Хрест

Хрест — це біль тільки тоді, коли ти його усвідомлюєш.

Ірландський вислів

ЩОБ РОЗІП'ЯСТИ ХЛОПЦЯ, ЇМ ДОВЕЛОСЯ ПОВОЗИТИСЬ. Він сам особливо не опирався, навіть майже допомагав. Складність була в тому, щоб пробити йому долоні цвяхами: вони щоразу влучали в кістку.

А той усе щось бурмотів собі під ніс.

Молодший сказав:

— Скиглить, маму кличе.

Дівчина схилилася над ним і здивовано промовила: — Молиться!

А чого вона очікувала — що співатиме?

Батько здійняв молот і сказав:

— Скоро сонце зійде.

І справді, невдовзі перші промені сонця впали на гірку, осяяли фігурку на хресті — майже так, ніби їм було не все одно.

***

— Чого ти досі не здох?

Як тут відповісти? Я хотів сказати: «Чесне слово, дуже старався. Хотів померти. Життя в мої плани не входило, правда-правда».

Малахія — то був мій давній запеклий ворог, просто в дусі найкращих зразків ірландського епосу. Я навіть одного разу врятував його сраку.

Я ніколи в житті не бачив, щоб хтось курив стільки, скільки він, і, бачить Бог, із запеклішим курцем я ще в житті не ділився теж. Ось він прикурив від попереднього недопалка й прогарчав:

— Не того мудака підстрелили.

Дуже милий вислів у вустах священника, чи не так? Але Малахія ніколи не діяв за тими церковними правилами, з якими я був знайомий. Мав він на увазі Коді — юнака, що мені був як син. Кулі влучили в нього замість мене. Навіть тепер він лежав у комі і його шанс на виживання коливався між дуже низьким і геть безнадійним.

Кулі також не покращили здоров’я моєї ноги, яку колись сильно побили ключкою для герлінгу. Отак я й накульгував понад каналом, дивився на качок, але не милувався ними, як раніше. Ніяка природа мене більше не тішила. Тут мене й гукнули, і то був отець Малахія — прокляття мого життя. Коли я закінчив йому допомагати, чи він мені хоч подякував? Хрін там. То був чоловік, найбільш схильний до залежностей: нікотину, солодощів, чаю чи простої агресії. Ну а люди, схильні до залежностей, — це мій сильний бік. Я завжди хотів вимовити ці слова: «мій сильний бік!» — у них є натяк на те, що людина дечого навчилась, але тонкий, недемонстративний. Насправді ж моїм сильним боком було бухло. Отець Малахія стояв переді мною в образі сердитому, кошлатому й попівському. Тобто сторожкому.

Він привітав мене отим дотепом про те, чого я не здох, — і, за всіма ознаками, щось його дуже сердило. Був у церковній уніформі: заношений до блиску чорний костюм, безформні штани, черевики з ознаками десяти років тяжкої служби. Плечі, немов легкий сніжок, притрусила лупа.

Я сказав:

— Теж радий тебе бачити.

Уявно присипав ці слова гранітним щебенем і не зводив очей з Малахії. Той викинув недопалок у воду, злякавши качок.

Я додав:

— Що, і далі за природу дбаєш?

Гидливо скрививши губи, він буркнув:

— Це що, сарказм? Ти, хлопче, на мені його не відпрацьовуй!

Літо майже скінчилось. У повітрі вже відчувалися гострі зубки ґолвейської зими; скоро рано темнітиме — і якби ж я тільки знав, що насувається пітьма ще іншого ґатунку. Але чулися мені просто звуки коледжу — як із сусідньої аудиторії. Ґолвей з тих міст, де звук розносить навіть легким вітром, як найтихіший шепіт молитов, що їх ти так і не вимовив уголос, — безгучних, але справжніх.

Я перемкнув увагу на Малахію. Ми перейшли до звичної, старої ворожнечі.

Не встиг я відповісти, як він мовив:

— Я провів хлопцеві останні обряди, ти знаєш? Помастив його єлеєм. Вони вважали, він уже все.

Певне, він очікував подяку, але я відказав:

— А це хіба не твоя робота — соборувати, втішати вмираючих і так далі?

Він уважно зміряв мене поглядом, ніби я його якось обхитрував:

— У тебе вигляд як у підігрітої смерті.

Я зібрався йти й кинув через плече:

— Це допомога.

Намагаючись витягти ще одну цигарку, він запитав:

— А стрільця знайшли?

