Хрест

Перехрестиш мене — вб’ю.

Старовинна ґолвейська погроза

ДІВЧИНА ТОРКАЛАСЯ ПАЛЬЦЯМИ СРІБНОГО ХРЕСТИКА НА ШИЇ. Вона знала: ні батько, ні брат не розуміють, що означав хрест для неї та її матері.

Мати була ревною ірландською католичкою, а шлюб з англійцем тільки посилив її пристрасть. Знову і знову вона казала дочці: «Христос помер на хресті за наші гріхи, і світ тебе теж розіпне, якщо дозволиш».

Логіка не відігравала тут вагомої ролі. Коли в людини ірландська віра, тяжке почуття провини й розлад особистості, вона готова до символів. Ідеєю фікс матері було розп’яття, домівка повнилася Христами, що корчились і звивались, усіляких форм та розмірів. А звідки взялася ця одержимість, знала тільки дочка. Вона раніше цього не розповідала, та й зараз не збиралася ділитися. Чоловіки ніколи не зрозуміють.

Дівчина підвелася. Вона стояла на колінах і молилася — не католицькому Богові, а цій новій темній силі, яка так наснажувала її. Підійшла до дзеркала, побачила, як на шиї блищить срібний хрестик, і краєм ока знову помітила знайоме полум’я в кутку.

Ух!

Коли подивилася на нього прямо, воно зникло.

Дівчина посміхнулася.

Хрест був кельтський, мати подарувала його на шістнадцятиріччя й сказала: «Ніколи не забувай про хрест».

Материна таємниця, істинна причина отих усіх хрестів, виразно пригадалася їй. Бачила це як сцену з кіно. Їй дванадцять, вона була готова весь час триматися за материну спідницю, і от якось увечері раніше повернулася зі школи й побачила, що мати плаче на кухні, а біля раковини стоїть порожня пляшка з-під хересу. Мати ніколи не пила, а в отакому стані вона пригорнула дочку й розповіла, що перед тим, як познайомилася з її батьком, мала зробити аборт. Сказала, це така жахлива мука, наче тебе розпинають.

Потім додала: «Кожним днем життя я розплачуюся за цей гріх». І вона міцно, до болю схопила дочку за зап’ястя й застерегла: «Якщо хтось по-справжньому тебе скривдить, то поквитатися з ним є лише один спосіб. Знаєш який?»

Дівчинка злякано мотнула головою, по щоках текли сльози. Мати крижаним голосом промовила: «Прибити його до хреста, як нашого Господа Бога прибили, і забивати цвяхи з усією пристрастю, яку Спаситель нам заповів».

У четвер увечері я вбив людину.

Принаймні я так гадаю.

Звичайно, я постарався як міг.

Я пішов у кінотеатр. Фільм — перепрошую, не буду, як американці, казати на нього «кіно» — так от, фільм «На узбіччі» розхвалювали просто до небес: Пол Джаматті з присоромленим виразом обличчя, типу як у мене, — Вуді Аллен нового відчаю. Але оце постійне пиття вина мене добивало. Я вино ніколи особливо не шанував — моє бухло повинне бути швидким і смертельним. Проте в роті стояв смак мерло, ну а з проблемним слухом, попри все dolby digital stereo, діалоги я чув через раз. Так що вийшов, не дочекавшись кінця.

Коли я виходив, касир запитав:

— Що, не сподобалось?

У нього було одне з таких ірландських облич, що на вигляд як варені: червоні щоки, губи як ті раки, бліда шкіра, — а акцент усе одно американський.

— Ні, занадто сподобалось.

Він подивився на мене красномовно: «Ну, старий, ти вже seafóid» («шафóдь», божевільний по-ірландськи). А сказав таке, наче в Кентуккі народився:

— Ну, на вкус і цвет, сам знаєш...

От блін.

Сіялася дрібна мжичка. Нічого особливого, просто нагадування, що перебуваєш у країні báisteach («баштех», тобто дощу). На мені був об’єкт інвентарний номер 8234, старе моє ґардівське пальто. Його, як і мене самого, вже і палили, і били, і ногами топтали, а воно все трималося, Я підняв комір і замислився, чи не взяти кебаб із собою. Біда в тому, що до нього треба зразу брати шість банок пива.

