Хрест

Mysterium iniquitatis.

Таїна зла.

Святий Павло

МЕНІ ТРЕБА БУЛО З КИМОСЬ ПОГОВОРИТИ, СПРОБУВАТИ РОЗІБРАТИСЯ, ЩО ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ.

Джина має досвід у психології, тож я зателефонував їй. Складалося враження, що вона просто щаслива мене чути. Мене приголомшило від того, що комусь може бути приємно почути мій голос. Я трохи пом'явся, нарешті вимучив із себе запрошення на вечерю, домовилися про зустріч у новому мексиканському ресторані, в який їй не терпілося сходити.

Що я знаю взагалі про мексиканську їжу? — дорікав я потім собі. Та ну нафіг, не жерти ж я туди йду.

За годину до зустрічі я нервувався, серце калатало як шалене. Це що, виходить... якесь побачення?

Як же там, блін, поводитися, при тому ще й тверезому? Так давно в мене подібного не бувало, що я вже зовсім забув весь ритуал. А коли все-таки йшов на побачення, то вдома вихиляв кілька чарок «Джеймісона», і мені вже було по барабану, прийде жінка чи ні. До завершення вечора більшість жінок шкодували, що прийшли.

Вдягнув піджак, коричневі широкі штани, зручні туфлі. «Зручні» — читай старі. Подумав, чи в’язати краватку, і врешті зупинився на відкритій шиї: невимушено, зате круто. Поглянув у дзеркало. Нагадував якогось пройду, що торгує нерухомістю в Іспанії.

Ресторан стояв на Кірванслейн, від Квей-стріт кухлем докинути. Долоні пітніли. Джина чекала біля ресторану в темному жакеті, спідниці й на високих підборах, вигляд приголомшливий. Волосся зібрала, показуючи сильні риси обличчя. Я у своєму прикиді почувався зовсім ні в сих ні в тих. Вона поцілувала мене в щоку й сказала, що вигляд у мене чудовий. Мені захотілося підскочити і втекти.

Метрдотель сказав, що нам треба почекати десять хвилин, і поцікавився, чи не принести коктейлів. Та відро неси, друзяко!

Ми розташувались у лаунжі. Джина замовила собі вермут із содовою, а я, так, пепсі. Рок-н-рол. Джина обдивилася білі тиньковані стіни, кактуси, картини з краєвидами старого Мехіко і сказала, що все дуже автентичне. Поряд якась парочка глушила чорну текілу, з отим фокусом із сіллю й лимоном, і розважалася на повну. Я почувався якимсь попом — мабуть, гірше мені тут і бути не могло.

Принесли напої, ми цокнулися. Джина сказала:

— Рада тебе бачити, Джеку.

Я хотів скоротити ці реверанси:

— Послухай, мені просто треба навантажити тобі мозок — можна, ми просто це зробимо? Забудь оці всі дурні ввічливості, а тоді я зможу піти додому, сам.

Мене дуже нервувало те, що вона мене приваблює більше, ніж я очікував. І що з цим робити, ані чарки не випивши, я уявлення не мав. Дуже поспішав, тому запитав її про роботу, і вона невимушено стала про неї говорити. Я намагався виявляти зацікавленість. У вухах дзенькала пляшка з текілою, і я починав злитися. Та скільки вже, бляха, разів ці свині собі наливають? Вони що, вечеряти не збираються?

Потім я почув питання Джини:

— Це для тебе дуже важко?

Що?

Я поблажливо всміхнувся, готовий прийняти свою долю, якою б вона не була.

— Спілкування без алкоголю — це для тебе жахливо?

Співчуття — тільки цього мені, бляха, не вистачало. Просто чудово.

Я збрехав:

— Ні, все не так погано.

Прийшов офіціант, сказав, що наш столик готовий, і не дав їй відповісти.

Я залишив вибір страв Джині — і вона вибрала енчи-ладас, фрітос, тапас і багато соусів з дуже гострими приправами. Замовила собі келих вина, а мені — мінеральну воду.

Ми їли й вели розмову на нейтральні теми. Їжа, не сумніваюся, була смачна. Джина казала, що просто першокласна, а мені все на смак було як невдача.

Коли тарілки забрали і ми перейшли до кави, вона запитала:

— Про що ти думаєш, Джеку?

Оце й була причина нашої зустрічі, тож я виклав їй усе від початку до кінця. Слухати вона вміла добре, перебила тільки раз — спитала, чи з’явився Шон. Я помітив, що вона зробила тільки один ковток вина. Так, подумав я, оцим алкоголіки й відрізняються. Я б уже третю пляшку закінчував.