Гарне питання. Нік ан Омере (по-англійськи Рідж, ґарда) казала мені, що одного з підозрюваних виключили — її переслідувача, на якого я думав передусім. Того дня він був у Дубліні. Так що лишалася жінка, Кейт Клер, сестра підозрюваного у вбивстві (вбили священника). Про неї я Рідж не розповідав. Усе було складно: я почувався відповідальним за смерть її брата, і якщо вона стріляла в мене, то я, хай йому чорт, не дуже й знав, що з цим робити. Також вона могла вбити когось іще. Я подумав, що коли очухаюся, то займусь нею.

Я сказав Малахії:

— Ні, головного підозрюваного виключили.

Його це не задовольнило.

— Отже, людина, яка стріляла в твого друга, і далі на свободі?

Обговорювати це я не бажав, особливо з ним, тож відказав:

— Усе ти помічаєш.

На тому він різко змінив тактику:

— Ти до матері на могилу ходиш?

Багато злочинів є в ірландському словнику, дивацтв, про котрі у Великій Британії навіть уголос ніхто не скаже, а тут — практично непробачних діянь.

Очолюють цей список:

Мовчання, небажання спілкуватися. Слід бути здатним триндіти, бажано без перерви. Сенс словесного потоку ролі не відіграє.

Не виставити всім напоїв, коли приходить ваша черга. Може, вам здається, що товариші не помітять, — а вони помічають.

Мати всілякі зазнайські уявлення щодо свого буцімто місця в суспільстві.

Не ходити на могили рідних.

Є й інші — наприклад, говорити з випендрьожним акцентом, не любити герлінг, дивитися ВВС, — але то вже другий сорт. Таке можна ще відіграти назад чи пробачити, але якщо у вас злочин першого сорту — ви кінчена людина.

Я спробував відповісти:

— Вір чи ні, а коли навідуєш у лікарні хлопця, з якого решето зробили, то чомусь висунутися на цвинтар складніше, ніж тобі може здатися.

Він відмахнувся:

— Це ганьба!

Сьогодні національна ганьба полягала в тому, що великі лікарні визнали: вони продають органи загиблих дітей без дозволу батьків. Навіть податкові махінації політиків нашої країни бліднуть у порівнянні. Уряд заявив, що «покотяться голови» — у перекладі «знайдуть цапів-відбувайлів». Спілкування з Малахією мені вистачило, тож я зібрався йти.

Він запитав:

— Як ти сприймаєш розп’яття?

Я розгубився. Це що, метафізичне питання? Відбувся готовою відповіддю:

— Як атрибут віри.

Бездарно, правда?

Ми йшли, йшли, обмінювалися словесними ударами і врешті дісталися до верхньої частини каналу. Зайшли під навіс якоїсь крамниці, коли впали перші краплі дощу.

Звідти виник якийсь чоловік, показав на знак «не палити» і гавкнув:

— Ви що, читати не вмієте?

Малахія розвернувся до нього:

— А ти що, не вмієш не лізти в чужі справи? Іди нахер.

Як я вже казав, не така релігійна відповідь, якої можна було чекати.

Мужик повагався і сердито потупав геть.

Малахія зиркнув на мене спідлоба і сказав:

— Коли в Північній протесташки розіп’яли якогось бідолаху, я думав, що це в них просто варіація отих звірств, які бувають у напіввійськових формувань. Гадав, це обмежується Північною.

Я спробував висловитися глибокодумно:

— Ніщо не обмежується Північною.

Він зібрався йти і сказав мені з огидою:

— Знову бухаєш! І чого я думав, що з тобою можна говорити як з нормальною людиною?

Я провів його поглядом: він крокував не поспішаючи, чухав голову, лишаючи позаду хмару лупи. Мені ніколи не спадало на думку, що те жахіття, про яке він зараз сказав, може якось пов’язуватися зі мною. І помилився. Як же я помилився.

Ну а щодо бухла — так, я майже знову почав пити. Коли в тебе бахнуть, то потім не дивно бухнути. А то ж як. Залізне виправдання. Крок за кроком я почав наново обходити своє місто. Як там Брюс Спрінгстін називав свій Нью-Йорк — «моє місто руїн»? Десь у глибинах мого розуму лежала насінина втечі — вибиратися, тікати к чортам, — так що я вирішив роздивитися місто від самого низу. Від самого дна.

