Хрест

Хрест дає два варіанти: або тебе до нього приб'ють, або... сам на ньому добровільно повиснеш.

Ірландський вислів

МЕНІ БУВ ПОТРІБЕН ЗАХИСТ.

Цілком імовірно, Ґейл іще раз завітає — і з більш серйозними намірами. Краще підготуватись, і коли я збираюся взяти всю родину — як мінімум Ґейл і її батька, — то мені потрібно більше, ніж просто впевненість. Якщо вам сьогодні потрібно купити в Ґолвеї пістолет, то вибір вас просто балує. Тут перебувають представники стількох народів, що зброя — річ більш ніж поширена. Вчащаєш у паби, ходиш провулками і невдовзі дізнаєшся, де взяти наркоту, повію — все, чого душа бажає.

Я пішов до пабу в Солтгілл — у такі місця за власним бажанням не ходжу. Він далеко від великої вулиці, і вигляд у нього занюханий. Він зашоханий і є, а також здобув собі нову репутацію як місце, де купують і продають... що завгодно.

Такий собі Михаїл зі Східної Європи, який раз у раз називав себе то росіянином, то хорватом, то румуном, то представником якихось іще національностей, назви яких я не можу вимовити, возсідав за столиком під вікном. За місяць він перейде деінде, але сьогодні хвиля принесла його сюди і його штаб тут. Я знав його, хоча й не дуже добре, але достатньо, щоб коли я запитав, чи не взяти йому випити, він погодився.

У нього була машинна стрижка, яку ми називаємо їжачком, довге обличчя, пооране шрамами, й очі без виразу взагалі. Худий — на межі виснаження, а вік десь між «під п’ятдесят» і «тяжко за п’ятдесят». Він сказав, що буде дуже радий стопці горілки.

Я взяв її і дієтичну пепсі собі, підсів до нього. Він поглянув на мій напій і спитав:

— Кока-кола не п’єш?

А йому, блін, яке діло?

Я сказав:

— На дієті.

Він оглянув мої руки. Садна й синці заживали, але їх було ще видно, і він запитав:

— Ти вуличний боєць?

Коли дістану пістолет, мабуть, його пристрелю.

— Не з власної волі.

Правильна відповідь. Йому страшенно сподобалося, він зареготав на весь голос, показавши повний рот гнилих зубів, де щось зблиснуло — невже золото? Все, постараюся більше його не веселити.

— Пісня є така «Ролінг Стоунз». Любиш таке, ага?

А то, моя улюблена.

Я й сказав:

— Моя улюблена.

Знову сміх — тьху ти! — і він легковажно звинуватив мене:

— Жартуєш мені, так?

І мені вистачило розуму додати:

— Але не з тебе.

Він кивнув. Без сумніву, ми створені одне для одного.

Потім він одним духом вихилив горілку і сказав:

— Ну що тобі треба дістати, містере Вуличний Боєць?

Я схилився ближче до нього і сказав, що пістолет.

У нього задзвонив мобільник, він не став звертати увагу, сказав:

— Прошу в мій кабінет.

Я пішов за ним надвір, потім піднявся на гірку до солтгілльської церкви. Він жив в обшарпаному вагончику. Відімкнув його й закликав:

— Прошу, зайди.

Ми зайшли, і він поліз у глибину вагончика, витяг щось важке, замотане в ганчір’я, розгорнув — і там лежали «ґлок», «беретта» й автоматичний «браунінг». Вибирай, що любиш. Те, що його заклад розташувався просто біля церкви, своєрідно вписувалося в збоченську логіку нової Ірландії.

Я запитав:

— А не боїшся, що вагончик вкрадуть?

Він знову показав зуби і — їй-богу, не брешу! — загарчав, мовив:

— А хто це збирається в мене красти?

Наче я мав інсайдерські відомості.

Щоб відволікти його, запитав, скільки коштує «ґлок», — виявилося дорого.

Я і сказав:

— Дорого.

Він знизав плечима, мовляв: «Ну що, розкажи мені про це».

Пістолет був заряджений, ціну він заправив не ту, якої я чекав, але, чорт, не знайду ж я цього в «Жовтих сторінках».

Я запитав:

— А як ти знаєш, що я не поліцейський?

Регіт.

— Ти?!

Уточнювати його я не просив.

Він показав на мій слуховий апарат.

— Чуєш не дуже добре?

— Я чую те, що важливо.

Це його зацікавило.

— А як воно відрізняється?

Я не знав, але вирішив його просвітити:

— Річ не в тому, що кажуть, а в тому, як поводиться той, хто каже.

