Хрест

А на тому хресті...

НАСТУПНОГО ДНЯ МЕНІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА МЕДСЕСТРА, З ЯКОЮ Я ПОТОВАРИШУВАВ У ЛІКАРНІ, — РОЗПОВІЛА, КОЛИ Й ДЕ БУДЕ ПОХОРОН, І З РОЗУМІННЯМ І ТРИВОГОЮ ЗАЗНАЧИЛА:

— Містере Тейлор, може, краще б вам там не з’являтися.

Я не знав, що сказати: відчуття було таке, наче мені з маху дали в пику.

Вона квапливо пояснила:

— Його батьки, вони... е-е... вони вимагають, щоб вас... не пускали.

Я спробував якось зреагувати:

— Розумію.

Насправді я такого не розумів.

Медсестра була хорошою людиною, а ця властивість рідкісна так само, як проста люб’язність. Сказав їй:

— Дякую, ви дуже старалися допомогти.

Останні її слова були:

— Ми знаємо, що ви любили цього хлопця по-справжньому. Ми ж бачимо, як до багатьох пацієнтів ніхто не ходить, а ви щодня його навідували, і помітно було, що не з обов’язку. Боже вас благослови, містере Тейлор.

Ой бля.

Мені легше було б з неприкритою ворожістю. Якби вона поставила мені якийсь ультиматум, наприклад. Від доброти я просто розгубився. Та й вона помилялась: я до Коді ходив не лише тому, що його любив. Була там і чистої води провина, кожну мить вона мене мучила.

Я був у своїй квартирі, в руках тримав Стюартову пляшечку, і тут хтось постукав. Я поставив таблетки на стіл і відчинив.

Рідж.

Вигляд у неї був кепський, наче кілька днів не спала. Прийшла у формі. Я її часто бачив у прикиді ґарди, і вона в ньому особливо авторитетного враження не справляла — таке, як дівчинка в поліцейського грається. Очі були червоні, і від неї — що, не здалося? — несло перегаром.

Це Рідж?

Я сказав:

— Заходь.

Вона зайшла, ніби тягнучи на собі вагу всього світу. Сіла, як упала, на диван. Я запитав:

— Тобі, може чаю, кави, води склянку?

Відповіла не одразу. Мені здалося, мотнула головою. А потім вона сказала:

— Мені треба випити. Що в тебе є?

Вона мене роками діймала, що я п’ю. Нотацій дофіга начитала, скандалів наскандалила, а тепер хоче, щоб я їй налив?! Я не втримався й огризнувся:

— Ти хочеш, щоб я тобі налив?!

Вона печально відповіла:

— Ну а хто краще зрозуміє?

Рідж за ці роки наговорила мені багато гидоти, але оце мене пройняло так, що я навіть міркувати не хотів. Хтозна, що робити з Рідж, коли вона страждає.

Вона сказала:

— Мене ця смерть підкосила.

Отепер і мене, за її словами, «підкосило». Вона ж навіть не знала Коді. Я крикнув:

— Та ти навіть його не знала!

Вона випросталась і запитала:

— Кого «його»? Це не «він» — це сестра того хлопця, Марія.

Мій порожній погляд її розізлив, і вона майже закричала:

— Та розп’ятого хлопця! Ти вже й забув про нього, хоч обіцяв щось дізнатися. Ну та нехай, можеш розслабитись. Його сестру Марію спалили в машині. Упізнали тільки за правами й зубами. Все решта... все згоріло... к хуям, на попіл.

Кімната переді мною загойдалася. Сказане не вкладалось у голові, і я схопився за стінку. Вона підскочила — тепер захвилювалася за мене:

— Джеку! Джеку, що з тобою? — і простягла руку.

Я відмахнувся, віддихався й трохи попустився. Вона відступила, потім запитала:

— Ти казав «його» — це про кого?

У горлі стояв клубок. Нарешті я спромігся:

— Коді помер. Так, отой шмаркач, який в оце все вліз, і знаєш що? Тобі сподобається: його рідня не хоче, щоб я приходив на похорон. Отакі пироги з кошенятами.

