Хрест

Перехресний вогонь

Я ПІШОВ НА ЦВИНТАР, ПЕРЕЙМАЮЧИСЬ, ЩО НЕ БУВ НА ПОХОРОНІ КОДІ. І що мені тепер нести? Для квітів пізнувато, та й він був не з тих, кому варто квіти носити.

Він дуже любив групу «Франц Фердинанд», то я купив їхній диск, а продавець сказав:

— Їхні кращі часи вже минули.

А то я забув спитати.

Захотілося додати: «І його теж».

Падав дощ. На цвинтарях, по-моєму, він статутом передбачений. Ідучи між могильних хрестів, я дуже старався не читати написи. Ніс у собі спогади про стількох померлих, що цілому монастирю вистачило б для постійної молитви. Знову почудувався, що досі спільний поховальний простір розділений на протестантську і католицьку частини.

Там, у Північній, всі гадають, чому мирний процес знову розлітається на друзки, а тут навіть покійники розділені.

Могилу я знайшов за п’ять хвилин — маленький тимчасовий знак, просто з іменем Коді й датою смерті. Надгробок не можна зводити протягом року. Чому? Ви що, передумаєте і скажете: «Я тут трохи поміркував та й вирішив із пам’ятником не возитися»?

На могилі — гора квітів, статуеток усіх святих, які тільки є в календарі, маленьких м’яких іграшок, уже наскрізь промоклих, і фото Коді в рамці. На ньому він був на себе не схожий, і мені чомусь полегшало. Фото постановочне, і щоб упізнати його в такому офіційному вигляді, навіть усе життя його знати було б замало. Я ніколи не відав, як поводитися на могилі. Стати на коліна, молитися, обов’язково мати нещасний вигляд чи як?

Я став на коліна.

От чорт.

Штани тут же промокли й замастилися травою і багном — потім замахаєшся відпирати — і поклав скраю диск, сказав:

— А ти міг би на нього претендувати.

Вимовив з американським акцентом, Коді таке дуже любив. Здається, ці слова були від душі, хоча, як і в найкращій молитві, всередині відчувалася порожнеча. Наче й слова як слова, але все одно десь у них фальш.

Я став на ноги, відчуваючи біль у коліні, і почув:

— Містере Тейлор.

Озирнувся — матір Коді. Бачив її тільки тоді, коли її чоловік плюнув мені в обличчя. На ній було важке пальто, темне, як тіні в неї під очима. Я кивнув — у мене справді не було слів.

Вона подивилася на коробочку, яку я лишив, і сказала: — Диск.

Я почувався не тільки якимсь дешевим, але й сміховинним.

Вона кивнула і сказала:

— Він любив музику.

Чи буває голос втомлений, зношений?

Її був такий.

Вона простягла до мене руку, і я смикнувся, очікуючи удару. Вона лагідно торкнулася мене і сказала:

— Він так вами захоплювався.

О Боже.

Я не міг цього не сказати вголос, хоч які ці слова жалюгідні: — Мені так жахливо шкода!

Вона дивилася на його фотографію, і в її очах було стільки печалі, скільки можна побачити за все життя. Сказала:

— Якщо втрачаєш дитину, життя втрачає весь сенс.

Не встиг я вимовити якийсь дикий трюїзм, вона додала:

— Ви як на острові серед утрат.

І на жахливу мить мені здалося, що я ось-ось зареву.

І сказала ще:

— Я не тримаю зла на вас, містере Тейлор, ви дали Коді справжнє відчуття мети в житті ненадовго.

Я хотів подякувати їй, але голос мене покинув. Вона продовжувала:

— Якби я ще молилася, то навіть молилася б і за вас. Але, як і я, ви, гадаю, теж поза Божою поміччю.

Мене багато разів проклинали ті, хто це вмів дуже добре, але мало я чув проклять отакої сили. Вона вимовила ці слова тихим голосом, як вирок.

— Будь ласка, залиште мене тепер наодинці з синочком.

Я почовгав геть, сказавши собі: «Ходячий мрець».

З Рідж я зустрівся в готелі «Джурі» в кінці Квей-стріт. Є там бар-кав’ярня, яка сильно пишається своїм класом. Принаймні це вони пропонують, і хтозна, не думаю, що купівля кави якось вплине на вашу класову належність, хоч скільки ви за ту чортову каву заплатите, — але ну що я знаю? Замовив подвійне еспресо, але апарат зламався, так що взяв дієтичну колу.

