Хрест

Істинна релігія повинна вчити про велич, про мізерію, будити шану і зневагу до себе, любов і ненависть.

Паскаль

«Думки», 494

КІЛЬКА ДНІВ ПО TOMУ Я СЛУХАВ РАНКОВІ НОВИНИ, І ТАМ ПОВІДОМЛЯЛИ ПРО СМЕРТЬ ГРОМАДЯНИНА БРИТАНІЇ. Говорили, що в нього відірвався тромб, але чоловік загинув до прибуття в лікарню. Поліція намагається зв’язатися з його сином і дочкою, які, наскільки відомо, мешкали з ним.

Що за хрінь?

Шон вшився?

Ґейл не повернулася?

Чорті-що.

Я спробував зателефонувати Стюартові, але в нього був вимкнений мобільник.

У голові промайнув жахливий здогад.

А раптом Стюарт був занадто впевнений у собі і Ґейл його пристукнула?

О Господи.

Досвід у неї, безумовно, був. І, як істинна хижачка, вона добре відчувала небезпеку. Я вирішив сходити до Стюарта додому... аж тут хтось гучно постукав у мої двері. Я завагався, взяв пістолет, сунув за пояс. Відімкнув.

Рідж.

Дуже розбурхана Рідж, яка з порога запитала:

— Що відбувається?

Проштовхалася повз мене, стала посеред кімнати руки в боки — вся поза говорила про те, що вона зараз почне звинувачувати.

Я зачинив двері, розвернувся до неї й запитав:

— Ти не могла б говорити неголосно?

Не могла.

Сказала:

— З Мітчеллом стався смертельний серцевий напад, а потім на пляжі знаходять молоду жінку років двадцяти з чимось — за всіма ознаками, самогубство.

Мені довелося сісти.

Ґейл?

Пістолет впирався в ребра, я його дістав, поклав на стіл.

Рідж витріщилася на нього, не вірячи своїм очам. За кілька секунд промовила:

— Ти відчиняєш двері, озброївшись? На кого ти чекав?! Я спробував подивитися на ситуацію з іншого боку.

— Свідків Єгови чи мормонів, ніколи не знаєш, хто з них хто.

Вона глянула на мене так, наче ось-ось вдарить.

— Ти вважаєш, що можеш відбутися жартом? Ти влип по саму сраку. Я тебе знаю — видно всі ознаки фіаско Тейлора.

Раптом я відчув себе дуже втомленим. Уже бачив, як це все можна сприйняти: з батьком стався серцевий напад, а вбита горем дочка йде і топиться. Цілком правдоподібно.

Сказав:

— Ти ж мені сама казала, що на ту сім’ю доказів не знайти, то я й відійшов убік.

Рідж була така зла, що навіть не знала, що зі мною зробити, і просичала:

— Та ти все життя тільки це й робиш!

Я хотів, щоб вона пішла й дала мені змогу подумати. Сказав:

— Здається, я нарешті почав учитися.

Вона простягла руку по пістолет, але я її майже випередив.

— Тобі цього не треба.

Цілу хвилину ми вдвох тримали «ґлок», а потім вона його випустила й сказала:

— Позбудься його. Пістолети ніколи не вписувалися в твою діяльність, а якщо тебе з ним спіймають, я не зможу тебе захистити.

І мене це зворушило — вона так і сказала: «Я не зможу тебе захистити».

Я боявся спитати про аналізи. Якщо в неї є результат, чи готовий я прийняти найгірший варіант? Якусь мить ми стояли й хвилювалися одне за одного з різних причин, але жахлива прірва збоченської впертості не давала дотягтись одне до одного, перекинути міст. Я спробував пояснити, що кілька днів тому Ґейл вдерлася до мене і я відчував, що потребую власного захисту.

Рідж над цим замислилася.

— Але ж ти не стрілець. Це не твоє, Джеку.

Ми були довго знайомі, але про деякі сфери мого життя вона не знала, про деякі вчинки теж — вона б їх не зрозуміла, а я б їй, безумовно, такого не розповів.

Я погодився, що треба позбутися зброї, а тоді запитав:

— Щось чути про результати?

Її обличчя ледве не витяглось, але вона опанувала себе.

