Хрест

Коли ти їси, їжа — це ти.

Дзенський вислів

ЕД О'БРАЄН, ОТОЙ, КОТРИЙ НАЙНЯВ МЕНЕ РОЗСЛІДУВАТИ ЗНИКНЕННЯ СОБАК, — Я ВІДЧУВАВ, ЩО БУЛО Б ДОРЕЧНО ДОПОВІСТИСЯ ЙОМУ. А що розповідати? Що я найняв алкаша, звільненого з поліції, а його втопили в каналі? Що в мене є вагомі підстави вважати, наче бізнесмен на прізвище Кінг підкладає собачатину в консерви, і я підіслав психопатку, яка спалила йому склад?

Нічого собі доповідь.

Що-що, а його повноцінна увага мені гарантована.

Він дав мені свою адресу. На Нижньому Ньюкаслі, просто понад університетом, і похід туди був просто заспокійливою прогулянкою. Чути галас студентів, сміх, істинний пульс життя. Будинок я знайшов без мороки — з отих, заплетених плющем, що зразу думається: там мешкає професор чи ще якась поважна особа. Важка кована брама, потім коротенький хідник до парадного входу. Великий занедбаний сад. Якщо ти багатий, можна дозволити собі занехаяти сад — це навіть додає йому принадності. Табличка на дверях попереджала:

Продавцям вхід заборонено

Запропонувати на продаж я міг тільки проблеми й колотнечу. Подзвонив у двері, і врешті-решт мені відчинив О’Браєн у такому, знаєте, важкому аранському кардигані, що їх, я думав, тільки американці купують, і коричневих вельветових штанях, до сміховинного пожмаканих і розтягнутих. У руці він мав товсту книжку. Професор зміряв мене поглядом і сказав:

— Ви що, читати не вмієте?

Я розумів, що від того моменту, як він домовлявся зі мною про допомогу, минув час, але все ж таки не настільки довгий.

Я сказав:

— Я Джек Тейлор.

До нього щось дійшло, він на мить задумався, наче гадав, чи не виставити мене, а потім сказав:

— Гадаю, вам краще зайти.

Він гадає?

Схоже, благословлялося на щось прекрасне.

Ми зайшли в заставлений книжками кабінет зі зручними потертими меблями й горіховим письмовим столом, заваленим паперами і теками. Професор всівся за стіл, а мені показав на стілець навпроти. Я сів, почуваючись як на співбесіді. Не знав, із чого почати. А він сказав:

— Правду кажучи, Тейлоре, нам думалося, що ви не завдавали собі праці щось робити.

Склад згорів дотла, потопельника з каналу виловили — страшно подумати, що було б, якби я «завдав собі праці».

Я сказав:

— Не хотів до вас приходити без новин.

На обличчі його був написаний абсолютний скепсис, і в мені наростало бажання змахнути з нього цю посмішку.

Професор мотнув головою, мовляв, усяких ми шахраїв бачили, а ти доволі жалюгідної породи. Що й підтвердив словесно:

— Ви, треба думати, прийшли по платню.

От якраз про це я й не думав; але не встиг якось зреагувати на його слова, як він додав:

— Ви думаєте, якщо справу розкрито, то що? Можете прийти в темпі вальсу й вимагати платню? Я не вчора народився, Тейлоре.

Як розкрито?

Я повторив:

— Розкрито? Про що ви говорите?

— Справу розкрито, а детектив-ас Тейлор навіть не знає про це, — глузував він. — Гадаю, вам час поміркувати про зміну сфери діяльності, тут вам дещо бракує швидкості.

Побачивши моє обличчя, він зрозумів, що я справді нічого про це не знаю, і демонстративно-поблажливо мовив:

— Банда підлітків ловила собак, вела на пустир за лікарнею, поливала бензином і дивилася, наскільки далеко вони можуть забігти, доки... як би це сказати... згорять?

— О Боже.

Він потер руки, наче мив їх, і сказав:

— Навряд чи Бог якось із цим пов’язаний — хіба що тим, що це накликає Його великий гнів.

В останніх словах прозвучало відлуння фундаменталізму, від якого поза шкірою пробіг холодок.

— Про це в газетах не писали, і в новинах я такого не чув.

Тепер усміхнувся він, і в очах у нього з’явився маніякальний збуджений блиск, а на губі — кілька крапель слини.

