Хрест

П’яниця з жахливого бодуна стоїть на колінах перед хрестом і каже: «Боже, спустися, можна я трохи там побуду?»

ПІСЛЯ ПОХОРОНУ ДЖОНА ВІЛЛІСА ЙОГО РОДИНА ЗАКРИЛАСЯ ВІД УСІХ. Удома були батьки і його сестра Марія. Кілька днів до них підходили й дзвонили сусіди, приносили їжу, співчуття, але практично не мали що сказати. Те, як загинув юнак, — розп’яття — просто відбирало в усіх дар мови. Як тут втішити рідних?

«Йому вже легше».

«Час усе лікує».

«До різдвяних розпродажів лишається тільки сто днів».

Простіше було до них не ходити й не телефонувати, так що будинок поступово наповнився тишею. Марія була безутішна. Особливо погано їй було тому, що завжди почувалася ближчою до старшого брата Рорі, а той жив в Англії. Дівчині було дев’ятнадцять, у неї з’явилася перша автівка — вживаний «дацун» з великим кілометражем.

Марія з лиця не була великою красунею, і будь-який макіяж на обличчі лише кричав світу: «О, яка пересічна дівчина!» Але за кермом вона була в грі, почувалася поважною людиною. Навіть іноді здавалася собі симпатичною. Працювала в місцевій будівельній фірмі, і їй дозволялося брати скільки завгодно вихідних. Зранку в понеділок вона поїхала до Солтгілла, зупинилася на пляжному бульварі й дивилася на океан. Вона любила бурхливе море, шаленство хвиль було бальзамом для її зболеного серця. Якби вона подивилася в дзеркало, то побачила б дівчину на лавці — темноволосу, з божевільними очима. Дівчина дивилася на Марію пильно, навіть люто. Час від часу шепотіла: «Ти згориш у вогні, суко!»

Задзвонив телефон, і я відповів — то був мій повірений. Він сказав, що один місцевий аукціоніст питає, чи я не збираюся продавати квартиру. Першою моєю реакцією було «Ні, в жодному разі!», але почувши ціну, яку він пропонує, я ледь не сів де стояв. Перепитав:

— За квартиру?!

Не міг у це повірити.

Він сказав:

— Житло в центрі на вагу золота, безпрограшна інвестиція.

Усе моє заплутане життя я приймав рішення під дією моменту — зазвичай кепські. І тут сказав:

— Добре, давайте.

Він здивувався не менше за мене і спитав:

— Точно?

— Ні, звичайно, але все одно продаємо.

Я давно думав про великі зміни в житті. Якщо все буде по-старому, Ґолвей мене вб’є — ось уже майже вбив. То я й надумав податися в Америку. Уже багато років розповідав, як туди хочу, а тепер можу зробити це не без шику: поїхати кудись у Флориду, знайти там багатеньку вдову, засмагати.

Флориду саме накривав четвертий ураган, а я туди зібрався. Отак і живу. Спочатку подамся до Нью-Йорку, вдихну на повні груди його атмосферу, потім покочу до Веґаса, тоді ще на південь. Може, навіть у Мексику. Серце калатало, долоні спітніли, і я зрозумів, що мене просто захоплює думка про нове життя. Боже мій, як давно я ні над чим серйозно не працював! Я погляну на цю історію з розп’яттям для Рідж, може, розплутаю, а тоді рушу за океан, залишивши все лайно позаду.

Я дістав телефонний довідник, зателефонував турагенту, забронював виліт до Нью-Йорка з аеропорту Шеннон. Поклав слухавку й подумав: «Ну от, справді це робиш!»

І робив же.

З ким попрощатися? Більшість із тих, кого я знав, уже на цвинтарі. Я поглянув на годинник. Хотілося обмити цю шалену імпульсивну оборудку. У голові вихором крутилися думки. Кажуть, думка думку поганяє, а в мене вони розганялися до швидкості світла. Думки про політ, як доза кристалічного мету, наелектризували всю крихку нервову систему. Мексика, треба ще про неї подумати, бо я допіру прочитав «Гирло Тіхуани» Кема Нанна. Як він пише, там жахлива хрінь відбувається, і в мене виникало питання: чи буде це аж так різнитися від мого теперішнього життя?