От і розберися.

Я не міг.

Коли я все розповів, вона запитала:

— Що тобі потрібно від мене, Джеку?

Свою відповідь я оформив дуже обережно:

— Твоя думка про цю сім’ю і — оце вже складніше — куди міг податися Шон?

Вона поставила кілька питань, здебільшого про Ґейл, і я розповів усе: про зустріч на цвинтарі, про те, як вона побувала в мене, про зустріч зі Стюартом. Описав її батька Мітча, як його знайшов і що думаю про міру його причетності.

Вона мовчала, ми знову замовили каву, потім сказала:

— Джеку, не зустрівши людину, практично неможливо ставити діагноз, і все, що я скажу зараз, є суто припущеннями. Хочу, щоб ти це пам’ятав. Це лише здогади. — Потім вона усміхнулася. — Розповім тобі маленький секрет: більша частина нашої справи — це, в найкращому випадку, як постріл у пітьмі, але ми цього не афішуємо.

Я запевнив її, що нікому не цитуватиму і що будь-яка допомога й пропозиція сприйматиметься в такому дусі.

Відсунувши чашку вбік, вона нахилилася вперед і запитала:

— Тобі знайоме таке явище, як індукований психоз?

Я такого не знав.

Вона пояснила:

— Це спільний психічний розлад. Маємо дві сильно ушкоджені особистості, які з тих чи інших причин поділяють одне психотичне переконання, стають майже однією особою з тією самою руйнівною метою. Зазвичай хтось із них лідер, а другий починає сприймати всі його ілюзії, ненависть, манію тощо. Об’єднуючись, зливаючись отак, вони утворюють смертельно небезпечну пару, як, наприклад, гіллсайдські душителі в Америці.

Я подумав і сказав:

— Ґейл і її батько.

Вона кивнула й знову наголосила, що це тільки припущення.

Я запитав про Шона.

Вона сказала:

— Думаю, вірогідно, що він повернеться туди, де втопилася Ґейл, майже як вартовий. Що будеш робити з ним?

Я до ладу ще не знав, але картина почала формуватися.

— Якщо його знайду, то відпущу — хай повертається в Лондон і намагається будувати своє життя.

Вона здивувалася, я бачив по очах, і спитала:

— А що, ти не вважаєш, що він має заплатити за свою роль у цих усіх жахливих злочинах?

Я був готовий уже розповісти їй про ті страшні помилки, які робив у минулому, коли давав волю шаленому бажанню помсти, і через це гинули невинні. Натомість відповів:

— Гадаю, смертей уже досить.

Офіціант приніс рахунок, і я заплатив.

Надворі викликав таксі й сказав:

— Джино, я такий вдячний.

Вона всміхнулася:

— Спробую знову відгадати: я їду додому сама?

Я пробелькотів якусь пургу про те, що ми скоро знову зустрінемось і як вона мені чудово допомогла.

Хрінь собача.

Приїхало таксі, я відчинив двері. Вона зміряла мене довгим поглядом і сказала:

— До побачення, Джеку.

Я мав би щось сказати: що все не так, як здається, що я дуже скоро зателефоную. Вона печально всміхнулась, і таксі поїхало.

Я йшов по Квей-стріт, кажучи собі, що зателефоную їй, ну звичайно, зателефоную. Може, якщо достатньо це повторити, то я навіть у це повірю.

Я завів ритуал щовечора гуляти бульваром. Ґейл виловили з води о десятій вечора, тож орієнтувався приблизно на цей час. У душі підозрював, що це марна праця. А якщо він так і не прийде? Сказав собі, що це хоча б якась фізкультура, виходжу на свіже повітря, рухаюся. І, звичайно, нозі допомагає. Тіло Ґейл виловили біля Блекроку. Колись там був чоловічий пляж. Традицію скасовано, і тепер ним можуть користуватися й жінки.

На пляжі вечорами мені траплялися групки підлітків, які розпивали «Бакфаст» із символічною пляшечкою горілки, щоб додати градусу й «нажертися в хлам».

У моїй юності таким набором була пляшка сидру десь на п’ятьох і пачка «Вудбайн». Про наркотики тоді й не чули. У нового покоління цього добра безліч видів — від екстазі до кокаїну й креку. Кристалічний мет у чималих кількостях почав здіймати свою бридку й небезпечну голову. Я поговорив з однією з дівчат-підлітків, і вона виклала мені ідеологію: ніяких оцих повільних, від яких поступово стає весело, пригод-ініціацій — їхня мета нажертись, і то швидко. Жодного перехідного моменту з дурними смішками — хай чимшвидше дає в голову.

