Хрест

Найтяжчий біль — втрачати дитину.

Я МІГ БИ ВЗЯТИ ТАКСІ ДО ЛІКАРНІ, АЛЕ ХОТІВ БОДАЙ ТРОХИ ЗАТРИМАТИ НОВИНИ, ЯКІ БОЯВСЯ ПОЧУТИ.

Коді прийшов до мене, щоб стати напарником у розслідуваннях, і являв собою суміш наївності, псевдоамериканської зухвалості й надокучливості.

І сталося неймовірне. Ненавиджу починати життя заново, але, бляха, ми здружились. Я полюбив цю дитину. Дратував мене він як сто чортів, а при тому іноді витворяв щось таке, що в мене серце заходилося від зворушення: наприклад, купував мені дорогущу шкіряну куртку. Вона була на мені, коли в нього стріляли, спереду всюди була кров. Я спалив її.

Одного пам’ятного дня ми пішли на матч із герлінгу, купили шарфик команди, репетували, як банші, потім наїлися від пуза і наприкінці того прекрасного дня тільки що не обійнялися.

Зі мною тоді було таке, що траплялося ой як рідко — я був щасливий.

Але mo croi briste — серце моє розбите.

Сформулюю так: кого ірландські боги хочуть знищити, тому дають крихту радості. Принаймні мене вони регулярно доконують саме в такий спосіб.

Кілька людей питало, чи він мій син. Я страшенно радів і почав саме так його і сприймати. Шанс мати сім’ю, мрія, яку я навіть сам собі забороняв.

Коли снайпер прострелив у ньому оті кілька дірок, він пропалив у моїй душі такі наскрізні рани, які вже ніколи не загояться.

Я все ходив і ходив по колу, гадаючи, чиїх це рук справа. Тип, який переслідував Рідж, а я його викрив, мав вагоме алібі; Кеті Беллінгем, дружина мого найкращого друга Джеффа, безумовно, мала мотив — через мене загинула їхня трирічна дочка, — але зникла, і шукати її я не поспішав. Третім варіантом була Кейт Клер, сестра Майкла, який, імовірно, відрубав голову отцю Джойсу і за яким я йшов до самої брами пекла. Один із найжахливіших моментів тут полягав у тому, що Майкл Клер мені насправді подобався, і, Господи Боже мій, ставши в дитинстві жертвою священника-збоченця, він і так довго й тяжко мучився, доки не вчинив самогубство. Кейт, як виявилося, полетіла кудись на Далекий Схід, і наразі місце її перебування лишалося невідомим.

По правді, мені вже було все одно, хто саме стріляв. Я просто хотів, щоб Коді до мене повернувся, а тоді я б уже зайнявся тим стрілякою, ким би він, сволота, не був. І зайнявся б епічно й біблійно.

Я дістався до лікарні, серце майже вискакувало з грудей. Підійшов до палати, зустрів медсестру. Вона вже знала мене на лице за щоденними відвідинами, навіть називала на ім’я. Почала:

— Ах, Джеку, мої співчуття...

У мене голова пішла обертом, і не встиг я перевести дух, як підійшла якась пара, і медсестра сказала:

— Це батьки Коді.

І вигляд у них був ще той — жахливий вираз повної невіри власним очам.

Чоловік, під сімдесят, у гарному костюмі, з перекошеним від гніву обличчям, прогарчав:

— Це ти Тейлор?!

Я кивнув, мене й досі хитало після перших слів медсестри.

Він плюнув мені в лице:

— Сволота, через тебе нашого сина вбили!

Дружина відтягла його й повела кудись коридором, а той усе кричав:

— Щоб ти горів у пеклі!

Запала важка тиша — таке повне безгоміння, коли людину проклинають жахливим прокльоном. Усі присутні завмерли в непідробному шоці.

Ноги в мене затремтіли. Не ледь помітним дрожем, а повноцінним, після якого ноги взагалі підкошуються.

Наступна година минула як у тумані. Може, я просився поглянути на Коді, але точно не пам’ятаю. З незрозумілих причин опинився в кав’ярні внизу: переді мною — чашка кави, а навколо — повний відчай.

— З вами все гаразд?

