Хрест

Не знаючи, наскільки істина близько, ми шукаємо її вдалині.

Хакуїн

В АМЕРИКАНЦІВ Є ВИРАЗ, ЯКИЙ ОПИСУЄ СЛОВЕСНИЙ НАПАД. Якщо ви вилаяли когось не на жарт, то це називається «ви прорвали йому нову сраку».

Отак я і взявся за Рідж.

А саме:

— Ти коли, блядь, розкажеш мені про Кеті Беллінгем?

Я попросив — ні, поправка, я, блін, наказав їй — прийти на зустріч зі мною в готель «Great Southern» і з маху кинув слухавку.

Дістався туди я першим, пройшов углиб зали до бюста Джеймса Джойса, подивився на нього й майже закричав: «На кого витріщився?!»

Ну ось, накричав на бронзову голову одного з найвідоміших письменників Ірландії — отже, ти або остаточно з'їхав з глузду, або дізнався, що не отримав «Букера».

Підійшов портьє. У нас із ним була деяка спільна історія — здебільшого погана; і він наважився сказати:

— Давно не бачилися, Джеку.

Говорив він тихо, наче ще точно не знав, чи я п’ю. Якщо так, то він був готовий негайно ховатись у жито. Історія, я ж сказав.

Я сів і втупив погляд у нього:

— Вам чимось допомогти?

Він нервово розсміявся:

— Насправді це моя репліка. Я ж тут працюю.

Намагався говорити без напруги, наче ми двоє старих друзяк, які обмінюються жартами.

Я сказав:

— Ну то йди працюй, я що, заважаю?

Він роззирнувся. Чи допомоги шукав? Більше нікого не було, то він озвався:

— Я тільки, е-е, хотів запитати, може, вам чогось принести — чаю там, кави?

— Іди з моїх очей — от що ти для мене можеш зробити.

Він послухався.

Прийшла Рідж у новому стильному замшевому піджаку, вузьких джинсах і отаких гостроносих черевиках — напевно, останній писк. Портьє щось сказав їй, і я побачив, що Рідж киває, тож я розважив: він попередив її, що я не в найкращому гуморі. Не думаю, що вона була здивована. Вона підійшла цілеспрямовано, наче не збиралася терпіти від мене вибрики:

— Ну?

Я одразу взяв бика за роги. Вона похитнулася й запитала:

— Звідки ти дізнався про Кеті Беллінгем?

Кеті... Боже мій, у нас була довга й заплутана історія. Уперше ми зустрілися, коли її занесло в Ґолвей з Лондона. Вона щойно зав’язала з героїном, була справжньою панкухою, проживала життя. Співала, як ангел небесний, а лаялася, як перекупка. Порозуміння між нами з’явилося моментально. Вона допомогла мені в кількох справах, потім я познайомив її зі своїм другом Джеффом, і, чорт забирай, вони закохались, одружились, і в них народилася дівчинка з синдромом Дауна — Серена Мей. Безумовно, в Кеті були причини бажати мені смерті.

— Кленсі сказав. Пам’ятаєш такого — твій начальник?

Вона посмакувала цю думку і сказала:

— Її помешкання обшукали, знайшли кулі — такі самі, як від гвинтівки, е-е... що... що була знаряддям злочину.

Вона обережно обминала ім'я Коді. Я міг її зрозуміти — мені й самому було важко його вимовляти.

— А де вона тепер, що робить, крім того, що шукає способу стрелити в мене?

Рідж опустила голову й щось пробурмотіла.

Я зміг поремонтувати апарат. Ґард хоч по ньому й потоптався, та від того лише корпус тріснув. Міцний горішок. Це я про апарат. Я налаштував звук і сказав:

— Кажи голосніше.

— Ми не знаємо.

Я відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Оце пасаж. Я тобі дав досить матеріалу, щоб заарештувати родину психопатів, а ти нічого не робиш. Маєш досить доказів, щоб заарештувати людину, яка намагалася мене застрелити, і не можеш її знайти. Як ви взагалі за дорожнім рухом стежите?

І вона сказала найгірше, що могла:

— Я розумію твою досаду.

Я підскочив — ну гаразд, підскочив настільки, наскільки дозволяла хвора нога:

— Ні хріна ти не розумієш!

Встав і пішов геть.

Мені треба було щось зробити, тож я зосередився на слабшій ланці родини вбивць — братові, Шоні.

За інформацією, яку прислав Кіґан, хлопець нічим, крім музики, не цікавився, тож я почав перевіряти крамниці з дисками й музичними інструментами. Нудна, невдячна праця, але я не мав що ще робити. Після трьох днів такої тягомотини вже зібрався був махнути рукою, аж тут раптом його помітив. Просто біля Домінік-стріт — зайшов до крамниці, де продавали вживані гітари. Хлопець милувався однією, яка висіла на стіні, коли я підійшов до нього зі спини.

— Гарний інструмент.

Він різко озирнувся:

— Ми знайомі?

І раптом фото стало на місце в пам’яті — і розвіяло надокучливе питання, звідки я його знаю. Це був отой підліток у стилі ґранж, наслідувач Курта Кобейна, з кав’ярні в ТЦ на площі Ейр.

Очі в нього раптом зблиснули — він теж мене згадав.

Спробував пролізти повз мене, і я схопив його за руку, не дуже лагідно, відчув сухожилля в тонкій, як паличка, руці — і стис.

— Ай, боляче!

Здоровань за касою підвів голову й запитав:

— Якась проблема?

Я сказав Шонові:

— Я говорив із твоєю сестрою. Ти хочеш, щоб я йому розповів про розп’яття, чи підеш зі мною на каву? Можемо поговорити про вашу банду.

