Хрест

Думаю, ви забули про мене.

Заручник Кен Біґлі в посланні Тоні Блеру за добу до страти

ЯКИЙСЬ ЧАС МЕНЕ ТУРБУВАЛА ПРОБЛЕМА, НА ЯКУ Я НАМАГАВСЯ НЕ ЗВАЖАТИ, МОВЛЯВ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ВИЗНАВАТИ, ТО САМА СОБОЮ РОЗСОТАЄТЬСЯ.

Та де там.

Мій слух.

Телевізор доводилося вмикати на максимальну гучність, музику теж. А коли люди говорили зі мною, я мусив нахилятися дуже близько, щоб розуміти, що кажуть. Тобі стукає п’ятдесят — і все починає сипатися. Такий от життєвий факт. Очі були в порядку, але з моїм способом життя варто дивуватися, що я взагалі перебуваю вище рівня землі. Не раз і не два мені хотілось опинитися нижче.

Тож я взяв телефонний довідник, знайшов там спеціаліста з вух і записався, насилу чуючи, що каже адміністраторка:

Господи, якщо оглухну... а он я вже кульгаю... це ж яка старість дрімуча!

З Рідж таким ділитися не випадало, вона й так каже, що я її ніколи не слухаю. Я визнав це перед собою — на рідкість неприємне діло — і злякався. Я сам-один. Ірландський холостяк в усій своїй жалюгідній красі, обшарпаний і злий, побитий життям, аж пісок сиплеться.

Зате з планом.

Боже Всемогутній, у мене план. Моє фізичне існування зараз може накритися тазом, а у мене план. Правда, чудово? Ось я тут ледве на ногах стою, але замість дому престарілих у мене план податися до Америки. Як вам?

Можна було б сказати, що я не здаюся, демонструю силу духу перед лицем жахливих обставин, не бажаю лягти і скласти руки, приймаю бій. І кожен, хто мене добре знає, насолодився б таким вишуканим ходом думки, а потім сказав би: «Хрінь собача».

Ранок, оповитий відчаєм. По-ірландськи ми зітхаємо: «Och ochon...» Лихо мені, ще й з причепом. Я майже два тижні сидів у глибокій депресії. Не пив — звісно, не тому, що не хотів чи вважав, що це не допоможе, а не відчував у собі сил на так зване відновлення.

Між іншим дивився телевізор. Новини були шалені у своїй похмурості.

Кенові Біґлі відрубали голову. Не маю слів описати свої почуття щодо цього — десь так, як коли літаки врізались у вежі-близнюки. Така сама невіра власним вухам, огидний жах. Про меланхолію в нас кажуть «чорний пес» — от мені і снилися собаки, так, оті з Ньюкаслу. Вили, кусали мене за ноги, гавкали, щоб я зробив що-небудь. Увесь час дзвонив телефон. Я витяг його з розетки — а він, чесне слово, і далі дзвонив.

Вряди-годи хтось стукав у двері, а я бурмотів:

— Ідіть нахер, я вже заплатив.

Коли людина так марить, врешті-решт завжди доходить до фантомного оркестру, як це описав Малкольм Ловрі. У мого була весь час одна мелодія по колу — «Run» від «Snow Patrol». Я молився: якщо помру (а це видавалося дуже ймовірним), щоб хтось грав її на моєму похороні.

От довбана пісня.

От довбане життя.

Але чи залишиться бодай одна людина, яка прийде зі мною попрощатись, оплаче? Жаль до себе, звичайно, провісник білої гарячки, і вже чого-чого, а жалю до себе в мене зараз було вище даху. Та й країна почувалася поганенько. Ми не могли натішитися першому олімпійському золоту за тридцять років, носилися з ним як дурні зі ступою. Ні, ну а що? І тут — у голові не вкладається — кінь не пройшов допінг-тесту. От чортова коняка!

Навіть для країни, де божевілля шанують, а шаленство в порядку речей, це вже було занадто.

Коли я нарешті набрався сил вийти з дому, тремтячи й ледве тямлячись від підозр, мені зустрілася якась жінка і сказала:

— Ви не знаєте, сьогодні благословляють собак?

Я вирячився на неї.

— Що?!

По-моєму, вона гадала, що мені слід це знати, тож терпляче пояснила:

— У монастирі кларисок проводять особливий обряд благословення собак.

На це існує сотня варіантів відповіді, усі або саркастичні, або з кепським каламбуром, але я тільки й відказав:

— А-а.

І замислився, чи стало безпечніше жити собакам Ньюкаслу. Чомусь сумнівався.

