Хрест

Хрест-навхрест

ЧЕРЕЗ ТРИ ВЕЧОРИ Я ЗНАЙШОВ ШОНА. ЗА ЗВИЧКОЮ ГУЛЯВ ПОНАД МОРЕМ. Трохи припізнився, і вже стало темніти. Дійшов до Блекроку, збирався був повертати додому й востаннє подивився на океан. Унизу серед скель, біля води, видніла самотня фігурка. Я ледве його розгледів. Глибоко вдихнув і пішов донизу. Він сидів на смузі піску з косяком — хмарка диму здіймалася в нього над головою.

Не встиг я щось сказати, як він обізвався:

— Мені було цікаво, коли ж ви з’явитеся.

Я підійшов до нього справа, відчуваючи сильний аромат трави. Очікував побачити його волоцюгою, в жахливому стані. Помилився.

Хлопець просто випромінював здоров’я й добробут, на ньому були нова тепла куртка й нові варені джинси. Акуратно підстрижений, очі живі. Запропонував мені затяжку.

— Не буду, дякую.

Це його повеселило, і він поглянув на мене, перебираючи чотки, які носив на руці як браслет. Сказав:

— Я повернувся додому, коли батька не стало, і знаєте що? Знайшов котлету грошей. Пошукав іще в кімнаті Ґейл — знайшов цілу заначку. Вони це все від мене ховали, уявляєте?

Я замислився над цим, і до мене почало доходити, що смерть Ґейл мені уявлялася зовсім хибно.

— Ти, мабуть, розсердився.

Він засміявся:

— Тейлоре, та вони мені все життя допікали.

Він назвав мене на прізвище, вочевидь, спеціально — натякаючи, що правила змінилися.

А то.

Він викинув недопалок у море. Він ледь чутно пшикнув — так закінчується найпечальніша, найнікчемніша молитва, та, яка за себе самого.

Він сказав:

— Вони забрали мамину страховку, мені нічого не сказали, а я, довбодятел, гадав, що в нас грошей немає. А от чого не було — це часу. Принаймні в них.

Я запитав:

— Отже, ти був удома, коли повернулася Ґейл?

Він потягнувся, мовляв, от же ж нудьга зелена, і сказав:

— Так, сказав, що її татусь — покійник і що вона його вбила. Вона психонула, а потім, що найхимерніше в усіх подіях цієї довбучої подорожі, її заціпило.

Я не зрозумів, що він має на увазі:

— Заціпило?

Він подивився на мене:

— Ви глухий? — потім розсміявся: — Опаньки, слуховий апарат! Так, вона повернулася до того стану, який у неї був, коли мама тільки померла: стала овочем. Пішла туди, де була того разу, і я подумав, що тепер уже не повернеться. Квиток в один кінець, розумієте?

Я добре це уявив. Дві фігури, які панували над ним усе життя, пішли, а він замість розсипатися на шматки набув рис обох.

— Що ти з нею зробив?

Якийсь час він мовчав, наче зважував, чи розповідати, а потім:

— Допоміг їй піти скупатися.

А тоді — гіршого звуку я в житті не чув — загигикав. Я сказав собі, що це він просто накурився, і щиро сподівався, що так воно й було.

Він додав:

— Розумієте, вона забула, що не вміє плавати. І ви знаєте, вона, сука ненормальна, все питала, чи бачу я якийсь вогонь. Я їй його погасив.

Я подумав про свій «ґлок», який гордо й безглуздо валяється у верхній шухляді столу.

Він сказав:

— Ну що, Джеку, ви думаєте? Будете це так лишати? Можете спокійно піти, ми забудемо про цю розмову.

Він буквально міряв мене поглядом, і, на жаль, я усвідомлював, що він бачить: руїну чоловіка середніх літ, кульгавого й зі слуховим апаратом. Якщо скажу, що так цього не лишатиму, наскільки важко йому буде... дати раду... зі мною? Він молодий, дужий і не має чого втрачати. Він утопив рідну сестру, розіп’яв хлопця, спалив беззахисну дівчину в машині. Чого він боятиметься зі мною?

Я сказав:

— Якщо — і дуже велике якщо — я піду так, що ти зробиш?

Він здивувався, і, на свій жах, я впізнав вираз його очей. То був погляд Ґейл, і на моторошну мить я подумав, чи зло справді таке заразне.