І брати з собою треба мінімум речей. Моє добро можна скласти в конверт і вислати поштою.

По-перше, мені слід було поговорити з батьками загиблого хлопця — не хотілось, але якщо вже взявся, треба до них поїхати. Вип’ю кави — міцної, чорної, гіркої — і подамся туди. Коли не придумаю нічого кращого, висловлю співчуття. Звичайно, це їх несказанно порадує. Саме те, що треба: припреться якийсь незнайомий тип, скаже, як він їм співчуває, а потім почне розпитувати. От бляха, якби ж то я зараз пив! Після другої я вже й із задньою ногою осла міг би вести бесіду.

Отже, арифметика:

Потурбувати родину в скорботі = два великі «Джеймісони».

Бути гидким нишпоркою = багато, багато пінт чорного.

Нове життя на обрії = пляшка чогось швидкодіючого й смертельного.

Це божевільна логіка, але виправдання в тому, що я ірландець і для логічних ігор мій розум не призначений.

Почуття мої були змішані. І я подався на Кладдах.

Кладдах знає цілий світ завдяки формі перснів: дві з’єднані руки, а посередині серце з короною. Якщо носите перстень серцем назовні, то шукаєте пару, якщо досередини — все, на вас уже крапка.

Кладдах — унікальне історичне місце не тільки для Ґолвея, а й для всієї Ірландії. Тут громада людей жила практично ізольованим селом, майже окремо від Ґолвея, хоча до міста там дрючком докинути. Жили здебільшого з рибальства. Судна в них особливі, вагою десь від восьми до чотирнадцяти тонн. Чоловіки на них плавали далеко понад берегом, а коли поверталися, то жінки, які тим часом плели сіті, продавали вилов. На відміну від інших рибальських суден нашого краю, у цих відкрита палуба. Їх називають хукерами.

І, хоч як це трагічно, таке самостійне поселення припинило існування в 1934 році, коли їхні будинки позносили, щоб надати мешканцям так зване «більш відповідне санітарним нормам житло». Тоді слово «євроремонт» не використовували, але то був достоту той самий дух зміни й нищення, що так розгулявся сьогодні.

Але душа і воля справжнього Кладдаха все одно живі й досі, передавалися з покоління в покоління багато років, і навіть у цілком космополітичному місті кладдахці — це своя, виразно особлива порода.

От люблю я це місце.

Були часи, коли годування лебедів приносило справжню радість, і то не лише лебедям. Це була невід’ємна частина Ґолвея. І якщо поглянути в бік пірса Німмо, де океан вабить, кличе тебе до життя, то воно здається аж сяючим від радісних надій. На обрії маячать Аранські острови й спосіб існування, який ніяким боком не передбачає поспіху. Але зараз це вже не моя зона комфорту. Забагато сцен насильства пов’язані в мене з нею.

Я швидко пройшов це місце. Над водою вже сидів хтось і годував по черзі то лебедів, то собаку породи ґрейхаунд. Пес був не в найкращій формі — світив ребрами гірше за тінкера.

Я спитав:

— Як справи?

Чоловік не глянув на мене й кинув:

— Хочеш ґрейхаунда купить?

— Е-е, не зараз.

Він знизав плечима, мовляв, я багато втрачаю, і додав:

— Цей пес — переможець.

Еге ж.

Я затримуватися не хотів, але бувають такі дурниці, на які просто необхідно щось сказати, інакше почнеш вірити, що на світі справді панує хаос. Я й запитав:

— А чому ти сам його на перегони не береш?

Він гірко, з липким жалем розсміявся і сказав:

— Жінка моя собак не любе.

Може, ото вона собак у Ньюкаслі й покрала. Він додав:

— Але я сам її терпіти не можу, так що ми вроді як квити, нє?