— Влада надто зайнята для таких буденних речей, як зникнення собак. Та ви й самі не вважали це вартим вашого часу, навіть лінивої спроби щось перевірити не зробили. Світ котиться в пекло, Тейлоре. Якби ви достатній час походили тверезим, ви б, мабуть, помітили.

Я стискав кулаки, стримувався, щоб не кинутися на нього через стіл.

Він продовжив:

— Отже, ми почали активніше діяти як варта району — і, сказати б, конкретно ці підлітки вже не будуть красти собак, та й будь-що інше, певний час. Потрібно уточнювати?

Від самовдоволеності він тільки що не світився. Я сказав:

— Це самосуд, от що це таке.

Він встав. Аудієнцію було закінчено.

— Тейлоре, ми — це те, що потрібно місту, громадяни дії.

Збита з нього пиху можна було хіба що надававши йому по шиї. Я сказав:

— У Куклукс-клану подібна риторика. Ви ще не наряджаєтеся в простирадла?

Він поглянув на мене з абсолютною зневагою:

— Прощавайте, Тейлоре, і дозвольте додати: в цьому районі вам не раді, ми цінуємо свій пристойний і респектабельний імідж.

Цей козел ще й погрожує. Я запитав:

— А то що — громадяни будуть діяти?

Він відчинив двері і сказав:

— Сприймайте це як дружнє попередження.

— Чорт забирай, я ходитиму де захочу, а якщо ви надумаєте з цього приводу якось діяти, то запасайтеся чимось серйознішим за простирадла, друже.

Я пішов до каналу, відчуваючи в роті жовч, а на душі — досаду, що бодай разок йому не врізав. У голові шумував вир. Підприємство Кінга спалили дотла, Ойна Гітона втопили в каналі. Чому?

Підійшла жінка зі скринькою, яка продавала прапорці, збираючи на допомогу безхатькам.

— Чи бажаєте допомогти бідним?

Я пошукав грошей, сунув у скриньку двадцятку і сказав:

— Формулювання неправильне.

Вона подивилася на мене.

— Перепрошую?

— «Бідним». З надійних джерел мені відомо, що їх називають знедоленими.

Вона швидко пішла з моєю двадцяткою.

Я повернувся до тих місць, куди вчащав Ойн Гітон, і намагався зрозуміти, що ж із ним, в лихої години, сталось. Обійшов брудні паби, зачухані букмекерські контори, і виявив коли не скарб, то бодай зачіпку в Офісі соціального забезпечення: там якийсь чоловік розповів мені, що Гітон жив зі своєю матір’ю, і коли вже хтось його знав — це вона.

Мешкала вона в Боерморі, в одному з нечисленних старих будиночків, не перетворених на таунхауси. Оригінальна модель: кімната вгорі — кімната внизу, там раніше був ряд таких стандартних. При будинку був доглянутий садок, фасад недавно пофарбували.

Я постукав, відчинила мініатюрна жіночка, зігнута навпіл старістю й бідністю. Одяг бездоганно чистий, наче його випрали в пральні Святої Магдалини. Від спогаду про те місце мене пересмикнуло.

— Місіс Гітон, вибачте, що потурбував, я був другом Ойна.

Вона з помітним зусиллям підвела голову, поглянула на мене і сказала:

— Заходь, амак.

Синку.

Божечки, двадцять років цього слова не чув. Вона провела мене до маленької вітальні, знов-таки чистої, як відпущення гріхів. На стіні в рамках висіли портрет Папи, Святе Серце і фотографія Ойна в поліцейській формі. Вигляд у нього був неймовірно молодий, обличчя свіже й сповнене такого ентузіазму, що в мене аж серце розривалося.

Місіс Гітон запитала:

— Чайку вип’єш, голубчику?

О Боже.

Голубчику!

Колись це лагідне слово було так само поширене, як рекет. А тепер і не почуєш його. У ньому — невимушена теплота, якась така сердечність, ненав’язлива, а сил від неї додається. На якусь шалену мить я подумав, що зараз розревуся. Сказав, що з радістю вип’ю чайку. Старий ритуал, він теж уже відмирає. Зараз зайдеш до людини — і тобі запропонують авторської кави, а душевності нуль, хіба як варіант до вибору на таці з дозою кофеїну. Відмовитися випити чаю в такої бабусі неможливо — це все одно що плюнути їй в обличчя. І хоч яка вона старенька й благенька, ніколи — ніколи в житті — не доречно пропонувати тут допомогу.