Дурня, ага?

А він купився на повний зріст, сказав:

— Оце мені подобається! Можна я теж так казатиму?

О Боже.

Я сказав:

— Та на здоров’я.

І знову мегарегіт. Може, мені в Східну Європу пора в коміки. Я сказав:

— Дякую, що приділив час.

Він простягнув мені руку, я її потис.

Він сказав:

— Ти мені подобаєшся, мистер, з тобою смішно. Ця країна — від неї мені не так смішно.

Ризикуючи висловитися в дусі вчителів дзену, я сказав:

— Ти просто не з того боку дивишся.

Він замислився й запитав:

— А з якого потрібно дивитись?

— Так, ніби це не важливо.

Не проникнувши в сенс моїх слів, він спробував уточнити:

— А це важливо?

Я вийшов із вагончика й завершив:

— Як дізнаюсь, одразу тобі скажу.

Мені теж треба було з кимось поговорити.

Раніше я завжди пер уперед, не зважаючи на поради, вирішуючи, що робити, по ходу справи. І, звісно, пив. Кому тоді потрібні поради? Мені бухло підказувало всі можливі шалені ідеї.

Тепер я тверезий, чи пак просохлий — може, мені б і допомога не завадила. Рідж відпадала. Ми настільки зчепилися, що підтримки від неї чекати годі, а якщо вона дізнається, що я купив пістолет, то, мабуть, заарештує.

Джефф, мій великий друг, пропав безвісти. Після того як через мене загинула його дитина, він наче зник із землі. Усі мої старання знайти його були марні.

Отак і виходить. Дожити до мого віку і не мати нікого, жодної душі, якій можна довіритися, — це кричущий сором і свідчення того, як дорого мені обійшовся мій спосіб життя. Я побавився з думкою, чи не зателефонувати Джині.

Я однозначно дещо до неї відчував. Я вже не розумів, що таке кохання, — не знав та ще й забув, — але вирішив почекати, доки дам раду з сім’єю вбивць.

Отже, лишався Стюарт, дилер. Замість того щоб до опупіння аналізувати цю ідею, я просто зателефонував йому, і він сказав:

— Заходь у гості, я тут нового трав’яного чаю купив.

Я міг лише сподіватися, що про чай він пожартував.

Дорогою зайшов у церковну крамничку. Така є біля храму августинців: багато всякого з мощами святого Юди, свіженькі книжки про покійного Папу. А те, чого я шукав, на очі не траплялося, просто як літак-привид.

Жінка за прилавком сказала:

— Я вас знаю.

Просто приспів мого життя.

І аж ніяк не веселий.

Вона сказала:

— Я знала вашу матір.

Я чекав звичних панегіриків, загальників і плачів на тему того, яка вона була свята людина, і так далі, і тому подібна фігня. Кивнув, гадаючи: «Перечекаємо беатифікацію...»

Жінка сказала:

— Важкий у неї був характер, у вашої матінки, але, мабуть, не мені вам про це розповідати.

Я одразу відчув до неї приязнь і спитав:

— А у вас є хрест святої Бриґіти?

Жінка усміхнулася — це була щира, привітна усмішка:

— Сили небесні, такого в нас давно не питали.

Але сказала, що перевірить у підсобці.

Чекаючи, я прочитав табличку з текстом «Desiderata»⁹ і розважив, що, маючи це і «ґлок», можна вважати себе готовим до підступів долі.

Жінка знайшла один хрест, здула з нього пил і сказала:

— Цінника на ньому немає.

Я дав їй двадцять євро, а вона сказала, що забагато. Я сказав, що хай віддасть решту бідним.

Вона не стримала ще одну усмішку:

— О, ми вже так їх не називаємо, ми кажемо «знедолені».

Відповісти на це я не мав чого, то подякував за приділений час.

На прощання вона мені сказала:

— Хай вас Бог береже.

Чорт, я дуже сподівався, що хтось мене побереже. Самому мені це кепсько вдавалося.

***

Коли Стюарт відчинив, я впізнав його не одразу, а потім зрозумів, що він поголився налисо.

Я сказав:

— Ти, здається, зовсім глибоко в дзен занурився.

Він жестом запросив мене досередини.

— Я почав лисіти. А так не буду спостерігати, як це відбувається частинами.

І не посперечаєшся.

Від цього він набув доволі суворого вигляду — у поєднанні з новими, скам’янілими очима це вже був зовсім не той образ банківського службовця, якого я зустрів кілька років тому. Усією зовнішністю він говорив: «Зі мною не заводься».