Пішов до «Ґаравана», і не встиг бармен налити мені те, що завжди, я сказав:

— Чорну каву й мінералку. «Ґолвейську ірландську», якщо у вас є.

Батько мій у труні перевернувся б, якби дізнався, що доведеться купувати за гроші воду на острові, нею ж з усіх боків оточеному, який більшу частину року з усієї дурі поливає дощем.

Якщо в бармена був якийсь коментар з приводу моєї довгої відсутності, він лишив його при собі.

На сьогодні я записався до лора й підготувався до поганих новин, відповідно вдягнувшись.

Як саме?

Скромно, в чорне.

Я вдягнув свій костюм для похоронів, який купив у благодійній крамниці. Заношений до блиску.

Кресент у Ґолвеї — це наша відповідь Гарлей-стріт⁵. Що можна перекласти: гроші, дуже багато грошей. Будинки — суціль пам’ятки, у плющі й розпаді, з меморіальними дошками і табличками на фасадах. Титулів на кшталт «доктор» ніде нема, всі «містери», що означає консультанта і передусім вказує: візит влетить у грубі гроші. Як то кажуть у місті: «За отакого “містера” платити неміряно».

Оці старі, покришені будинки — останній форпост міста посеред свавілля забудовників. Ті оточили його, вичікуючи нагоди: може, хтось помре в родині, хтось збанкрутує — отоді й знайдуть дірочку, пролізуть, запропонують золоті гори і занесуть нову ділянку до свого портфеля.

А тоді к хрінам випотрошать, і — опача! — ось вам новий комплекс розкішних квартир, які з кожною наступною покупкою стають дедалі потворнішими.

Мені подобалися ці будинки, які вони поки що: коридори, де гуляють протяги, високі стелі, цвіль по кутках, сирість, що повзе стінами вгору, підлоги, які викликають найгірші підозри, ну а труби такі, що про них краще взагалі не думати. Щоб їх поміняти, треба зірвати добрий куш у лотерею. І холодно там — завжди мерзнеш. Дивний факт: чомусь багаті англо-ірландці завжди тримають такі будинки, де можна яйця відморозити. Оце тому вони, мабуть, і ходять весь час у непромокальних куртках від «Barbours» і товстих вовняних шарфах, ну і звісно, весь час їздять полювати на лисиць.

Містер, до якого записався я, називався містер Кітінг. Був у твідовому костюмі — ці білих халатів не носять — і ставився до мене з легкою зневагою, яка межувала з сарказмом. Він зробив цілу низку аналізів і, ну от клянуся, як і лікар, що обстежував Коді, прицокував язиком — а я гадав, такі звуки люди видають лише в романах П. Ґ. Вудгауза.

Нарешті він все продивився. Взявся за підборіддя й запитав:

— Ви коли-небудь отримували удар по голові?

На якусь шалену мить мені здалося, що він мені погрожує, але потім дійшло, що просто запитує.

Я... і удар по голові. Боже, ти знаєш, скількома способами це бувало.

Я сказав:

— Раніше грав у герлінг.

Він чи то всміхнувся, чи то пирхнув:

— І, звичайно, як справжній мачо, шолома не вдягали?

Тьху, та нам насилу на ключки вистачало. Шоломи? Та щас, блін.

Він сказав:

— Можу направити вас на томографію, але я практично не маю сумніву в правильності попередніх висновків, — ненадовго замовк, ніби я мав би здогадатись. І продовжив: — Ваше ліве вухо через травму або просто вік має ознаки дегенерації, і то дуже швидкої. Невдовзі ви повністю оглухнете на цей орган.

Дегенерації.

От блін, слово ж яке жахливе.

Лікар почав щось писати.

— Ось тут прізвище дуже гарного спеціаліста зі слухових апаратів. Він вам добере.

Я прислухався, намагаючись проникнути в сенс його слів:

— Мені буде треба носити слуховий апарат?

Тепер уже він усміхнувся:

— У цій сфері техніка пішла далеко вперед. Найновіші моделі практично непомітні.

Легко йому казати.

І на тому все й закінчилося.

Він сказав:

— Моя секретарка організує оплату.

Ну звісно. Оце я якраз без перешкод почув.

Коли я вже підходив до дверей, він додав:

— Якщо раптом захочете знову займатися герлінгом, вдягайте шолом.

Я не втримався й відказав:

— А вам не здається, що мені вже пізнувато?

Я зустрівся з Ойном Гітоном. Вигляд у нього був навіть іще більш розхристаний, ніж попереднього разу, а спирт аж просочувався крізь шкіру затхлим запахом, що вганяв у відчай.

Почав він так:

— Я цими собаками займався, ну, день і ніч.

Аякже.