Я поглянув і побачив жінку років під п’ятдесят, з добрим поважним обличчям, довгим темним волоссям, великими очима і (просто дивно, як розум не припиняє працювати на певному рівні) з легким акцентом. Англійська не була її рідною мовою.

Я запитав, майже осудливо:

— Ви не з Ірландії?

Вона злегка всміхнулася:

— А вам потрібна людина з Ірландії?

Блін, що це за фігня? Я сказав:

— Мені ніхто не потрібен.

На мить здалося, що вона ось-ось торкнеться моєї руки — то була б жахлива помилка. Натомість вона промовила:

— Вам погано. У вас хтось помер?

Мій найдавніший товариш, гнів, уже стояв у бойовій стійці. Я спустив цього собаку і гаркнув:

— А ви, блін, хто така?! Дайте мені спокій.

Вона встала і промовила:

— Мене звати Джина. Я відчуваю, що ви хороша людина, і хочу вам допомогти, — і посунула до мене візитівку.

Я відказав:

— То відчуйте й таке: я хочу, щоб ви відчепилися.

Вона так і зробила.

Хтозна-чому — мабуть, у нападі божевілля — я сунув візитівку в кишеню.

Потім вийшов, поливав сильний дощ. Я буркнув собі під ніс:

— Ну й добре, може, застуджусь і здохну нахер.

Просто за парадними дверима лікарні стояла непроникна хмара справдешнього диму. То був не туман, ні — курці збилися докупи, як налякані прокажені. Ось уже рік як заборонили паління, і такі групки ізгоїв суспільства стали звичним видовищем: мерзнуть узимку, сміються влітку — якщо ірландське літо взагалі гідне цієї назви.

Виникло нове явище, яке отримало назву «нікотиновий роман». Курці заводять розмови; залежність їх об’єднує, і соціальні бар’єри, подолання яких за інших обставин забрало б значно більше сил і часу, розчиняються буквально як дим. Такий флірт отримав назву «слірт» — із першою літерою від слова «сигарета».

Я поліз у кишеню по цигарки, згадав, що вже не палю, та й не п’ю теж. Ні, я був надто зайнятий тим, що вбивав усе мені небайдуже.

Якби хтось із курців помітив мій жест і пригостив — я б, мабуть, не відмовився. Стояв і дивився просто на «River Inn» по той бік вулиці. Пішов.

Був уже біля хвіртки, збирався вийти з території лікарні, коли почув:

— Джек?

А тепер, бляха, що?

Чоловік за тридцять, одягнений добре, але неофіційно, приємної зовнішності, проте якийсь ніби сторожкий. Оце і ввімкнуло мені пам’ять.

— Стюарт?

Мій колишній дилер. Його взяли, посадили на шість років, потім він найняв мене розслідувати загибель своєї сестри — ту історію вважали нещасним випадком. Справа стала однією з найгірших у моєму житті і спричинилася до того, що загинула Серена Мей, дівчинка з синдромом Дауна, дитина Джеффа й Кеті.

Він усміхнувся мені, але без тепла. Мабуть, якщо людина відсидить, навряд чи до її характерних рис після того належатиме привітність. Коли я навідував його у в’язниці, у нього був вибитий зуб — і це лише те, що видно сторонньому. Я звернув увагу, що зуб він вставив. А очі — коли я зустрів його вперше, вони були повні енергії, а тепер нагадували политий водою граніт.

Він запитав:

— З тобою все нормально? У тебе такий вигляд, наче хтось помер.

І що на це казати? Впасти йому під ноги й заревти, як дитина? Вдати скелю непорушну і сказати: «А, пусте!»

Я відповів:

— Люди весь час помирають.

Він замислився над цим і сказав:

— У мене нова квартира, трохи далі отам. Не хочеш зайти, посидіти?

Трохи помовчав і додав:

— Чи кави випити?

Хто тільки не знав про мої стосунки з алкоголем! Я відповів:

— А чом би й ні?

І ми пішли в бік церкви Святого Йосифа. Не встигли заговорити, як повз поволі проїхала машина ґардів і копи зміряли нас холодними поглядами.

Стюарт подивився вслід їм, а потім сказав:

— Не дадуть пройти спокійно.

Амінь.

