Хрест

Коли наважишся — весь світ стає з тобою в змові.

Ґете

ДІВЧИНА ЗІБРАЛАСЯ ПІТИ НА ПОХОРОН ТІЄЇ, ЯКУ СПАЛИЛА.

Батько застерігав її:

— Вони ж уже шукають винних. Навряд чи їм багато часу на це треба.

Дівчина гадала, чи не втрачає він свою рішучість. Батько старів, весь час скаржився на болі в грудях. А чого він, блін, хотів? Вони вбивають людей — він що, очікував, що від того ходитиме піднесений? А братик невдалий, тільки знай ниє, наче для того народився. Займається тим, що найкраще вміє, як і більшість чоловіків: дується.

Вона сказала:

— Ми хотіли, щоб вони страждали. Ну який, в чорта, сенс у цьому, якщо ми цього самі не побачимо?

Господи, та що ж із ними таке?

Брат сказав:

— По-моєму, треба залягти на дно.

Дівчина озвалася холодно, зважено:

— Рорі, пам’ятаєш Рорі? — Трохи помовчала, чекаючи, доки обидва зосередять увагу на ній, і продовжила: — Той, який переїхав маму, як тварину, втік і лишив її в муках помирати край дороги. Ми що, дамо йому легко відбутися?

Батько й брат сиділи заскочені, як і треба було.

Потім брат сказав:

— Він не приїде, забоїться.

— Усю його сім’ю винищують. Навіть така свиня, як він, має прийти.

Поставили мені слуховий апарат. Менший, ніж я собі уявляв, не так і заважає, але відчуття все одно дивне.

Я запитав лікаря:

— А його видно?

Він усміхнувся.

— Це зважаючи куди дивитися.

Природжений філософ.

Я буркнув:

— Я б не хотів здаватися, ну... знаєте... кволим.

Той розсміявся:

— Навряд чи це буде через апарат.

Ось вона, Ірландія: всі відчувають свободу слова, ріжуть правду-матінку. Ці засранці ніколи не брешуть у вирішальний момент. Окрім тих випадків, коли тобі дуже треба знати правду.

Я уважно подивився на нього. У лікаря було пишне волосся, то я запитав:

— Це штука?

Він злякано перепитав:

— Я якось не розумію, про що ви.

— Та ні, чого ж. «Штука» — це римується з «перука».

Він помацав волосся і сказав:

— Та ні, моє власне.

Виходячи, я сказав:

— Більшість людей вам вірять.

Побачивши рахунок, я пошкодував про свою легковажність.

Пов’язок на руках у мене не було, але було видно рубці, струпи, синці на кісточках, і все це дуже боліло, але то знайоме відчуття. Рідж іще дещо мені розповіла про Кінга з його складом, і я вбрався в найкращий костюм із благодійної крамниці, додав білу сорочку й темну краватку і був саме у формі вирушати.

Хоча не так «у формі», як мені аж свербіло йти. Я зробив деякі документи. Маючи інтернет і копіцентри, можна створити собі практично яку завгодно акредитацію. Свої папери я склав у чорну шкіряну течку й потренувався її ефектно відкривати.

Я нагадував собі збіднілого агента ФБР і міг тільки сподіватися, що слуховий апарат буде сприйматися як наслідок контузії.

Склад Кінга виявився великий, було враження, що там активно працюють. Багато вантажівок їздило туди-сюди. Бізнес ішов бадьорий, але, з дозволу сказати, чи кошерний? Адміністраторка років двадцяти зустріла мене привітно. Я показав посвідчення і сказав:

— Міністерство охорони здоров’я. Хочу бачити містера Кінга.

Мене не припиняє дивувати, наскільки глибоке враження на людей справляє будь-який офіційний документ. От і вона відповідним чином вразилась і сказала:

— Зараз йому дзенькну, дам знати, що ви прийшли, — а потім стривожено наморщила брови: — Нічого ж поганого не сталося?

Я тримав нейтральне обличчя:

— Оце мені й треба з’ясувати.

Вона трохи поговорила по телефону й оголосила:

— Містер Кінг готовий вас бачити. Просто проходьте.

Я сказав:

— Не виїжджайте з міста.

***

Фройд стверджував: «Найнебезпечніша істота у світі — це розлючене немовля».