Я уважно дивився на нього. Це було наче погляд у дзеркало: багато днів я сам перебував у такому кепському стані. Ми сиділи у кав’ярні в провулочку біля церкви францисканців. Господарем закладу був росіянин, котрий викупив його в баска. Виникає питання: а де поділись ірландці? Може, ми й забагатіли, зате опинилися в меншості. Скоро в Ірландії буде вже мільйон неірландців.

Гітон узяв чорну каву, я — лате: пінисте молоко під виглядом кофеїну.

Гітон пробував піднести чашку до губ, але руки в нього занадто трусилися. Сказав:

— Треба було мені спочатку освіжитися.

Тобто підлікуватися, остограмитися чи, менш фігурально, похмелитися — слова, що камуфлюють розквіт смертельно небезпечної фази алкоголізму.

Він сунув руку в кишеню й запитав:

— Джеку, ти не проти?

Витяг маленьку пляшечку «Падді» й посунув до мене. Пляшечка, всередині якої колихався мій смертний вирок, здавалася такою безневинною. Я відкрутив кришку, позирнув на власника, який не зводив з неї очей, і налив йому в чашку. «Падді» — один з найміцніших сортів віскі, і від запаху просто дух забивало. Я підніс чашку йому до губ, і він зміг набрати в рот половину, потім пішли корчі: похлинувся, закашлявся, ковтнув решту одним духом, скривився. І нарешті спромігся вимовити:

— Здається... здається, воно в мені втримається.

Насилу, та втрималося.

А тоді за кілька хвилин, як у нас кажуть, море перемінилося.

Це було як чудо — тільки від лукавого, темне, зовсім не від світла. Очі в нього припинили сльозитися, обличчям розлився рожевий рум’янець, а руки більше не витанцьовували джигу. Ойн Гітон фізично перемінився: розправив плечі, навіть на губах з’явився трохи зухвалий вираз. Але я розумів — Боже мій, як же добре розумів, — наскільки це ненадовго.

Я почув його питання — наполегливе:

— Ти оглух чи що?

Саме так.

Я перепитав:

— Що?

Він зітхнув:

— Я двічі звертався, а ти не відповідаєш.

Якби я розвернувся до нього правим вухом, то чув би краще, тож так і зробив.

— Ану повтори ще раз.

Демонстративно повільно він вимовив:

— Про справу, яку ти мені доручив. У Ньюкаслі викрали ще двох собак.

У його словах бринів сарказм.

Якщо він хотів зі мною позадрочуватися, то час обрав правильний.

Я гаркнув:

— А ти що робиш? Господи, ти ж був ґардом, а крадія собак зловити не можеш!

Він покотився зі сміху. Оце таке з людиною «Падді» робить. Затинаючись, відказав:

— Мені... мені... треба трохи часу, щоб розгребти своє лайно.

Я не збирався це ігнорувати й сказав:

— Якщо тобі складно, я пошукаю кого-небудь іще, від кого так перегаром не несе.

Я його образив, і мені було не шкода, от, бляха, ні крапельки.

Він спробував виправдатися:

— Я займаюся, Джеку. Чесне слово, ось тобі хрест святий, я зможу, я тебе не підведу.

Я кинув на стіл кілька купюр, він подивився на них, а я сказав:

— Це за каву.

Очі в нього стали як у скривдженої дитини, і він запитав:

— А може, мені б трохи підйомних?

Без вагань я відказав:

— Щоб ти пробухав? Принеси мені результат — отоді подивимось.

Коли я зібрався йти, він мовив:

— Та ти, дядьку, злий.

Я посміхнувся:

— Це ще, друже, в мене хороший день.

І потім запала тиша... Ні з того ні з сього мене огорнуло моторошне мовчання — ніби все на світі зупинилося. Спочатку я подумав, що це наслідок огляду вуха, якийсь запізнілий шок чи що. Але ні, тиша стала абсолютною — таку, за описами очевидців, люди чують перед катастрофою. Я не чув зовсім нічого. Ішов, а не чув власних кроків. Я стривожився, але ще не запанікував. І тут...

Мій телефон заверещав.

Я витяг його з кишені, відчув, як калатає серце, і натис зелену кнопочку.

— Містер Тейлор?

— Так?

— Це лікарня. Приїжджайте, краще якомога швидше.

— Що там, це Коді? Як він?

— Будь ласка, чимшвидше приїжджайте, містере Тейлор.

І роз’єдналися.

Я вже не дуже в будь-що вірив, але спробував помолитися: «Господи, хай із ним усе буде гаразд. Хай йому стане краще». Що може означати «краще», я уявлення не мав.