— Ні, ще ні. Ох і дістає ж чекання. Щоразу, коли приходить пошта, гадаєш, чи нема там листа, який змінить усе твоє життя.

Я сказав таке, чого й сам не очікував, ще й американським тоном, аби розрядити ситуацію:

— Я тебе захищатиму.

І, Христом-Богом клянуся, подумав, що вона зараз розплачеться.

Але Рідж пішла до дверей і сказала:

— Я знаю, Джеку.

Я пішов до церкви.

Якщо ви католик, то вам з дитинства прищеплювали уявлення про церкву як святе, захищене місце. З огляду на всі скандали, які спалахнули останнім часом, вона стає меншою мірою тихим пристановищем і більшою — черевом потвори. Я зайшов туди сховатися від дощу. Ішов повз собор, коли небеса розверзлися. Не якийсь там ірландський дощичок, а повномасштабна катастрофа біблійних масштабів, від якої моментально промокаєш до нитки. Бічні двері були замкнені — дуже привітно, — а коли я дістався до головного входу, то вже був як хлющ і бурмотів під ніс: «Лайно і цибуля!»

Це літературна алюзія, улюблений вираз Джеймса Джойса, от правда не брешу.

Я занурив пальці в чашу зі святою водою. Вона була суха, хто б подумав — певне, в цьому така собі церковна іронія.

Зайшов, струшуючи дощ із промоклого одягу, бурмочучи як ненормальний. Сказав собі, що добре сюди зайти, поставити свічки за Коді, Серену Мей і весь мій довгий список покійників. Сподівався, що свічок тут усе ж більше, ніж святої води.

Колись я ходив ставити свічки до августинців, доки в них не сталося технічне вдосконалення. Так, зробили автоматичні кнопочки, щоб засвічувалася лампочка. Мені таке не підходить — мені потрібен увесь ритуал зі свічечкою, запахом воску, треба бачити, як займається ґніт. Це мене заспокоює, дає відчути, що не все в житті продається. Я набрав їх як на цілу месу, сунув пачку грошей в коробочку й став дивитися, як свічки загоряються.

Почув:

— Свічка — це молитва в дії.

Озирнувся і побачив високого священника під сімдесят, із білим, як сніг, волоссям і обличчям, на якому пролягли не зморшки, а цілі глибокі борозни. Такий ніби Клінт Іствуд у рясі.

Я запитав:

— Ви в це вірите?

Насправді мені було по цимбалах, у що він вірить, — мої стосунки з духовенством були вичерпані.

Він відповів:

— Красива думка, ви згодні?

Я був у не дуже згідливому настрої:

— А про мене — то свічки як свічки.

Він замислився над цим — і зробив несподіваний хід:

— Чаю випити хочете?

— Хіба не тому у вас, народ, такі проблеми, що ви робите подібні запрошення?

Він сприйняв це нормально, сказав:

— Навряд чи я б став якось користуватися вашим станом. Слушно.

Не встиг я це сказати, як він додав:

— Річ просто в тому, що я не люблю пити чай на самоті, то й подумав, побачивши, як ви промокли, що вам буде приємно до мене долучитися.

Я чув, як дощ і далі барабанить щодуху, і сказав:

— Чом би й ні?

Провів мене в ризницю, там збоку була маленька ніша. Він зачинив двері, зайнявся чаєм. Показав мені, де сісти, і я сів на твердий стілець, хоча поряд стояло м’яке потерте крісло.

Він запитав:

— Не шукаєте легких шляхів?

Зі священниками розслаблятися не можна — так і норовлять якесь глибоке питання поставити.

Я відказав:

— Подумав, що воно ваше.

Чайник кипів, і в цьому звуку лунало щось рідкісно дружнє. Нечасто я таке чую.

Священник сказав:

— Але дозвольте вгадати: ви здебільшого обираєте важчий шлях.

Ну от, я ж казав, проноза.

Він нагрів чашки — такого зараз уже й не побачиш, — потім узяв справжній чай («Lipton», не більше не менше!), висипав на тарілку печива «Hobnob» із шоколадною поливкою. Навіть не знаю — уже від цього він мені сподобався. Поставив усе це на маленький столик, сказав:

— Пригощайтеся!