Вона знову впала на диван і сказала:

— Вийди і купи мені випити, чуєш.

І, блін, чом би й ні?

Світ зовсім схибнувся, так що в цьому була певна вивернута ірландська логіка. Я сказав бадьорим, святковим тоном:

— Ага, щас принесу. Посидь тут трошки, відпочинь, а я вийду, чогось побухати нарию.

Продавець в алкогольному мене знав, а я навалив повний кошик горілки, коктейлів, «Джеймісона», і він стривожено витріщався. Я додав ще горішків і чипсів, запитав:

— Скільки з мене?

Він знав, що я довгенько сидів у зав’язці, і вже щось зібрався був сказати, але я так зиркнув, що йому негайно перехотілося: я б його за барки через касу вхопив. Продавець мовчки пробив товар. Розраховуючись, я спитав:

— А правда гарно, що я не палю?

Він змовчав.

Така от фігня.

Задзвонив мобільний. Я витяг його з кишені. Вуха підводили (а що не підводило?), але все-таки розчув:

— Джеку, це Ойн Гітон.

Голос у нього був п’яний.

— Якого хера тобі треба?

Він так ахнув від несподіванки, що я навіть почув, і сказав:

— Я знайшов собакокрадів.

Господи Ісусе!

Собаки? Зараз?

Я сказав:

— І що, тобі зразу медаль дати? Спробуй пригадати, що ти служив у ґардах. Візьми ініціативу, розплутай цю хрінь.

У його голосі була якась така нотка, яку мені варто було б розпізнати. Він сказав:

— Але, Джеку...

Я не дав договорити:

— І постарайся хабарів не брати, окей? За це ж тебе виперли?

Я повернувся на хату й гучно поставив торбу з бухлом на стіл:

— Не знав, що взяти краще, то набрав усього.

Вона невизначено махнула рукою, тож я відкрив горілку, налив таку кількість, яка здавалася мені нешкідливою для здоров’я, зміксував коктейль і дав їй. Рідж схопила — і залпом видула пів склянки, зітхнула. Чесне слово, аж у своєму шлунку те саме відчув. Сам пішов на кухню, заварив кави, взяв дві Стюартові таблетки й запив водою.

Дивна грань залежності: хоча й знаєш, що таблетки тобі справді допоможуть, заспокоять, але ти б радо проміняв їх на миттєвий спалах, на скороминущу, пекучу радість від чарки алкоголю.

Пішов до Рідж, сів навпроти й запитав:

— А коли вбили дівчину?

Вона дивилася в склянку, вже порожню, з тим виразом, який я не раз помічав за собою: де ж воно поділося? Мертвим, монотонним голосом пояснила:

— Я чергувала дві доби. Чула, медик казав, «палала, як смолоскип» — от саме таким словом, наче в американському кіно.

Другий раз я їй не наливав. Своє зробив. Хоче набратися до непритомності — хай сама. Сказав:

— Отже, очевидно, хтось налаштований саме проти цієї родини. Але, за нашими даними, там не йдеться ні про наркотики, ні про вендету.

І тут мені сяйнуло:

— А про другого брата ти щось дізналася?

Вона витягла свій записник — важкий, здоровий, я сам такий носив, коли в ґардах був. Відчув укол жалю за минулим. Писала вона швидко й недбало. Сказала:

— Так, його звати Рорі. Він у Лондоні, але поки що ми не змогли зв’язатися з ним.

Я нахилявся до неї, а вона раптом відсахнулася:

— Чого ти до мене хилишся? Оглух чи що?

Я вирішив, що цим наразі з нею ділитися ні до чого.

Тепер вона підвелася. Стала застібати піджак, сказала:

— Ми цим займемося.

Я попередив:

— Може, ти б поспала? Я про те, що коли вони горілку внюхають, не діло буде.

На обличчі в неї була написана чиста злість, і вона сказала:

— Та ну їх нахер.

Тепер вона мені значно більше подобалася. Я показав на бухло:

— Що мені з оцим робити?

Очі в неї стали як вугіль:

— Та щось придумаєш.

Тепер вона подобалася мені менше.