Мені раптом спало на думку в нього запитати:

— А часом не знаєш, навіщо хтось міг би з різних будинків собак викрадати?

Мені здалося, що він не почув чи не завдав собі праці відповісти, аж тут він як крикне:

— Щоб жерти!

Отака, з дозволу сказати, пожива для розуму.

***

Я стояв перед будинком, збираючись із духом. Будинок був стандартний, маленький, занедбаний, дихав бідністю. Я це розпізнав, бо сам точно в такому виріс. Маленький садок доглянутий, кілька трояндових кущів стояли горді й незламні перед лицем найгірших вітрів північної Атлантики. Я вкинув у рота м’ятну цукерку. Якщо хочеш, щоб увесь світ знав, що ти випив, неодмінно таку з’їж. Одразу всім повідомиш: «Здрасті, а я тут перегар приховую». Хоч я й не пив, але старі звички відмирають повільно. От у «Шинн Фейн» запитайте.

Я постукав один раз, а потім до пари взяв ще цукерку.

Відчинив чоловік під сімдесят. Низький, з білим волоссям, чорними колами під очима й загалом виглядом невдахи.

— Містер Вілліс?

Він уважно подивився на мене:

— Так.

Я вже був зібрався зайти, коли він сказав:

— Я вас знаю.

Я почекав, гадаючи, чи не хрясне він переді мною дверима, але він коротко, якось конвульсивно посміхнувся, ніби його рот забув, як це робиться.

— Ви той, хто врятував лебедів.

І не встиг я щось на це відповісти, чоловік сказав:

— Заходьте, будь ласка.

Завів мене в темний коридор, потім тихо зачинив двері:

— Сюди, прошу.

Вітальня в ідеальній чистоті, на телевізорі — статуетка танцівниці фламенко, застиглої в складному па, — напевне, привіт із кращих часів. У скляній вітрині стояли призи, фотографії й рівний ряд «Reader’s Digest».

Він показав мені на крісло:

— Зараз гукну дружину. Вам кави, чаю чи, може, чогось міцнішого?

Я відмовився, хоч і не без зусилля. Помітив посеред вітрини сріблясту фоторамку й підійшов ближче. На знімку було троє: двоє молодих чоловіків і дівчина. Я впізнав загиблого, а дівчина, певно, його сестра Марія... хто ж третій? У голові промайнув рядок Т. С. Еліота... щось таке про третього, який завжди йде поруч. Хлопець був рудий, але помітно схожий на інших двох — отже, напевно, їхній брат. Я пробурмотів:

— Є ще один брат?

Як це його Рідж не помітила? Треба цього брата теж перевірити.

У домі стояла якась бентежна тиша. Батько повернувся з жінкою, в якої вигляд був ще пригніченіший, ніж у нього.

Горе її просто зім’яло, пригнуло до землі. Вона простягла мені руку і сказала:

— Приємно познайомитися.

Господи!

Я пробурмотів якесь кліше про важкість їхньої втрати, і вона кивнула. Я краєм ока зловив її погляд і страшенно пошкодував про це. Якщо є щось по той бік болю й муки, то ось там жінка й перебувала. Так ми втрьох і стояли знічено, не знаючи, що робити далі.

Тож я спробував почати розмову:

— Вибачте, що втручаюсь, але я намагаюся з’ясувати обставини... того, що сталося з Джоном...

Ніколи в житті я не зміг би дібрати слово: смерті, загибелі, вбивства? — усе це звучало дуже різко.

Замість того щоб розпитувати, хто мене уповноважив, жінка сказала:

— Ми вам дуже вдячні.

Напропаще я запитав, чи можна подивитися його кімнату, і батько провів мене до маленького покою в глибині будинку. Сказав:

— Ми тут нічого не чіпали.

Звичайна кімната юнака: незастелене ліжко, полиці з журналами про машини, СD-плеєр і стійка з дисками. Я стояв там і гадав, якого дідька взагалі тут роблю.