Я запитав:

— Як мені вас називати?

Він витер крихти з губ, простягнув мені руку і сказав:

— Не уявляю, як би ви називали мене «отче», так що хай буде Джим. А вас як звати?

Я відповів йому на міцний потиск і назвався:

— Джек Тейлор.

Це нічого йому не сказало, слава тобі Боже. Налив мені чаю, а я запитав:

— То як у вас справи йдуть?

Джимові це сподобалося, він аж секунду ці слова посмакував і відказав:

— Проблеми є, але я оптиміст.

Або ідіот.

Я запитав:

— Попри всі... проблеми... як воно з загальною позицією? Я про те, що ваші верховні й далі такі самі зарозумілі, продовжують видавати заяви... як вони називаються... едикти? Як із цим?

Він зітхнув і визнав:

— Старі звички гинуть важко.

І то правда.

У нього було своє питання до мене:

— А чим ви займаєтеся, Джеку, окрім такого буяння свічок?

«Буяння» — мені сподобалося.

— Здебільшого лізу не в свої справи, трохи як і церква.

Скуштував чай. Міцний, гіркий, як старі часи, зате добре знайомий. У мене було інше питання:

— А що ви думаєте про природу зла?

Він уважно, вдумливо зміряв мене поглядом:

— Дивне питання.

— Це відповідь?

Він усміхнувся:

— Я намагаюся виграти час.

Я почекав, а він сказав:

— Я в неї вірю. Бачив її, відчував, і, на жаль, видається, що зла стає на світі більше.

Господи, він усе правильно розумів. Я продовжив:

— А якщо ви точно знаєте, що хтось справді лихий, як то кажуть, неспокутно, то що б ви запропонували зробити?

Він відбувся готовою відповіддю:

— Ми віримо, що немає таких, хто не підлягає спасінню.

Тепер настала моя черга всміхатися:

— Я б сказав, ви нечасто виходите на вулицю.

Почувся дзвоник, і він сказав:

— Сповідатися хтось прийшов. Мені треба йти. Може, колись продовжимо цю розмову.

Я підвівся й сказав:

— А яку зараз покуту призначають — три «Богородиці» й «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу»?

Він по-доброму стиснув мені плече і сказав:

— Мабуть, давненько не ходили сповідатися, так?

Я сказав:

— Я днями сатану на Шоп-стріт зустрів.

Він не здивувався:

— Він взагалі тяжіє до комерційного сектора. Як там він?

— Зуби погані.

Йому сподобалося. Коли ми виходили, я сказав:

— Пропонував мені руку потиснути.

— І що ж?

Дощ припинився. Я роззирнувся у церкві — там було так затишно й тепло, що йти не хотілось, але все ж рушив до виходу, відповівши:

— А вгадайте.

— Не можна недооцінювати Антихриста.

Я сказав, що пам’ятатиму його слова.

Я продовжив надзвонювати Стюартові на мобільний. У мене ум за розум заходив — що ж там із ним? А раптом Ґейл і його теж? Я щойно втратив Коді, не витримаю, якщо ще один друг отак пропаде.

Відповів він нарешті десь за тиждень:

— Так?

Я отетерів від того, що він відгукнувся, аж на мить втратив дар мови, і він повторив:

— Так?

— Де тебе чорти носили?

— Це може бути тільки Джек Тейлор. Привітність і душевна теплота так і пре, Джеку.

Я метав громи, тобто дуже лютився, крикнув:

— Та що ж відбувається? Що сталося з... ну, сам знаєш ким... і де тебе носило?

Якщо мій гнів якось його зачіпав, то приховував він це знаменито.

— Вибач, я не усвідомлював, що тобі треба доповісти. А де я був? На ретриті.

Я хотів розповісти йому, як хвилювався, але, подібно до Рідж, у моменти вразливості слова в горлі застрягали, і я втисячне питав себе: «Та що з тобою?»

— На ретриті? Це, блін, як?

Голос у нього не мінявся, говорив він так само негучно. Відповів:

— Медитував із майстром дзену, вчився бути спокійним. Воно б і тобі не завадило, здається.