Його квартира була біля «рогу Кука». У тамтешньому пабі, майже пам’ятці Ґолвея, у вікні стояла табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», але де її нема?

«Ріг Кука» — то буквально центр, де перетинаються три дороги. Можна пройти по Генрі-стріт, з обох боків лепече канал, можна повернути й піти на північ до Шанталли — ця назва буквально перекладається як «стара земля», там і зараз живуть одні з найкращих і найщиріших людей, яких тільки в житті можна сподіватися зустріти. Або ж можна рушити моїми слідами назад до лікарні. Був і четвертий варіант, тільки ніхто ніколи про нього не казав; ще один шлях — дорога на Солтгілл. Багато років тому вона вела на пагорб Тейлора (не мого родича), де мешкала еліта. Хто мав гроші чи амбіцію, селився там. Так що народ ніколи про те місце не говорив, якщо не йшлося про гроші й амбіції. Проте часи змінювались, і паб «Кук» уже був готовий відчинити двері всім мислителям, які раптом зацікавилися тим, що завжди називали бідняцькою частиною міста.

Гадаєте, жартую?

На цій ділянці самих тільки благодійних крамниць було три.

Ми зайшли в простий двоповерховий будинок, він відчинив двері на першому поверсі й сказав:

— Вітаю в моїй скромній оселі.

Я ніколи не вірив, що люди справді вживають такі кліше. А далі що буде? «Мій дім — твій дім»?

Я бачив будинки й квартири всіх можливих форм і типів, серед них чимало порожніх — від бідності і/або недбалості. Чорт, та я сам у такому виріс. Меблів у нас і так було півтори речі, а однієї особливо холодної зими ми спалили в грубці кухонні стільці.

Думаєте, я веду мову про Ірландію якогось минулого століття? Якби ж то. Мій батько тяжко працював, але іноді роботи просто не було. Мати здавала його найкращий і єдиний костюм у ломбард. Той ломбард і зараз стоїть на Квей-стріт, у наймоднішому районі в нашій багатій і блискучій громаді.

Такої порожньої квартири, як у Стюарта, я ще не зустрічав ніколи — камеру Томаса Мертона бачив на фотографіях. Один стілець із твердою спинкою, крихітний диван і дві цитати в рамках на стіні.

Моя реакція Стюарта повеселила:

— Пусто, еге ж?

Я видихнув і спитав:

— Це ти в’їжджаєш чи виїжджаєш?

Він розвів руками:

— В’язниця вчить багато чого — наприклад, бути готовим до жорстокості, спрямованої на кого трапиться, і це просто оборона; і ще важливіше, вчить, що не мати нічого — це добре. Я ось уже певний час вивчаю майстрів дзену і наближаюся до чистого спокою.

Я хотів якось його піддражнити (мовляв, як до чистого спирту), але не став. А вголос мовив:

— Про дзен я знаю зовсім трохи.

Він почекав, тож я ніяково сказав:

— «Спочатку екстаз, потім прання»⁶.

Він розсміявся, і в цьому сміху вже з’явилося трохи теплоти:

— Ти у своєму репертуарі, Джеку. Типово твій вибір.

Я б посперечався, але, правду кажучи, просто не міг пережити те, що сталося з Коді. У мене стояв перед очима його образ, як він давав мені візитівки з нашими прізвищами і все його обличчя світилося ентузіазмом та бажанням мене порадувати. Мене пробив дрож, я затрусився всім тілом.

Стюарт сказав:

— Ого, дядьку, ну тебе й притисло. Сідай-но, я тобі зараз щось принесу.

Я сів на твердий стілець, ну звісно — простота в усьому, а Стюарт з’явився зі склянкою води й двома таблетками.

— Випий.

Тримаючи їх на долоні, я сказав:

— А я гадав, що ти вже наркобізнесом по горло ситий.

Він не став звертати увагу на цю образу. Жестом звелів мені випити — я так і зробив. Він відповів:

— Я справу залишив, але трохи... необхідного маю. Вийшов із в’язниці, але це не означає, що я колись від неї звільнюся. Прокидаюся вночі, обливаюся потом: я знову там, і якийсь жирний мугир болотяний намагається мені запхати в зад. Гадаю, навряд чи треба пояснювати, Джеку, що таке напади паніки.