Зі мною порівнявся якийсь чоловік — високий, пивне пузо, часниковий віддих, запах «Ґіннеса» з усіх пор. Сказав:

— Ти Тейлор.

У голосі — тінь загрози, злості, і я розумів, що добром це не скінчиться. Щоб його почути, доводилося напружувати слух, хоч я не так уже й хотів знати, з яким гівном цей тип прийшов. Усім тілом він виражав щось зовсім недобре.

— Ну і?..

Він схилився до мене, напираючи всім тілом, і сказав:

— Дітовбивця.

Я спалахнув. Від будь-якої згадки про Серену Мей мене всього скручувало. Не встиг я відповісти, як він додав:

— А тепер і в тебе бідолашну дитину вбили.

Коді.

Я зупинився. До мого дому веде провулочок від Мерчантс-роуд, і я подався туди. Сказав:

— Я не знаю, хто ти такий, і знати не хочу. Я зараз навпростець додому, і якщо в тебе є розум у голові, ти за мною не підеш.

Я навіть голосу не підвищив — це справді небезпечна ознака, вона свідчить, що я наближаюся до тієї зони, того відчуженого місця, де не діють жодні правила. Мене заманювали в провулки найлихіші сволоти нашої планети, у такому місці мені вибили залізякою зуби. Останні кілька років я був «приймаючою стороною» всіляких побиттів і чого там ще, повалявся на запльованій землі, наотримував копняків по голові від усіляких мудаків. Злість, що розгорялася в мені після загибелі Коді, реакції на мене його батьків, у поєднанні з тим, що я не пив і не курив, сягала смертельно небезпечної позначки.

Це розжарює до білого. Це як крижаний опік. (Якщо виходить не занадто ірландський опис.) Психіка вся електризується, зосереджується... та бля, просто все решта зникає, як не було. Сплеск підіймається від того, що зараз почнеться справжня бійка, — це наче той подвійний «Джеймісон», якого довго собі не дозволяв, а тут хапаєш склянку, залпом випиваєш і ждеш, коли шарахне.

А цей ідіота кусок заіржав і сказав:

— Тікаєш, гівно боязке. Ти що, шмата, тільки на те й здатний? Я тобі зараз таке влаштую — своїх не впізнаєш!

Молодець.

На тому бесіду було скінчено.

Є таке старе прислів’я: «Закон — у судах, справедливість — у провулках». Я завернув у провулок, а він побіг за мною:

— Стій!

Я схилився і вдарив лівим ліктем — влучив по нирках: злющий удар; він судомно ковтнув повітря. Тоді я розвернувся і з маху копнув його по правому коліну. По дорозі до землі підхопив його на кулак, зламавши ніс, — почув, як піддалася кістка. Потім випростався, відступив, даючи йому зрозуміти, що це тільки прелюдія. Я тільки розходився, весь гнів здіймався на повний зріст, і Господи, я радо передчував те, що я зроблю з цим покидьком далі.

Він прогугнив:

— Ти мені носа зламав. Навіщо?

У нього було довге жирне волосся — у такому щось водиться, і то нехороше. Я схопив його за патли і вдарив головою об стіну, почув тихий хрускіт.

— Бачиш зірочки? Побачиш і ще довго будеш бачити!

Він здійняв руку й простогнав:

— Добре, годі, я вже все.

Вже все?

Я схилився до нього й повторив за ним:

— Вже все? Жартуєш? Ми ще навіть не почали. Це тільки анонс розваги.

І тоді я почав бити його системно й методично, застосовуючи кожен брудний прийом, якого навчився в ґардах і на вулиці; коли закінчив, то весь обливався потом. По руках текла кров, зуби боліли від зціплення.

Я подивився на безформну купу на землі й пішов. А потім — будемо вважати, суто від своєї лихої природи — зупинився, підійшов, двічі копнув його в голову черевиком і сказав:

— Отепер ми вже все.

