Хрест

Майже встиг утекти

НАСТУПНОГО ПОНЕДІЛКА МОЛОДИК, ЯКОМУ НЕ БУЛО Й ТРИДЦЯТИ, ПРИЙШОВ ОГЛЯНУТИ КВАРТИРУ І ДОВЕСТИ ОБОРУДКУ ДО КІНЦЯ. Ретельно все обійшов, навіть стіни простукав. Він представляв бізнесмена на прізвище Фленаґан. Сказав:

— Містере Тейлор, не бачу жодних проблем. Звичайно, ми ще пришлемо нашого інженера оглянути, але, гадаю, все вже вирішено. Я готовий зараз вам виписати чек на депозит.

Ось він настав — саме той момент, і я завагався. А справді мені це треба? Квитки до Америки прийшли кілька днів тому, і я сунув їх у шухляду. Сума, обіцяна за квартиру, приголомшила, але також це означало, що в мене немає дому.

Я запитав хлопця:

— А що буде робити з цією квартирою містер Фленаґан? Йому це питання видалося дивним.

— А вам це важливо?

Однозначно.

Її залишила мені в спадок місіс Бейлі, в готелі якої я колись мешкав, моя вірна подруга та опора.

Я пильно подивився на хлопця, і той сказав:

— Ну, в нього син скоро піде в коледж, то, може, він триматиме її для нього, а може, це просто буде його домівка, коли він ночуватиме в місті. Нерухомість у центрі — безпрограшний варіант.

Це мене дуже стурбувало.

Він відчув це.

— Ви ж хочете продавати квартиру, містере Тейлор?

Я сказав:

— Так, звичайно.

І відпровадив його.

Мене хилила до землі печаль, меланхолія, важка, як те каміння, що ним я навантажив Шона.

Паспорт мені оновили, фотографія в ньому нагадувала лякливого привида. Мені не треба було нічого роздавати й прилаштовувати. Ґейл спалила мої книжки, а свої кораблі я спалив давно. Боже мій... так, я можу зібратися за дві хвилини. Я не міг знайти собі місця, вийшов із квартири, пішов у місто, питаючи себе: «А ти будеш за цим скучати?»

Цього я не знав.

Зайшов у кав’ярню. Розумів, що якби до пабу, то однозначно б напився, що розв’язало би всі мої питання з переїздом. Замовив лате й відсторонився від будь-яких думок про останні події. Кава з’явилась, а також з’явився Стюарт. Запитав, чи можна до мене підсісти, і я сказав офіціантці принести йому трав’яного чаю. Стюарт був у діловому костюмі, дорогій сорочці й при краватці. Коли все життя купуєш всяку дешевину, то знаєш, що таке якість. Він, за всіма ознаками, почувався невимушено. Сказав:

— Ну як, Джеку, знайшов Шона?

На його губах грала тиха усмішка. Я відповів:

— Ні, не пощастило.

Він подякував офіціантці за чай, потім сказав:

— Мабуть, до Лондона повернувся, як ти гадаєш?

— Уявлення не маю.

Щоб відвести його подалі від цієї теми, я розповів йому про те, що продаю квартиру і збираюся виїжджати за кордон. Він запитав, хто купує моє житло.

Коли я розповів, він нахмурив брови.

— Що? — запитав я.

— Я просто трохи дивуюся з тебе, Джеку, який так вболіває за старий Ґолвей, за його кельтську ідентичність і все хороше. Оцей Фленаґан — він спекулянт. Поділить твою квартиру на гостинки, запхає туди три родини приїжджих.

Мені стало так, наче він торкнувся оголеного нерва. Я розумів: місіс Бейлі хотіла не такого. Вона терпіти не могла захланності й нерозбірливості, а я отаку оборудку провернув.

Я сказав до Стюарта:

— Як три гостинки? Та в мене там котом не розмахнешся.

Він посміхнувся:

— Навряд чи туди пускатимуть із тваринами.

Потім сказав:

— Я за тобою спостерігав. Помітив, що ти припинив гуляти вечорами.

Я відчув, як серце закалатало.

— Стежив за мною? Навіщо?

— Я зобов’язаний тобі, Джеку, дбав, щоб із тобою нічого не сталося.