За п’ять хвилин я підійшов до подружжя й запитав:

— А який був Джон?

Отримав потік ніжностей. Джон був звичайним собі хлопцем — грав у футбол, працював на СТО, мав багато друзів.

Відчинилися двері, в дім зайшла дівчина. Я одразу зрозумів, що то їхня дочка, — вона була на тому фото, яке я бачив. Професійного детектива не обдуриш.

Мати сказала:

— Ми залишимо вас із Марією. Вони з Джоном були дуже близькі.

Коли батьки, човгаючи, вийшли, дівчина подивилася на мене й запитала:

— А яке вам до цього діло? Ви знали Джона?

Я сказав, що не знав, але оскільки в ґардів не дуже виходить розслідувати справу, то я хотів подивитися, чи не зможу допомогти.

Дівчина подумала й запитала:

— Вам заплатили?

— Ні, але...

Вона не сердилася, просто не розуміла:

— Отже, ви — просто хороша людина, ходите і всім допомагаєте, відновлюєте справедливість, так чи що?

Не встиг я будь-що відповісти, вона сказала:

— Не пиздіть.

Я відчув ґрунт під ногами. Вже краще мати справу з агресією, ніж із ввічливим запобіганням, тож я відказав:

— А я гадав, ви раді будь-якій допомозі.

Вона з хвилину на мене дивилась, і бачене їй не дуже подобалось, а тоді сказала:

— А яке кому собаче діло, що ви гадали? Джона вже не повернути. Зробите мені послугу?

— Звісно, якщо зможу.

— Дайте нам, блін, спокій. Можете? Ідіть гратися в супермена до тих, кому не насрати.

Відтак вона провела мене до дверей, усім тілом говорячи: «Пішов геть!»

А коли я пішов, провела мене поглядом і кинула вслід: — І ще, містере Тейлор, м’ятні цукерки не допомагають. А то я не знав.

Повернувшись до квартири, я поставив альбом Тома Расселла «Road to Bayamon». Є там така гірко-солодка пісня про Вільяма Фолкнера в Голлівуді. Від неї мені кращого життя захотілось, і я поставив її на паузу. Зателефонував Рідж. Настрій у неї, як завжди, був ворожий.

— Що? — буркнула вона.

— Знаєш такого ґарда — Ойна Гітона?

Пауза: вона замислилася, чому я питаю.

— Так, знала. А що? — у її голосі так і бриніла злість.

— Його ж вигнали, так?

Вона зітхнула, а тоді:

— Так, із тим самим діагнозом, що й тебе.

Питати, з яким саме, не випадало, то я поцікавився іншим:

— А ґард з нього був як, хороший?

Вона помовчала і сказала:

— Його ж вигнали — то який він хороший?

Я хотів був накричати на неї, сказати, щоб не вийожувалась і скинула біле пальто, а натомість запитав (але міцно при цьому тримав себе в руках, мені це справді важко було слухати):

— А що він ще зробив крім того, що пив? Які були підстави для звільнення, якщо це не державна таємниця?

— Узяв хабар, звільнивши одного від відповідальності за п’яне водіння.

Я не мав що на це сказати, то вона додала:

— Мабуть, ти вважаєш, що це дрібниця і що з ним занадто різко повелися.

Та годі вже, подумав я і гаркнув:

— Ти чого за мене розписуєшся?

Потім перевів дух і запитав:

— А ти знала, що у Джона був брат? Я ходив до його сім’ї — батьків і сестри. Я серйозно вважаю — дуже сильно, от просто нутром чую, — що цього брата треба знайти. Можеш? Дізнатися про нього все.

Вона помовчала, потім запитала:

— Справді вважаєш, що це важливо?

— Сто відсотків.

Принаймні я завоював її увагу на кілька секунд, доки вона не роз’єдналася зі словами:

— Гаразд, а що мені втрачати?

Коли я поклав слухавку, то почувався неабияк задоволеним собою, бо цього разу саме я проштовхнув справу вперед.