Він підійшов зовсім близько. Мені здалося чи плечі в нього поширшали? Де подівся той безкривдний двійник Курта Кобейна, з яким я розмовляв у кав’ярні? Він ледь посміхнувся й сказав:

— Гммм, а гарне питання, Джеку. Знаєш, мені тут подобається, але от що мені не дуже сподобається — це думка про те, що ти тут будеш тинятись, і раптом у тобі — як ви, католики, це називаєте? — совість прокинеться.

І він вдарив мене з правої, так що я впав на спину. Підійшов і став у мене над головою. Я помітив, що він взутий у «мартенси», добряче потерті, і я, чорт, дуже сподівався, що не оббиті залізом. Щелепа боліла що капець, і я зрозумів: він мене вб’є, але не надто поспішає. Він відкрив для себе найбільший, найпотужніший на світі афродизіак — владу. Я спробував відсунутись, а він ударив мене ногою по голові.

З силою.

Я побачив зірки. Не ті, що з промінцями, а ті, що кажуть людині: ти в глибокому лайні, і краще не стане.

Він запитав, ніби йому було не наплювати:

— Що, боляче, Джеку?

Потім ще два швидкі копняки в бік і груди, і я відчув, як щось піддалося — мабуть, ребро. Дихати стало важче.

Він промовив, і далі тоном невимушеної бесіди:

— Я часто замислювався, як воно — вибити з людини душу. Усе життя били мене, і знаєш що? Знаєш що, Джеку? Це, як американці кажуть, кльово.

Оце мене як струмом вдарило. Америка, моє нове життя, аналізи Рідж, я не зможу бути біля неї — і все через цього... шмаркача?

Я простогнав:

— Шоне, щось скажу.

Він завагався, а я навмисно говорив тихо, щоб він схилився наді мною. Чути йому було погано, і він справді нахилився дуже низько. Його обличчя було так близько від мого, що я чув його часниковий віддих. Я схопив його зубами за ніс, вкусив з усієї злості, яка тільки в мене могла бути, і, реально, прокусив.

Він заточився, позадкував, з обличчя заюшила кров.

— Їбать, що ти зробив?! Ти вкусив мене!

Я звівся на одне коліно, побачив поблизу викинутий морем шмат дерева. Сподівався, що він не розім’як від води.

Не розім’як.

І я врізав ним Шонові по черепу зі словами:

— Не тикай мені!

Кілька ударів у чистому, нескаламученому гніві — і його обличчя й голова перетворилися на місиво.

Я бурмотів:

— Ти нам тут не треба, у нас в місті сміття й без тебе багато. Як нам, по-твоєму, виграти конкурс на чисте місто?!

Чи я збожеволів? Можу тільки сподіватися.

Я зібрав багато каміння, важкого, навалив йому в кишені нової моднявої куртки і попер до води. Потім, на мій жах, він застогнав. Що саме він сказав, я точно сказати не можу, але мені почулося: «Тату, ну будь ласка, не треба!»

Не одразу, але врешті він припинив борсатися.

Я відтягнув його подалі, наскільки зміг сам не топлячись. Було холодно. З такою кількістю каміння в кишенях це була важка справа, і я ледь її не покинув, але все ж треба було зробити так, аби він точно не сплив. Коли я в цьому пересвідчився, набрав повні груди повітря й занурився теж, його очі дивилися на мене з легким докором — і я ще досипав йому в кишені каміння з дна. Зуби мої вибивали фанданго шоку і жаху. Я відчув, як у мене просочується заніміння, ніби хтось шепоче: «Відпочинь, хай вода тебе заколише».

Спокуса була велика, але з надлюдським зусиллям я докинув йому останніх каменів і виринув, віддихуючись. Подивився, як далеко я зайшов, навіть сумнівався, чи добреду назад, а тоді пробурмотів під ніс:

— Просто йди, не ний.

Виліз із води, і мене переповнювало бажання просто лягти, але я зміг йому не піддатися, пішов. Голова, груди й бік боліли неймовірно. Проковтнув туєву хучу Стюартових таблеток і пішов далі.

Майже вдома я відчув, що до моєї куртки причепилася Шонова річ — оті самі чотки. На них був хрестик.

Проходячи повз урну, вкинув їх туди.

Годі з мене хрестів.