Це має бути викарбувано на коннемарському камені. Отакий, бляха, дзен.

Задзвонив його мобільний, і він сказав:

— Мені треба відповісти. А ти просто спокійно посидь.

Як там воно в Біблії? «Будь спокійний і знай»?⁷

А знати — це, як кажуть американці, печалька.

Я відчалив кудись у білу порожнечу. Розум просто вимикається, тільки щось тихенько гуде в голові, а подивитися на себе збоку — побачиш характерний чавунний погляд.

Потім Стюарт повернувся, я поглянув на годинник: виявилося, минула майже година. Я вже заспокоївся, розпружився, забив на все великий болт; завдяки невідомій хріні від Стюарта мені вже нічого не боліло.

Я підвівся, підійшов до стіни, прочитав одну з цитат у рамках. Вона була ось яка:

Фундаментальна омана нашої дійсності — це уявлення про те, що я тут, а ти — десь там.

Автором цього вислову був якийсь Ясутані.

Я сказав:

— Глибокодумно.

Стюарт поміркував над цим, відтак сказав:

— Ризикую повторитись, але, по-моєму, тебе це теж стосується.

Ці таблетки, хай які вони були й для чого, працювали будь здоров. Я був розслаблений — це для мене таке саме чуже явище, як бути милим і люб’язним, — а в голові панувала ясність. Отоді лише я й зрозумів, наскільки мене обтяжували страх, горе й тривога за Коді. Може бути, що людина наскрізь просочена печаллю, занурена в журбу, є ходячим місивом меланхолії?

Отакий був я.

Я запитав:

— Чув колись про Крейґа Макдональда?

Стюарт просто мовчки на мене подивився.

— Він був редактором газети в Огайо, а потім почав писати романи, які стали бестселерами. Написав таку книгу про біль, аж зуби тягне, — сказав я.

Він трохи над цим подумав, потім сказав:

— Саме твоя книжка.

Я зітхнув:

— Читаючи таке, почуваєшся менш самотнім.

Він простягнув мені баночку з таблетками:

— Ось іще такі. Накотить — ковтнеш трохи цих красунь, і, ну, настане типу чіл.

Цей американський вираз він ужив з більш ніж тінню злості й роздратування.

Я сказав:

— Чорт, та ти мені здорово допомагаєш.

Він стенув плечима, а я ж хотів знати, то й запитав:

— А чому?

Він здивувався, за кілька секунд опанував себе і сказав: — Ти довів, що моя сестра загинула не через випадковість по п’яні. Я тобі зобов’язаний.

Цього я не бажав.

— Слухай, друже, ти мені заплатив, і чимало. Ми розрахувалися, ми квити, можна рухатися далі.

Він усміхнувся трохи печально і сказав:

— Може, ти моєї допомоги не приймеш, бо ти впертий, і взагалі. Ти весь час хочеш передавати у світ, що, мовляв, нікому нема діла до старого Джека Тейлора, ніхто йому не винен і він нікому. А я тебе по-іншому бачу. Ти мені подобаєшся. Звісно, іноді можеш дістати до печінок, бачить Бог, пелька в тебе чорна. Але підсумок такий, що ти рідкість, бо порядний. З вадами, і то, бляха, більшими, ніж багато в кого, але ти не холодний. І повір мені, після того як я відсидів у «Маунтджой», дуже добре знаю, як це — коли в людини крижане серце.

Оце так промову виголосив. Я зібрався йти:

— Ти мені даєш більше, ніж я здатний відплатити, але... дякую.

Він вручив візитівку:

— Мої номери. Захочеш поговорити чи трохи дзену — я тут.

Я не втримався і запитав:

— Ти й далі барижиш?

Його ці слова зачепили, він навіть смикнувся:

— Як я й казав, дядьку, пелька в тебе чорна. Ну а чи торгую? Таки так, але не наркотою.

Більше він нічого не сказав, тож я потис йому руку, порадував його цим та й пішов.

П’яниця і дилер — дружня спілка, утворена в мить сюрреалістичної душевної ніжності. Але що я про це знаю? Ніжність — не моя ділянка.

Я вголос пробурмотів:

— До чистого спокою...

Отакий дзен, малята.