Рідж прийшла, і вигляд у неї був більш зібраний докупи, ніж останніми часами. У шкіряній курточці — з таких коротких типу бомбера — і спідниці!

Я уважно подивився на її ноги, а вона не дуже задоволено — на мене.

Я сказав:

— Ні, ну а що? Ти все в джинсах ходиш, от мені просто цікаво стало, що ти там ховала.

Вона розсердилася, але їй було по-жіночому цікаво:

— Ну і?

Поводитися з нею люб’язно — це завжди мало наслідки, так що я відказав:

— Бачив гірші.

Вона роздивлялася мій слуховий апарат і розбиті руки.

— Це якийсь новий імідж? Ти що, гадаєш, будуть рімейк «Роккі» знімати?

Я примружився й сказав:

— Ти он такі жарти жартуєш, бухаєш зранку — по-моєму, в тебе самої криза середнього віку.

Я передав їй присланий Кіґаном з Лондона матеріал і розповів про зустріч із Ґейл. Запитав:

— Коли ти їх заарештуєш?

Вона відвела погляд, нічого не сказала — і я не повірив очам:

— У тебе є все, що треба! Скажи, що тепер поліція почне діяти.

Вона перевела подих:

— Тут усе тримається на здогадах, немає чітких доказів, а виходить, що в англійській сім’ї загинула людина під час перебування в Ірландії; якщо звинуватити їх у цих жахливих злочинах, без доказів і свідчень, це вдарить по туристичному бізнесу, по відносинах із Британією і...

Я зупинив її:

— Так, я знаю, як це влаштоване, але ж ну ради Бога!

У мене не було слів для досади. Ну так, система, як сказали б американці, не фонтан, але Господи Боже мій, коли я приніс їй усю справу на блюдечку, вона ж, певне, могла б щось вдіяти!

Я зі злості стукнув себе по лобі кулаком. Хотілося криком кричати: «Я ж тобі все приніс підписане, розгадане, готове до вживання, і що? Нічого?!»

Мій стан відобразився на її обличчі, і я зрозумів, що звинувачувати її безглуздо. Спробував дати гніву перегоріти. Усе життя, прости Господи, і ти, Ойне Гітоне, пробач, я бив не того собаку.

Я пробурмотів під ніс:

— Бля, ох ти ж бля...

— Ми будемо за ними стежити. Офіційна інструкція — ігнорувати всі нові зачіпки, які знайдено.

Боже мій, як же я втомився.

— Чула колись про Клода Кокберна? — запитав я.

— Це хто?

— Він сказав: «Ніколи не вір нічому, доки його офіційно не спростують».

Ну і мені треба було знати дещо.

— А аналізи, е-е... що ти ото, за свої, е-е... за своє здоров’я хвилювалася. Є новини?

Її повеселило те, що я посоромився сказати «груди», і я був радий бачити її усмішку. Вона сказала:

— Зробили біопсію — випробування не з приємних — і скоро буде результат.

Вона хвилювалася, додала:

— А ти, Джеку, нічого ризикованого не роби, добре?

Я роззирнувся кав’ярнею і сказав:

— Я? Ні, я триматиму клас.

Надворі я з досади копнув ногою стінку, і перехожий кинув мені дотеп:

— Що, в лотерею не пощастило?

Місто довбаних коміків.

Через три дні склад Кінга згорів дощенту. Ґарди прийшли до мене пізно вранці, двоє, у формі: нові сорочки і, звичайно, стандартні черевики на товстій підошві. І погляди теж відповідні. Перший, старший, сказав:

— Тебе супер хоче бачити.

У другого був такий вигляд, наче він бажає заїхати мені в рило.

Сівши в машину, я запитав старшого:

— Що так твого напарника мучить?

Він знизав плечима:

— Ти йому не подобаєшся.

Поглянув на того — під тридцять, весь борзий такий, нова порода: може, ще й в коледжі вчиться вночі.

— Та він же мене не знає, — сказав я.

Той засміявся:

— Гірше — він знає про тебе.

Я звернувся до молодшого:

— А ви не маєте хотіти розповісти мені, чому мене везете?

