробити кави, але мені настільки нетерпеливилося, що навіть не міг чекати, доки закипить чайник.

Зателефонувала Рідж: містер Кінг — поважний бізнесмен, займається експортом делікатесних консервів. Не притягався і в усьому порядний громадянин.

Я запитав:

— І собак любить, правда?

Вона на мить замовкла.

— Що за дурне питання?

— Це саме те, що я хочу дізнатися.

Вона заскандалила, я роз’єднався.

Від телефона я аж виснажився. Коли слух підводить, то такі розмови дуже напружують, і я почувався розбитим. Поглянув у календар — і вгадайте що? — саме сьогодні треба було піти по слуховий апарат.

Може, зараз я не бачу повну картину, зате точно скоро розчую, які за нею стоять махінації.

Сказав таке собі — майже дзенську цитату на рівному місці сотворив.