Від каналу я перейшов до церкви Святого Йосифа, потім трохи далі, в місцевість, яку тутешні прозивають Маленькою Африкою. Цілий район крамниць, будинків, усіляких контор, які тримають нігерійці, уґандійці, замбійці — люди з усіх куточків великого континенту. Для мене, білого ірландського католика, то був неймовірний контраст: чорні діти граються на вулиці, з вікон долинає гуркіт барабанів, жінки — красуні. Я бачив сліпучо-яскраві хустки, шалі, сукні всіх можливих видів. І дружелюбність... Усміхнешся їм — вони абсолютно щиро усміхнуться у відповідь.

І це незважаючи на графіті на стінах:

Не ірландців не кликали.

Ірландські нацики... ганьба епічних масштабів.

Мені назустріч ішов літній чорний чоловік, і я запитав у нього:

— Як справи?

Він здивовано подивився на мене, а потім засяяв і відказав:

— Я тута добре, да. А ти, брате, як твої справи?

Я наважився відповісти, що гаразд, — і, бляха, радості отримав на цілий день. Пішов далі майже либлячись. Піднявся до самого початку Домінік-стріт, завернув ліворуч і подався в напрямку Малого Журавля.

Правда, дивовижна назва? Стільки думок навіює, аж хочеться запитати... а великий журавель де-небудь є?

А нема.

Потім доходиш до голубого трикутника. Бля буду, коли брешу. У Ґолвеї. Гетто гомосексуалів. Батько мій би в могилі перевернувся.

А я просто в захваті.

Хай місто рухається, хай у ньому все крутиться, перемішується, і, ну може, колись ми все ж перестанемо вбивати таких самих, як ми, з причини століть так званих релігійних розбіжностей.

Але я щось занадто глибоко копнув як на свій смак, тож пробурмотів собі під ніс «Щось пізнувато в тебе соціально-політична свідомість прокинулася!»

На розі там стоїть лесбійський бар, і я був би радий поділитися цими відомостями з моєю мамашею-святенницею. Вона б його підпалила, а потім би відстояла месу.

Я прискорив крок, ось Квей-стріт, ґолвейський аналог Темпл-Бару — менший розміром, але не бурхливістю: бастіон англійських дівич-вечорів і взагалі гармидеру, імпортного чи вітчизняного. Я завернув до випендрьожного готелю «Двір Бреннана», де випивали літератори.

Думка про повернення на квартиру наганяла жах. Є така пісня Вінса Ґілла — «І Never Knew Lonely». Живеш сам по собі, бачиш, як іде на дно той, кого любиш; мало таких депресивних речей, як заходити до порожньої квартири, де безгучні відлуння тебе дражнять. Захотілося крикнути на все горло: «Кохана, я вдома!»

У будинку я поволі піднявся сходами з жахом у животі й ключами в руці. На них був брелок, подарований Коді, — фігурка Шерлока Холмса. Я глибоко вдихнув і повернув ключ. Побував в алкомаркеті, запасся.

З пляшкою «Джеймісона» в руці зайшов, дістав склянку, налив, знаючи міру, і сказав тост: «Ласкаво просимо додому, гівнюк!»

Неважливо, якою ціною — а заплатив я її вповні, — оці перші миті, коли алкоголь полегшує твій світ, ніщо... ніщо з ними не зрівняється і близько. Закрутив кришку. До мене повернулися чортові туга і тяга, намагання втримати певну міру рівноваги. От лайно, я тисячу разів ставав на той самий шлях, і ніколи не допомагало, завжди закінчувалося жахливо. Тиша в кімнаті була оглушлива.

Оцю ідіотську штуку я вже останнім часом робив не раз: купував віскі — і виливав в унітаз, щоразу бурмочучи як причмелений: «Пішло в трубу, як моє життя!»

До пострілу — гарний же початок, просто двигун бесіди, однією лівою кладе на лопатки «де я провів відпустку»! — я все намагався запровадити у своєму житті зміни, поміняти те, що можу. Дійшов до такого, що зовсім нової музики накупив — тієї, про яку вже не перший рік читав, а не доходили руки послухати. Взяв диск Тома Расселла, навіть не здаючи собі справи щодо неймовірної глибини й досконалості однієї композиції. Альбом називався «Modern Art», і там був запис на вірш Буковскі «Розп’яття в руці Смерті».

Я помітив, що ввімкнув звук на повну, і замислився, чи не оглух. Вилив віскі в унітаз. Коли тяга відпустила, роззирнувся по хаті. Чи є тут бодай одна значуща річ? Понад стінкою вишикувалися книжки, на їхніх корінцях лежав тонкий шар пилу. Як тіні мого життя, пил осів на них поволі — і не скидалося на те, щоб хтось мав намір його прибрати.