Той, весь як вузол стримуваної злості, сказав:

— Заткни пельку.

Ось ти яка — ірландська версія правила Міранди.

Вони привели мене просто в кабінет Кленсі, великої шишки, супера чи навіть Супера. Колись він був моїм найкращим другом, ми разом билися й були биті, навчались основ поліцейської справи. А потім мене звільнили — як в унітаз спустили. А він рухався вгору по службі, повільно і впевнено. Походив суперінтендант Кленсі з Роскоммона, вони там знають, як грати в цю гру, ну а таких, як він, умільців навіть там мало. З роками наші стосунки перейшли у справжню війну. Він час від часу тягав мене до себе й намагався якщо не нейтралізувати, то принаймні залякати.

Він сидів за масивним столом, у повній своїй синій формі, на грудях ордени — просто бенкет несмаку. Обличчя в суперінтенданта запало, на кожному придатному до цього клаптику шкіри пролягли зморшки. Певне, кар’єризм як гра має свою ціну. Він не піднімав очей з розкладених на столі паперів, потім захлопнув теку, поглянув угору й сказав:

— Тіммінсе, можеш іти.

То був старший ґард. А меншому він сказав:

— А ти тут посидь зі мною та містером Тейлором.

Кленсі показав мені на твердий стілець перед ним.

Я сів.

Позаду стояв молодший ґард.

Я став чекати.

Кленсі відкинувся в кріслі й сказав:

— Знову ти воду мутиш.

Я сказав:

— Мені треба ще трохи, аби просуватися далі.

Вони з молодим перезирнулись, і я зрозумів, хто в нього тепер для брудної роботи — оцей самий, якому я, за всіма ознаками, не подобаюся. Завжди такий є — слухняний робот-виконавець.

Кленсі сказав:

— Містер Кінг, солідний бізнесмен, стовп громади — його склад згорів не випадково.

Я вдав, ніби глибоко замислився, потім запитав:

— Ану ж бо ризикну вгадати — він у гольф-клубі, кореш твій?

Я відчув, що молодий поліцейський за спиною ворухнувся, але я опанував себе й не став озиратися.

Кленсі нічого на це не сказав, а повів далі:

— Кілька днів тому його відвідав представник Міністерства охорони здоров’я — напрочуд схожий на тебе — з погано завуальованими погрозами. А перед тим ще й алкаш, колишній ґард, із ганьбою вигнаний, ходив з подібними погрозами. Спільною в них була дика, притирена теорія, буцімто містер Кінг кладе в свою продукцію частини тіла собак.

Отой, за спиною, заіржав — іншого слова й не доберу.

Кленсі почекав моєї реакції, а я просто дивився на нього. Потім він запитав:

— І хто ти тепер — собачий детектив? Мало того, що вбив дитину, спричинився до смерті ні в чому не винного молодого чоловіка? Тепер залякуєш поважних громадян?

Я вольовим рішенням утримався від коментарів і запитав:

— Мене заарештовано?

Кленсі підвівся.

— Ми зв’язалися з Мінохорони здоров’я, і якщо вони захочуть, щоб справі дали хід, ми з дорогою душею. Але поки що розумному досить: не пхай свої клешні в справи ґардів. Хочеш порозслідувати що-небудь — то пошукай, хто застрелив того молодого чоловіка, за якого ти відповідав.

Мені довелося зціпити зуби.

— О, цим я займуся.

Він обійшов стіл і схилився до мене. Його одеколон після гоління був дорогий, ще й тиснув своєю потужністю.

— А ми вже це зробили, і знаєш що? Сюрприз-сюрприз, це була мати дівчинки, яку ти вбив.

Я спробував не виказати здивування.

— То ви її що, заарештували?

Він випростався, струсив якийсь порох із плечей.

— Скоро ми її вистежимо. Річ у тому, що ми, так би мовити, сподіваємося, що вона вчинить іншу спробу і ми спіймаємо її на місці, коли вона скоїть... свій злочин.

І вийшов.

Не встиг я підвестися й вийти, як молодий ґард з усієї дурі вдарив мене у вухо, збивши зі стільця, так що апарат відчепився. Той став на нього каблуком, розчавив, а потім схилився й крикнув:

— Чуєш мене, гівнюк? Не пхай свої клешні в справи ґардів!

Я почув.