Обстановка в квартирі й далі була спартанська, атмосфера порожня. Він сказав:

— Зараз принесу чаю.

Ну давай.

Я сів, гадаючи, чи не вдасться добути ще отих чарівних таблеток.

Він приніс два кухлики чогось смердючого, поставив переді мною й запитав:

— Про що ти думаєш, Джеку?

Я відсунувся від кухля й спробував розрядити атмосферу:

— А просто так, для підтримки стосунків, я не міг зайти?

Він похитав головою, ковтнув чаю:

— Ти хіба з кимось підтримуєш стосунки, Джеку? Що тобі потрібно?

Ні, чорт, ну а що? Я й розповів йому. От прямо все — про родину, яка організовано вбивала людей. Часу це зайняло будь здоров.

Він слухав не перебиваючи, а коли я закінчив, то ледь не скуштував чаю. Потім згадав про подарунок, дістав із кишені, сказав:

— Сувенір на новосілля.

Він здивувався, відкрив і сказав:

— Ти приніс мені хрест — тобі здається, мій тягар замалий?

Прозвучало це не як слова вдячності.

— Це на удачу, дім береже.

Він відклав хрест і сказав:

— Для такого однієї святої, як там її, замало.

Я трохи засмутився.

— Такі хрести складно дістати.

Господи, як по-дурному прозвучало.

Він допив чай і сказав:

— Отже, це удача.

Не встиг я щось на це сказати, як він запитав:

— Що ти плануєш робити?

— Поняття не маю.

Він дав цим словам повисіти в повітрі і сказав:

— Все просто. Я читав Тхіть Нят Ханя, і він сказав: «Не просто роби щось. Сядь там».

Саме те, що мені треба, — філософія.

Я запитав:

— Ти хочеш сказати, що мені нічого не треба робити?

Він встав, потягнувся якимсь йогівським рухом.

— Я кажу — вбий сестру.

Я сподівався якоїсь блискучої ідеї, радикальної схеми, яка розв’яже все, ще й, правду кажучи, так, щоб мені за це нічого не було. Щоб я міг собі відчалити, поїхати в Америку і мати коли не чисту совість, то бодай трохи спокою.

Цього не очікувалося.

Я сплеснув руками, мовляв: «Ти нічого кращого не придумав?»

Він витяг із кишені коробочку таблеток і кинув мені:

— Стане в пригоді.

Я хотів запротестувати, обуритися, кинути їх назад, випромінювати гордість і гідність, але таблеток хотів дужче.

— Дякую.

Він знизав плечима й запитав:

— Тобі потрібна допомога?

Це він про те, що в мене виробляється залежність?

Він мовив:

— Тобі треба знати, де живе ворог, і, погляньмо правді у вічі, це я можу дізнатися легше, ніж ти: збереглися старі зв’язки.

Від Рідж допомоги чекати було годі, а валандатися містом самому, сподіваючись на удачу, видавалося не надто розумним, так що я відповів:

— Так, буду дуже вдячний.

Він усміхнувся, і тепер в його виразі обличчя з’явилося якесь душевне тепло.

— Не любиш покладатися на людей, правда, Джеку?

Брехун із мене був дуже низького польоту, тому я сказав:

— Не люблю.

Він підійшов до тумбочки, пошукав там, витяг диск, насуплено подивився на нього і сказав:

— А коли я знайду їх — а я знайду, — хочеш, щоб я пішов на діло з тобою?

На діло?

Не встиг я озвучити якусь фігню в тому дусі, що мені треба зробити це самому, як Стюарт сказав:

— Мою сестру вбили, і ти мені допоміг. А ця... публіка... винищує цілу сім’ю, і я відчуваю, що в моєму житті щось нарешті завершиться, коли задмухну їхню свічку.

Я не втримався:

— Стюарте, ти розумієш, що кажеш?

Він прийняв якесь рішення щодо диска.

— Я завжди розумію, що кажу, тому й говорю так мало.

Глибока думка.

Я підвівся, не знаючи, чи вдарити з ним по руках; а він простягнув мені диск:

— Це тобі. Ти дав мені хрест, а ось тобі у відповідь дещо подібне, тільки що його, можливо, трохи легше нести.

Обкладинка була чорна — цілком доречно. Альбом такої собі Бетті Лаветт називався «I’ve Got Му Own Hell То Raise». Я вказав на назву й запитав:

— Зашифроване послання для мене?

Він провів мене до дверей і сказав:

— Це просто диск. Не в усього є прихований сенс.

Я дав йому свій телефон, а він сказав:

— Я озвуся — не знімай апарат.

Та да.