На каміні, застеленому серветками з ірландським мереживом, вишитими вручну, стояли нагороди з герлінгу й гельського футболу, а також маленька пляшечка святої води з Лурду. Я взяв таблетку від Стюарта й проковтнув. Душевний струс значно більший, ніж я був готовий визнати.

За п’ять хвилин вона повернулася з тацею. Там стояли чайник, найкращі в господарстві порцелянові чашки й шматок фруктового пирога.

Бабуся підняла голову й запитала:

— Може, крапельку міцного?

Віскі.

Тільки якщо мені буде можна тут залишитися назовсім і видути всю пляшку.

— Ні, просто чай — це чудово.

Я повертався до старого способу спілкування, наче завжди так і розмовляв.

Вона сказала:

— Ану ж бо заваримо.

Вона обережно сіла в крісло й помішала заварку в чайнику ложкою. На шиї в бабусі був Чудотворний медальйон¹⁰ на блакитному шнурочку. Вона сказала:

— Така холоднеча, правда?

Та ні.

Я сказав:

— Так, пробирає.

Чай і погода — що може бути більш ірландським?

Я сказав:

— Співчуття щодо Ойна.

От блін, я намагався вигадати про нього якусь переконливу побрехеньку, але ж переді мною його мама, вона повірить будь-якому доброму слову, яке я зможу з себе вичавити.

Я й спробував:

— Він був хорошою людиною.

Блискуче, просто, бляха, геніально.

Вона заплакала. Не голосно — гірше, мовчки схлипувала, трусячись усім тілом. По щоці скотилася сльоза, впала в порцелянову чашку, тихо хлюпнувши, і я розумів, відчував усіма фібрами душі, що цей звук долучиться до фантомного оркестру кошмарних мелодій, що мучить мене ночами.

Вона промокнула очі серветкою і сказала:

— Вибачте, містере Тейлор, це...

Я поспішив сказати:

— Будь ласка, місіс Гітон, називайте мене Джек.

Вона б не стала так робити, але я виграв трохи часу. Запитав:

— Чи я щось можу для вас зробити? Принести?

Вона похитала головою:

— Ойн був... зі складним характером і пив, це жахливе прокляття, не міг від цього ніяк звільнитися.

Я намагався придумати шлях до відступу, а вона сказала:

— Не думала, що він візьме з собою Блекі.

Як повний придурок, я перепитав:

— Блекі?

Місіс Гітон наче розмовляла з собою, продовжила:

— Звичайно, він так любив цього песика, і я могла б здогадатися, що він без нього не піде.

У голові в мене закрутилося, затанцювало — я намагався розставити все по місцях.

— Блекі — то був його пес?

Проникливий, уважний детектив, нічого не пропускає. Вона коротко усміхнулась, і усмішка осяяла її лице, одразу забравши тридцять років.

— Він жив заради цієї тваринки, і коли він... він... пішов у річку, то я не здивувалася, що забрав Блекі з собою.

Вона пошукала в кишенях фартуха, вийняла акуратно складений аркуш і показала мені:

— Ось що він мені залишив.

Серце моє впало. Я взяв папірець, розгорнув і прочитав:

Люба матусю!

Вибач будь ласка, я так далі жити не можу, будь ласка молися за мене, я беру з собою Блекі, щоб не було самотньо, в моїй шухляді зі шкарпетками кілька сотень євро. Люблю тебе, мам

ХХХХХХХОйн

Я повернув записку. Мені відібрало мову.

Вона сказала:

— Він прив’язав Блекі до себе поясом. Той пояс у нього лишався з ґардів, він страшенно ним пишався. Коли в нього забрали форму, він залишив пояс собі. Як ти гадаєш, його можуть забрати назад?

— Ні... не заберуть.

Я зібрався йти, пообіцяв іноді телефонувати, дізнаватися, як справи.

Вона сказала:

— Ти пирога не їв. Зачекай-но.

Вона пішла до комірчини, загорнула пиріг у папір і сказала:

— Буде до вечері. Такому дорослому чоловікові потрібно солодке — звідки силу брати.

Вона стала навшпиньки й пригорнула мене.

Вийшовши, я крокував вулицею, як у тумані, і шматок пирога в руці був ніби найгірше зустрічне звинувачення. Паби манили сильніше, ніж довгий час, але дивна річ: я відчував, що це було б як дати ляпаса місіс Гітон — отак скористатися її горем, щоб живити власний відчай. Я винний у стількох речах, але якщо додати в список ще й її — навряд чи витримаю.

Проковтнув ще таблетку від Стюарта.