У Кінга й був такий вигляд, як у розлюченого немовляти, тільки що шістдесятирічного. Чоловік був абсолютно лисий, здається, не мав навіть брів. На обличчі — жодної зморшки, але вигляд такий, що не раз бував у бувальцях і там йому діставалося непомалу. Сидів за великим столом і, не сумніваюся, машину водив теж здоровенну. Він не встав на знак привітання, не простягнув руку, просто зиркнув спідлоба. Я розумів, що в цьому нема нічого особистого, принаймні поки що. Такі погляди — просто його фішка. Світ забрав у нього іграшки, і, от вам хрест, він рішуче налаштувався позабирати їх назад.

Я світонув документ:

— Мінохорони здоров’я.

Він дістав з кишені свого поважного піджака якусь маленьку ємність, підніс до носа і вдихнув — принаймні мені так здалося. Якщо там був кокс, то я від містера Кінга в щирому захваті. Потім він роздратовано чмихнув, а я чекав. Він заревів — якщо це можливо зробити тонким, глухим голосом:

— У чому проблема?

Я зітхнув (це завжди допомагає, коли ти також стомився) і сказав:

— Ми отримали скаргу.

Він підскочив і став допитуватися:

— Від кого? Про що?

Я вийняв записник:

— Звичайно, нам не дозволяється розкривати джерело, але можу сказати, що йдеться про певне занепокоєння стосовно того, що саме ви експортуєте.

Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось вибухне.

— Ми експортуємо рибні делікатеси в бляшанках. Я просто приймаю товар і відправляю на ринок.

Я поміркував над цим і сказав:

— Тут виникали питання, чи... е-е... немає у ваших продуктах чогось відмінного від риби.

Вибух назрівав потужний.

— І що ви, в дідька, припускаєте?

Я міг би спробувати його заспокоїти, пом’якшити ситуацію, але знаєте що? Терпіти не можу брехунів, а ще переді мною сидів зарозумілий гівнюк, звиклий кричати на людей і катати істерики, тож я вирішив ще його подражнити:

— Нам писали, що, ймовірно, ви можете використовувати... як би це сказати... частини тіла собак.

Він якусь мить перетравлював цю інформацію, а тоді засміявся. Сміх вийшов нехарактерний: якась суміш кихкотіння і злості.

— Ясно. Господи, отой п’яничка, який сюди припхався, такий відірви і викинь, намагався мені сказати, що хтось крав собак, а ми їх переправляємо на наші ринки в Азії.

Я підкрутив слуховий апарат, щоб його не так сильно було чути. Він осудливо прикрикнув:

— Що, ви мене вимикаєте?

Якби ж то було можна.

Отже, я продовжив його дражнити й запитав:

— І ви використовуєте такі матеріали?

Здалося, він зараз кинеться на мене фізично; але подумав і сказав:

— Це наклеп. Як там вас? Я з вашим начальством зв’яжуся.

Я не підвищував голосу, сказав:

— Я наклепу не зводив на вас, просто запитав. Якщо ваші руки чисті, то чому ви стурбувалися?

Він зробив рукою рубаний жест і сказав:

— Годі цієї шаради. Якщо хочете знову поговорити зі мною, звертайтеся до мого адвоката. А тепер забирайтеся під три чорти з мого кабінету!

Я встав:

— Дякую за каву.

Це його зачепило, він підскочив:

— Що, дохера розумний знайшовся? Коли я тобі на роботу зателефоную, побачимо, якої заспіваєш. А тому пияку скажіть, щоб подалі тримався!

Біля дверей я сказав:

— З цим можуть виникнути ускладнення.

Завжди хотілося це слово десь ввернути й перевірити, чи справді воно претензійно звучить.

А так і є.

Він припинив ходити по кабінету й запитав:

— Що, і він такий глухий, як ти?

Я дав цим словам відбитися від стін, а тоді сказав:

— Ні, він мертвий. Але я перекажу його родині ваші співчуття.

У передпокої секретарка всміхалась, і я побачив у її очах лукавий блиск. Я сказав:

— Ваш бос — надзвичайно люб’язна людина. Мабуть, дуже приємно з ним працювати.