Я тихо промовив:

— Не треба за мною стежити, добре?

Я підвівся й поклав на стіл кілька купюр.

Він запитав:

— Що, вода холодна?

Я завмер. Знов оця повна тиша, а потім на думці — і так, на серці, — з’явилася Рідж.

Я вийшов.

Прошепотів собі: «Не думай, просто йди».

Біля вітрини «Body Shop» стояв музикант і виконував справді чудову версію «Crazy». Я дослухав до кінця, дістав з кишені монеток, які були, і вкинув йому в шапку.

Він подивився, порахував і обізвався:

— Що це за херня?

Я сказав:

— Усе, що було.

Він розсердився:

— Ви послухали мій виступ наживо — і по-вашому, він стільки коштує?!

Я вольовим зусиллям стримався. Сперечатися з музикантом — собі дорожче. Сказав:

— Бажаю удачі.

Він крикнув:

— Ага, на такі бабки я, напевне, нову машину куплю!

Британський акцент зовсім тут не допоміг.

Ось і відповідь на моє запитання, де подівся старий Ґолвей.

Наступні кілька днів я робив останні приготування до виїзду. Побачився з повіреним, підписав документи на продаж, організував переказ грошей в Америку, коли вони мені прийдуть. Зібрав одну валізу. Сидів у коридорі, дивився на неї, готовий до старту, і вигляд у неї був самотній: рештки розбитого життя.

Пішов на цвинтар попрощатися зі своїми покійниками. Просити вибачення було пізно. Дощ припинився, і на небі то з’являлося, то ховалося — як дражнилося — сонце. Я йшов поміж надгробками, і коли сказав усі жалюгідні слова до тих, кого любив, вирішив навідати могили Марії та її брата, питаючи себе: «Чи я добувся справедливості для них?»

Біля свіжого глиняного горбка стояв молодий чоловік — надзвичайно схожий на Марію. Я підійшов, запитав:

— Рорі?

Він не стрепенувся. Мабуть, після того, що скоїлося з його сім’єю, він уже перетнув межу шоку. Подивився на мене: в очах сльози, на щоках сльози. Зітхнув і спитав:

— Ви з ґардів?

От ірландська печаль.

Я сказав:

— Я був другом твоєї сестри.

Чоловік був зовсім молодий, але все його тіло показувало: вік пов’язаний зовсім не з часом, а з мірою жаху, яку людина пережила.

Я запитав:

— Чому так довго?

Він не мав відповіді, сказав:

— Вам Марія не розповідала, як усе було?

Я точно не знав, що сказати, тому мовив так:

— Хотів би почути це від тебе.

Він кивнув, погоджуючись.

— Про машину, яка збила місіс Мітчелл?

Він мав на увазі те, що запустило всі ці події: жінку збито, водій утік з місця події.

Я сказав:

— Будь мужчиною. Після всього цього хоча б візьми відповідальність на себе.

Він опустив голову:

— Я і взяв. За кермом була моя дівчина, і в неї вже раніше були два збиття, тож я сказав, буцімто машину вів я. А потім утік.

Господи Ісусе.

Я замислився, чи казати йому, що оця брехня коштувала життя його рідним і ще не одній людині. А потім подумав: та ну нафіг, — і пішов геть.

Він крикнув:

— Ви розкажете поліції?

Я не відповів.

***

Вранці перед вильотом я вже збирався вимкнути телефон, аж тут він задзвонив. У мене лишалося трохи часу до таксі на аеропорт, треба було чимось себе зайняти, і я взяв слухавку.

— Джеку?

Рідж.

Я не попрощався з нею.

Я сказав:

— Так?

Вона глибоко вдихнула. Схоже, плакала.

— Джеку, мені потрібна твоя допомога.

Я думав про фільм «Мова ніжності». Про Джека Ніколсона в аеропорту, який усміхається оцією суто своєю усмішкою і каже, що майже встиг утекти.

Я сидів на валізі, серце моє калатало, і вперше в житті я звернувся до неї мовою ніжності:

— Що сталося, сонце?

— Біопсія. Воно злоякісне.

Мабуть, у вікно дуже яскраво світило сонце. Я витер очі, щоки теж були мокрі.