Я відчував таке полегшення, що він живий, аж був готовий його прибити. Чи буває в людини більш ірландський стан душі? Я постарався притримати жовч.

— Нам необхідно зустрітися.

Він помовчав, дав тиші встоятися.

— Необхідно? От від цього світ і є таким збоченим, Джеку.

Насправді ніщо нам не необхідне.

Я зрозумів: якщо ця фігня триватиме й далі, то він, чого доброго, покладе слухавку, щоб стати спокійнішим, чи пак більш спокійним. Я перевів дух і сказав:

— Можна ми зустрінемося?

Почув усмішку в його тоні. Він сказав:

— Ну от, ти вже став більш спокійним. Правда, так краще? Я вдома, заходь, коли зручно.

От же ж дятел діставучий.

Я сказав:

— За двадцять хвилин буду.

— Я вдома.

Подумав, чи не взяти «ґлока», всадити йому кулю в коліно — і побачимо, який він тоді буде спокійний.

Місто продував крижаний вітер: очікувалася ожеледиця. Мене пересмикнуло, хоч я й не був певен, що від холоду. За десять хвилин я вже був біля його квартири, рішуче налаштований не виходити з рівноваги. Подзвонив.

Відчинив він не поспішаючи і сказав:

— Джеку, радий тебе бачити.

Жестом запросив заходити. На ньому було щось на зразок білого костюму для дзюдо, ноги босі. Хата здавалася ще порожнішою, ніж минулого разу. Запитав, чи хочу я чаю, я відмовився. Показав мені, де сісти, а сам сів на підлогу в позу лотоса з непроникним обличчям.

Мені й далі хотілося заїхати йому в зуб ногою, тож я зразу перейшов до справи:

— Що сталося?

Він дивився на мене з цікавістю, наче вперше бачив.

— Ти маєш на увазі, глобально, на світовій сцені? Тут я тобі не допоможу. Моя думка...

Він ніби добирав слово.

—... стала більш... нейтральною.

Та він зовсім з глузду поїхав. Усе, що сталося до того, — загибель сестри, в’язниця — нарешті вдарило йому в голову, і він не витримав.

Я порахував до десяти й сказав:

— Ґейл, твоє з нею побачення — потім її знайшли... утопленою.

Він кивнув, наче знав, але це якось вилетіло з голови. Сказав:

— Вона не мала куди йти. Вода справді очищує, забирає всі муки.

Якби він тут ще й зморозив щось про спокій, я б забив його кулаками до непритомності.

— А ти їй допоміг?

Він замислився над цим, наче це викликало певну цікавість, не надто глибоку, але, може, варту відповіді.

— О, Джеку, ти робиш квапливі висновки, вирішуєш, що речі мають бути такими, як ти хочеш, і намагаєшся підігнати під це обставини.

Терпець мені уривався. Я постарався все ж утриматися, знайти бодай трохи терпіння й витримки.

Ні.

Вже не мав.

І я підскочив, схопив його за цю дзюдошну сорочку, підняв на ноги й шарахнув об стіну.

Сильно.

Сказав:

— Та годі з мене цієї дзенської фігні. Ти її вбивав?

Він був повністю розслаблений, не реагував на мою насильницьку дію і поволі сказав:

— Я був із нею ввечері в п’ятницю, пам’ятаєш?

Я стискав кулак, готовий йому врізати. Дуже хотів це зробити, процідив крізь зуби:

— Так, блядь. І що ж?

Голос у нього був рівний, зважений — так можуть звертатися до неслухняної дитини:

— Джеку, вона втопилася в ніч на неділю.

Я відпустив його, відступив і запитав:

— Що?

Він поправив одяг, прихилився до стіни.

— Тобі дуже треба перевіряти факти, Джеку. Уночі в неділю я був на ретриті в Лімерику з п’ятдесятьма людьми.

Я не знав, що й думати.

— Це було самогубство? Чи хтось їй допоміг?

Він відійшов від стіни й знову сів у свій гребучий лотос.

— Ти детектив, то й... розслідуй.

Я зовсім розгубився.

— Не знаю, що й думати.

Він усміхнувся і сказав:

— Для багатьох це і є істинний початок.

Я швидко пішов геть, доки чогось йому справді не заподіяв.