Вона озирнулася. Двері були зачинені, і дівчина шепнула:

— Знаєте, як ми його називаємо? Плаксійко.

Від Кіґана з Лондона прийшов факс, і я взяв його до кав’ярні, замовив листковий пиріг і подвійне еспресо, почав просіювати дані.

Найкращими були фотографії.

Їхній батько Боб Мітчелл на прізвисько Мітч промишляв по-дрібному: десь хтось йому під гарячу руку потрапив, десь із кредиткою пошахрував; скандаліст місцевого значення, але нічого серйозного. Його синові Шону дев’ятнадцять, і щось у цьому хлопці було таке... наче я його раптом впізнав, тільки де ж бачив? Дочка Ґейл, двадцять років, симпатичне личко, нічого особливого. Їхня мати Нора була на відпочинку в Ґолвеї, і її збив на смерть водій, який втік із місця злочину.

Угадайте хто?

Рорі Вільямс, брат розіп’ятого хлопця. Його заарештували, засудили, він чекав на вирок, але втік. Раніше, коли тебе засуджували, то відправляли просто до в’язниці, а тепер до виконання вироку дають відстрочку і зазвичай є час підготуватися до посадки. Не те що в нас така високогуманна судова система, це момент суто математичний: в’язниці переповнені, от і навіть засуджені ходять на свободі.

Вважалося, що Рорі подався до Англії. Кіґан додав власних міркувань: сім’я особливо згуртувалася, коли дівчинка після смерті матері вчинила спробу самогубства. Батько зник з місцевих радарів, і місцеперебування сім’ї наразі невідоме.

Принесли каву, я надкусив пиріг. Дуже солодкий, але зараз те, що треба. До нього ще й подвійне еспресо — кров так і поскакала по венах.

Певно, що це вони. Лихе, демонстративне насильство двох убивств мене стривожило: розп’яття і спалення. Тут велика частка божевілля, що невідомо звідки взялося. Це не йшло мені з голови, ходило по колу. Жорстокість дій ошелешила, але це ж вони зробили, правда? Ну точно ж вони?

Справу розкрито.

У животі від картин усе переверталось: я уявив, що вони зробили з бідолашним хлопцем, оці справжні цвяхи і таке інше... Господи Ісусе. Така жорстокість. Розіп’яли хлопця, спалили дівчину в машині. Я відсунув пиріг. Навіть кава втратила весь смак. Похорон, там може прояснитися. Якщо піду, то дізнаюся більше — я був цілковито певен цього.

Тим часом зателефоную Рідж, дам їй матеріали, подивлюся, що вона з ними зробить.

Отож я нарешті як слід узявся за це нехитре розслідування. Мої природні інстинкти, вільні від темного, облудного шепоту кокаїну, алкоголю й нікотину, нарешті підняли голову.

Довго ж довелося чекати.

Є особлива ірландська печаль у такому довгому чеканні.

Я нутром чув, що на похорон Марії прийде хтось із Мітчеллів, дівчина — точно. Що більше я читав записів і факсів від Кіґана, то більше пересвідчувався, що головним рушієм, чорним ангелом цих подій була саме вона. Це мені доводило: звали достатньо горя на голову людини, завдай достатньої фізичної кривди простій, притомній особі — і вийде монстр. Я був готовий поставити свою поїздку в Америку на те, що вона прийде.

Прийшла.

Сказати про погоду, що було мокро, — це нічого не сказати. Як каже Боб Ворд — чотири види дощу, і всі погані. Злива налаштована всерйоз проти тебе особисто, хоче шмагати, просочити всю душу, і, Бог свідок, у неї виходить. Ґолвейці сприймають дощ як те, що Бог каже: «Мені британці дужче подобаються». Я був готовий до такого: вдягнув своє ґардівське пальто для будь-якої погоди, черевики «Gore-Тех», куплені на фінальному розпродажі спортивної крамниці, й ірландську рибальську шапку, яку знайшов на квартирі.

Цього було замало. Ґолвейський дощ пролазливий, уміє затекти за комір, у вуха, не кажучи вже що кидається в очі з наміром засліпити. Передусім мене хвилювало, чи не закоротить від нього батарейки в моєму слуховому апараті.

Цього не сталось, але це не означає, що дощ не пробував.