У квартирі я зірвав із себе пальто. Зазвичай такий епізод передусім треба було запити великою склянкою «Джеймісона». Я випив дві таблетки від Стюарта, заварив чаю, додав туди цукру від шоку і подивився на руки. З руками кепсько. На лівій було видно здебільшого кров і садна. Тут допоможе крижана вода. З правою — серйозніше. Можливо, я поламав пальці, подумалося. Уже ламав раніше, так що ця пісня була мені знайома.

Спробував зробити якусь шину, але не виходило обв’язати її навколо руки, а поки шукав підручні матеріали, знайшов візитівку.

Джина де Сантіо

І внизу — телефони.

Як там вона казала? Якщо буде потрібна допомога? От і подивимося, чи вона не свистіла.

Я тяжко набрав її номер, почекав і почув:

— Sì?

Вирішив узяти бика за роги:

— Це Джек Тейлор. Ви дали мені свою картку в лікарні й сказали дзвонити, якщо буде потрібна допомога?

Я помітив, що в неї сонний голос, — ну детектив я чи ні? Вона на кілька секунд замислилась і сказала:

— А, так, містере Тейлор. Не чекала, що ви зателефонуєте.

Я вже зібрався відказати: «То якого хріна візитівку давали?» Але сказав:

— От зараз мені потрібна допомога.

На мій подив, вона відповіла:

— Я прийду.

Життя — чи пак люди — щойно втрачаєш надії на все це лайно довкола, вони тебе дивують. Мабуть, саме тому я й далі вранці встаю. Я назвав адресу і попросив:

— Принесіть чогось такого... в мене кістки поламані.

Може, задумається.

Так і було, а потім вона сказала:

— За двадцять хвилин буду.

Отакої.

До її появи Стюартові таблетки вже подіяли. Жінка просто світилась, і я відчув щось таке, чого давно зі мною не бувало. Якесь хвилювання.

От блін.

На ній був старий світшот з логотипом «Trinity», поношені джинси, кросівки й бежевий дощовик. Волосся відкинула назад, і вигляд у неї був чарівно розхристаний.

— Я справді вдячний, що ви прийшли, при тому що навіть зі мною не знайомі.

Вона роззиралася по хаті, як може тільки жінка. Не зовсім критично, хоча не без того, але радше оцінюючи все, не минаючи жодної деталі. Її очі на мить зупинилися на шторах, і я зрозумів, що вона подумала: «А коли ж їх прали, цікаво?»

Чоловіки при цьому думають: «А випити тут є?»

При ній була невелика валізка з усіма ознаками активного використання.

Джина сказала:

— Можливо, я знаю вас краще, ніж вам здається. Маю ступінь доктора, але здебільшого працюю терапевткою.

Цей легкий акцент звучав дуже привабливо — ніби вона виточує правильну вимову.

Я запитав:

— Може, вам чаю, кави? Ну і ще в мене є «Джеймісон» і горілка.

Вона подивилася на мене, ніби питаючи: «У нас тут що, світський захід?» Уголос сказала:

— Сідайте, поглянемо, що ви з собою зробили.

Діяла вона ретельно. Промила, очистила рани, суто по-лікарськи погмукала, наклала шину на пальці правої руки.

— Ці пальці колись уже ламались, але я доволі певна, що зараз вони поламані знову. Хоча тут потрібно для точності зробити рентген, але мені не здається, що ви поспішаєте з цим?

Коли мої руки були акуратно перемотані білими бинтами, вона зробила крок назад і поглянула на свою роботу:

— Жити будете, але завтра ж сходіть до лікарні.

Я почувався дуже розслаблено, зовсім нічого не боліло, а ще я міг уповні оцінити її запах: вона пахла жінкою і ще чимось, що я визначити точно не міг, але мені воно сподобалося.

Вона поглянула на годинник — дуже тонкий «Ролекс» — і сказала:

— Отепер би я випила — горілки з тоніком. Завтра не на роботу, можу відлежатися.

Я б теж хотів із нею полежати. Це все Стюартові таблетки.

Вона спитала, чи сильно мені боляче, і мій внутрішній наркоман сказав: «Збреши як слід!»

Я і збрехав.

Вона дістала з сумочки якісь таблетки, відміряла по-лікарськи, уважно, щоб, крий Боже, не дати більше, ніж необхідно. Сказала:

— Це дуже сильні. З алкоголем не поєднуйте.