Я запитав:

— Чому?

Тупе питання від старого пердуна, так?

Вона позирнула на мене зі зневагою й дрібкою жалю і сказала:

— Бо жизь, ну, це біль.

Ці слова цілком могли прозвучати на Маямі-Біч чи якій-небудь американській вечірці студентського братства. Уряд намагається якось дати раду з епідемією підліткових вагітностей і ЗПСШ, а я подумав, що, провівши один вечір над морем, вони могли б спостерегти, як ця сага розгортається від початку до кінця.

Я багато думав про Коді — його шалене й надокучливе життєлюбство, рішуче бажання стати приватним детективом і про те, як він загинув через мої дії. Іноді я не міг витримати цього тягаря. У такі часи, попри нездорову ногу, я рухався як той, хто намагається втекти від власних думок.

Минув тиждень — Шона не було, мене опосідали сумніви. Чи не є мій план просто марним ходінням? Та я тримався його. Зрештою, мені подобалося ходити. Близькість океану завжди заспокоює. І, Господи, мені жодна підтримка не зайва. Здебільшого під час таких прогулянок я думав про всіх людей, яких знав, і про те, чому досі ходжу по землі.

На десятий день таких проходок я зустрів Джеффа.

Я був настільки переконаний, що він уже мертвий і я його ніколи не побачу. Він був моїм великим другом, а через мене його дитина випала з вікна, він пішов у запій, востаннє його бачили серед бездомних. Його дружина Кеті якраз і застрелила Коді. Вона знала, що він мені як син. Може, саме тому я так і не став переслідувати її за той постріл.

Око за око.

Я забрав її дочку, вона — мого сина.

Чесний обмін?

На десятий день пошуків я вже збирався додому, коли побачив, що на березі сидить чоловік і дивиться на мене, а наблизившись, я його впізнав.

Джефф.

Спочатку я подумав, що голова жартує зі мною. Мені не раз ввижався хтось схожий на вулиці. Та це вже був не міраж — це був він: довге сиве волосся зібране у хвіст, шкіряний плащ і погляд, який намагався мене спопелити. Він підвівся — і я не знав, чи не кинеться на мене. Коли ми бачилися востаннє, він плюнув мені в обличчя.

Я зупинився ярдів за п’ять він нього, відчув, як у тілі наростає дрож.

Він сказав:

— Чув, що ти тут ходиш у той самий час кожного вечора.

Я не став питати, від кого чув.

Як привітатися з тим, чиє життя ти сам знищив?

«Радий бачити» — не варіант. Вигляд у нього був хороший порівняно з тим, яким я бачив його востаннє — п’яним на лавці в парку з мертвим поглядом. Очі ясні, хоча погляд і важкий. На лобі — свіжий шрам. Якщо жити на вулиці — це типова ситуація. Одяг на ньому був чистий; Джефф помітно постарів, та все ж виглядав непогано. Тримав руки глибоко в кишенях, і я зосередив погляд на них.

— І далі розслідуєш, Джеку?

Я нарешті спромігся щось сказати:

— Наскільки можу.

Він подивився вдалину на океан і мовив:

— І отже, далі руйнуєш людям життя?

Що тут скажеш.

Він зітхнув:

— Ґарди шукають Кеті у зв’язку з тією стрільбою.

Я сказав, що чув про це, а він запитав:

— А ти, Джеку, її шукаєш?

Нейтральним тоном, наче йому байдуже.

— Ні, вона через мене й так багато горя зазнала.

Він підійшов на крок — і я стримався й не відступив. Він запитав:

— Ти вважаєш, що це зрівнює рахунок? Ти так вважаєш, Джеку?

Почути своє ім’я від нього було як удар батогом. Щоразу від цього боляче. Я сказав:

— Ні, не думаю, що... що рахунок можна зрівняти.

Тепер він уже дивився мені просто в лице:

— Ти, бля, все правильно зрозумів, чувак.

І відступив. Я був би радий, якби він мене вдарив, — було б легше.

Він знову запитав:

— Ти розшукуєш Кеті?

— Ні, не розшукую.

Мені хотілося знати, як він сам тут з’явився, як повернувся до нормального життя після вулиці, але не міг дібрати слів.

Він дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, хто я, а потім сказав:

— Я любив тебе, дядьку.

І пішов.

Минулий час у його словах був як ножем у душу.