На похороні зібралася чимала юрба.

Я помітив дівчину в пошарапаному чорному пальті, яка ховала волосся в чорному береті, тримаючись на віддалі від печальних друзів і родичів, щоб ніхто не заводив з нею розмов. Дощ лив їй в лице, а їй було байдуже.

Я одразу почув, що з батьком Марії стався удар, а мати впала в застиглість, — і хто б її в цьому винуватив?

Дівчина, певне, почувалась ошуканою, бо не могла побачити їхніх страждань. Вони вийшли з гри, і, що гірше, ніде не було видно Рорі, найстаршого сина.

Похорон був недовгий, а потім я підійшов до неї й тихо звернувся:

— Ґейл.

Мені було помітно: їй спочатку здалося, що то прозвучав голос у неї в голові, але вона озирнулась — і перед нею виявився дядько середніх літ, з легкою усмішкою і, гаразд, доволі підтоптаною зовнішністю. Вона не чекала такого, вразилася, що я назвав її на ім’я.

— Я Джек Тейлор, і так, я знаю, хто ти. Ходімо, візьму тобі кави.

Вона опанувала себе й відмахнулася від мене, як від якогось старого бомжа, попри мої слова. Сказала:

— Я вас не знаю. Ідіть нахер.

Погляд у неї був сталевий. Нескладно уявити, що ця дівчина могла накоїти. Я дозволив собі посміхнутися ширше, роззирнувся цвинтарем:

— Дуже гарний вислів на кладовищі, але бачиш — оці люди, кладдахці, дуже згуртовані і мене знають. А ти, по-перше, англійка. По-друге, якщо я їм зараз скажу, що ти вбила їхню кровиночку, тебе на шматки розірвуть.

Ґейл ризикнула роззирнутись — і, безумовно, дехто з чоловіків позирав на неї вороже, без краплі теплоти. Вона спробувала відмахнутися:

— Блефуєте.

Я показав руки:

— А ти перевір.

Схопив її за руку й сказав:

— Будемо вважати це знаком згоди.

Я бачив, що вона хотіла б відбиватись, але добре відчувала загальну атмосферу й випробовувати її не бажала. Лише сказала якомога викличніше:

— Я за каву платити не буду.

Я кивнув, демонструючи свою притомність:

— Звісно. А от за все решту заплатиш. Це не обіцянка, а гарантія.

На кладдахському розі була маленька кав’яренька, без викрутасів. Там не варили ні всіляких лате, ні авторських напоїв, а запарювали здорові кавники дійсно міцної кави, а не подобається — йдіть лісом. Ми зайшли, поскидали промоклі пальта, сіли, прийшла жіночка під сімдесят і запитала:

— Дві кави?

Я кивнув.

Ґейл запитала:

— А яблучний пиріг у вас є?

Що, з самого ранку?

От і думай, що в неї в голові. Мабуть, це тому, що вона англійка.

Вона подивилася на мене і на мить перетворилася просто на юну дівчинку, майже наївне дитя.

— Дуже люблю яблучний пиріг.

Мимолітний натяк на її милу природу — і чорна маска повернулася.

Принесли і каву, і пиріг, щедро прикрашений вершками, а жіночка сказала:

— Така мила дівчина заслуговує на смачненьке.

Еге, мила дівчина... розіп’яла хлопця і спалила його сестру. Ґейл кинулася наминати пиріг і, прожувавши, сказала:

— Я б запропонувала й вам, але не дуже вмію ділитися.

Я трохи помовчав і сказав:

— Щось я не дуже здивований.

Доїла вона його моментально, витерла губи на диво ніжним рухом і стала великим ковтками пити каву. Позирнула в куток кав’ярні, наче щось там помітила. Воно додало їй сміливості. Вона швидко подивилася на мене і грубо тикнула:

— То що тобі треба, козлино?

Зміна разюча: ось вона крихка ляля — а за мить психопатка.

Я уважно придивився до її обличчя. Мабуть, колись вона була красива, але жирний макіяж і жорстко стиснуті зуби це нейтралізували. Особливо цікаві в Ґейл були очі. У буквальному розумінні «лихого ока» не буває, але, чорт, вона була до такого дуже близька. Вона випромінювала енергію, як горно дихає жаром, і ця енергія вся була зла. Я трохи відсунувся назад. Якщо сидіти занадто близько до чистого зла, можна заразитися.