Я постарався не надто жадібно їх схопити. Вибудовував собі чудову захисну заначку. Налив їй і запитав:

— А чому ви прийшли? Маю на увазі, ситуація, як це... дуже нештатна...

Вона зітхнула — і тоді я впізнав запах. Олія пачулі, такою хіпани торгували. Не знаю чому, але цей запах давав мені надію. На що? Та не знаю, в мене давненько ніяких надій не бувало. Я просто прийняв це, не аналізуючи.

Вона подивилася в склянку. Я розумів: там відповіді немає. Певна ілюзія — так, але правди не знайдеш. Вона сказала:

— Я з Неаполя. Ми росли в бідності. Я вийшла за ірландського лікаря, це довга історія, його вже немає, і в нас була дочка Консуело, дивовижно красива дівчинка. Померла три роки тому.

Вона зробила добрий ковток горілки й продовжила:

— Мені випало долучитися до найексклюзивнішого у світі клубу — клубу жертв. Ніхто не хоче до нього належати, нас об’єднує біль, який ніколи не минає, і ми навіть без слів упізнаємо одне одного. Пережити власну дитину — найтяжча мука, яку може накинути людині світ. І коли я побачила вас, вираз ваших очей, то зрозуміла: ви теж туди долучилися.

Я хотів сказати: «Та ну, йди комусь іншому ці свої терапевтичні казочки розкажи!» Навіть таблетки не могли заглушити цю злість. Уголос же сказав:

— Я, звісно, дуже вам вдячний за допомогу, але не треба робити ніяких припущень щодо мене і моєї втрати.

Прозвучало так люто, як я й задумав. Вона злегка всміхнулась і кивнула:

— Я розумію гнів.

Я хотів схопити її, струснути й крикнути: «Що, правда розумієш? Та хрін там!»

Вона тихо промовила:

— Це одна з п’ятьох стадій горя.

Я підскочив на ноги:

— У мене? У мене зводиться до двох: я злюсь і п’ю.

Вона підвелась і сказала:

— Мені вже треба йти. Я б охоче провела з вами час, містере Джек Тейлор, — і торкнулася мого обличчя пальцем. Обпекло сильніше, ніж плювок батька Коді.

Я зам’явся:

— Ви маєте на увазі побачення?

Вона вже була біля дверей:

— Ні, я маю на увазі розраду.

— Я не потребую розради.

Коли вона рушила сходами вниз, то кинула:

— Я не про вас говорила.

Коли вона пішла, я не міг знайти собі місця, не знав, що й думати. Взяв з полиці книжку, розгорнув у випадковому місці, прочитав:

... якщо людина хоч раз дозволяє собі вбивство, то дуже скоро вона спокійно ставитиметься до грабунку, а після грабунку настане черга пияцтва й недотримання суботи, ну а звідти — лише крок до неввічливості й лінощів...

Що це, в чорта, таке? Подивися, хто автор — Томас де Квінсі.

Вінні з книгарні Чарлі Вірна нещодавно підкинув мені цілу гору книжок. Серед них було багато старих, і Вінні зауважив: «Тут є том одного віку з вами!»

Я відклав книгу й подумав, що з наведеного списку мені бракує тільки лінощів. Але якщо врахувати, що я так і не розібрався з тим, хто застрелив Коді, то, схоже, я таки пройшов усі пункти. Розумів, що насправді мав займатися тим, усю увагу спрямувати на пошук стрільця, але було страшно. А раптом це Кеті, дружина Джеффа? Я знищив її дочку, її чоловіка, все її життя.

Я випив одну з таблеток від Джини і почекав. Голова не зсувалася з мертвої точки, то я подумав: «А, лайно собаче».

Вирішив усе одно лягти — і вісімнадцять годин проспав. Якщо бачив сни, то їх не пам’ятаю, але, без сумніву, особливо веселими вони не були. Як завжди.

Просякнуті потом простирадла, коли прокинувся, це підтвердили. Звична річ.

А поки я спав, з каналу виловили тіло Ойна Гітона. Його собаче розслідування скінчилося.