Я запитав:

— А який наступний пункт? Старший брат не з’явився — що будеш робити тим часом, чекаючи його? Тепер ти ввійшла у смак — я про вбивство людей. Навряд чи ти зможеш зупинитись, і знаєш що? Ти й не захочеш.

Здається, це її повеселило. Вона уважно дивилася на мене лихими очима, тільки плечима стенула:

— Ти про мене нічого не знаєш.

Я пошкодував, що не маю закурити: момент був саме той.

— А що тут знати? Ти садистка, стерва і боягузка, яка полює на слабших. Думаєш, мати б тобою пишалася? Та вона би плюнула тобі межи очі.

І — зблиск в очах: я на мить побачив смертельно небезпечну потвору. Вона нахилилася ближче й просичала:

— Паскудо, не вплутуй сюди мою маму, ясно!

Я ковтнув кави і сказав:

— Твоя мама не може бути сюди вплутана; це робиш ти сама, бо від цього кайфуєш.

Тоді вся її поза раптово змінилась, стала томною й лінивою. Ґейл подивилася в майже порожню чашку і сказала:

— Хочу ще кави.

Якщо надумала задрочувати, то хай спробує переграти мене на моєму полі. Я сказав:

— Сама візьмеш.

Вона не стала цього робити, замислилася, сказала:

— Було дуже цікаво, але знаєш що? У тебе нема доказів. Якби ти щось міг зробити, то мене б уже заарештував. Це все порожнє пиздіння.

Крити мені не було чим.

— Справедливість — не тільки в суді, — сказав я.

Їй це дуже сподобалося, вона запитала:

— Гадаєш, ти можеш щось зі мною зробити, ти, старий гусь? У тебе слуховий апарат, ти кульгаєш, ти власний хер без мапи не знайдеш.

Чи то я сам такий нахабний, чи набрався духу, попустивши отого типа на складі, чи від Ґейл її вірусом заразився — але раптом вирішив убити двох зайців. Мені це сяйнуло ні з того ні з сього — і, мабуть, найгірші речі саме так і стаються, від миттєвого нападу злості.

Я сказав:

— А тобі варто боятися не мене.

Вона дуже уважно подивилася на мене й запитала, що це я маю на увазі.

Поволі, зважено я почав:

— Є такий собі Кінг, він керує складом на Фазер-Ґріффін-роуд, був небайдужий до Марії. І, здається, він має докази, що палійка — ти.

Я бачив, як вона губами повторює це прізвище, а тоді:

— Скажи йому, бля, не лізти в мої справи.

Із задоволенням я відзначив, що влучив у ціль, і підлив олії у вогонь:

— Я тут ні при чому, але в нього є зв’язки. Я ж ніхто, як ти й сказала. А от він — він має намір подивитися, як тебе прищучать.

Вона на мить заплющила очі, і я подякував Христу-Богу, що не бачу того, що в ту мить уявила вона. Розплющила очі й сказала:

— Ну я пішла.

Я уважно подивився на неї — майже звичайна дівчина.

А тоді вона додала, подивившись мені в очі:

— А ти, Тейлоре, блядь, дай мені спокій! І хтозна, може, я втрачу до тебе інтерес.

Я не відвів очей і сказав:

— У тому й штука, дитя моє. У мене немає наміру давати тобі спокій. Власне, далі я збираюся поговорити з твоїм братом. І я знаю, де ти живеш, ти в курсі?

Вона здійняла руку, і тільки велике самовладання втримало її.

— Будь обережний, Тейлоре. Бо колись ти вночі прокинешся, і побачиш біля ліжка мене, і почуєш, як чиркне сірник.

Я тримав непроникне обличчя й сказав:

— То чекатиму в гості. Може, навіть покажу ірландську версію хреста.

Вона не зрозуміла і майже плюнула:

— Це, блін, як?

— Та майже так, як ти зробила з тим хлопцем, тільки одна відмінність.

Вона скептично ворухнула очима й запитала:

— Яка?

— Цвяхів більше.

І вона зникла — як привид, котрому місце не у світлі дня.