Він висмикнув руку й пішов надвір. Я поглянув на продавця, показав на гітару і сказав:

— Рок-н-рол як є.

Шон стояв надворі. На лобі в нього проступав піт, але він потирав долоні, наче мерз. Я сказав:

— У «Galway Arms» варять хорошу каву, і хтозна, якщо будеш чемно поводитися, то я візьму тобі й булочку з поливкою.

Ми пішли, а він сказав:

— Я солодкого не люблю.

Боже, я ледь не розреготався.

Господар закладу добродушно привітався зі мною, і Шон процідив крізь зуби:

— Що, всіх знаєте?

У нього був ще більш брікстонський акцент, ніж у сестри. У неї мовлення від цього набувало нальоту ніби досвідченості.

Мабуть, якщо винаходиш себе заново, то зміна акценту тебе не надто хвилює.

Я сказав:

— Річ у тому, друже, що я знаю тебе.

Господар приніс кавник, чашки і сказав:

— Смачного.

Шон почекав, доки той відійде, і сказав:

— Не знаєте.

Він витяг пачку цигаркового паперу, тютюн і став робите самокрутку.

— Тут не можна курити, закон не дозволяє. Ти пробув тут досить часу, щоб це дізнатися.

Він сунув тютюн у кишеню й сказав:

— Довбучий закон.

Я всміхнувся:

— Ну і, звісно, тобі й твоїй сім’ї він не писаний, так?

Я налив собі кави, подивився на нього. Він щулився, як побитий пес, що живе від копняка до копняка, і чекати зазвичай випадає недовго. А я просто один з великої черги тих, хто його по життю б’є. Обличчя в нього було все в прищах, губи потріскалися, пошерхли від нервового облизування. Він мав ніжні руки. Хтозна, може, став би музикантом. Але зараз до цього не йшло.

— Не думаю, що твоє серце належить цій... штуці. Тебе понесло за течією, і знаєш що? Коли гівно полетить на вентилятор, а станеться це скоро, вгадай, кому доведеться вигрібати по повній? Хай йому чорт, дуже сумніваюся, що твоїй сестрі: вона для цього занадто хитра.

Він підняв чашку, рука трусилася, сьорбнув — цей звук навіть дужче нагадував стогін — і сказав:

— Я вас не боюся.

Боявся. І не лише мене — взагалі всіх, хто ходить по планеті. Він просто одна з природжених жертв цього світу. Мені майже стало його шкода.

Майже.

Я сказав:

— Тобі треба боятися не мене. Власне, може бути так, що я — твоя єдина надія.

Він спробував виявити крутизну (може, ціле життя чекав такої нагоди) — роблено вишкірився і сказав:

— Та зараз, надія.

Отепер настав час поторохтіти кліткою. Ще одна його квола бравада — і я буду готовий її замкнути.

— Ось тобі два слова на майбутнє. Тебе або зловлять, або ти будеш і далі шукати отого брата, якого так відчайдушно намагається знайти твоя сім’я. Рорі його звали, так? Що буде, ти, мабуть, знаєш краще за мене, але відповідь тут навряд чи дуже красива. У цьому можемо погодитися, так? Коли я мав невелику бесіду з твоєю сестрою, у мене не було відчуття жодної спорідненості з її боку.

Він дивився на мене:

— Я не знаю, що таке «спорідненість».

Ах ти Боже мій.

Я зітхнув. Знищити цього хлопчака виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Господи, він як цуценя біля шосе — ніби сподівається, що котрась машина зупиниться і його візьме. Я продовжив, хоча без особливого ентузіазму:

— Або сядеш до в’язниці. І такий хлопчик, як ти — довге волосся, слабацький характер... через твою сраку ще до вечері паровозом проїдуться, і то буде тільки початок.

Важко сказати, який варіант розвитку подій жахнув його більше. Ним прокотився дрож, він сказав:

— Я просто хочу додому, і все. Просто хочу піти.

Ніяких протестів, заяв, що він ні в чому не винен, взагалі ніякої боротьби.

Я сказав:

— Не вийде, хлопче.

Він заплакав. Я міг би знести що завгодно, яку завгодно херню, тільки не це. Я ледь не пригорнув його — ну і що далі? Дав йому поплакати, а потім сказав:

— Припини це. Я тобі допоможу відбутись якнайлегше.

Він втер очі і сказав:

— Мені треба закурити.

Я лишив гроші на столі й пішов з ним надвір. Він не став чекати, подався кудись, а я за ним.

— Що будеш робити, дитино? Ти зі мною? Я про те, що час приймати рішення.

Він зупинився й позирнув на мене з таким болем, що мені довелося відвести очі, а потім сказав:

— Не можу, вони мене вб’ють.

— А вони тебе все одно вб’ють.

Він із жахом в очах роззирнувся: на вулиці нікого не було. Сказав:

— Сподіваюся.

Коли я нарешті дістався додому, то був утомлений як чорт, але не настільки, щоб не помітити запах диму. Обережно зайшов у маленьку вітальню. Усі мої книжки лежали там купою, горіли й диміли будь здоров.

Пішов у ванну, набрав тазик холодної води й полив свої цінності.

Потім помітив стіл. Там стояла іграшкова машинка — вона теж горіла, і на передньому сидінні в ній сиділа фігурка з паличок, обвуглена, але цілком упізнавана як подоба людини. Я ризикував припустити, що то дівчинка. Під машинкою лежала записка:

Тобі мало?

Ґейл

От стерва.

А потім, у несподівану мить божевілля, я раптом подумав: «Дівчинко, ти врятувала мене від необхідності вирішувати, що робити з книжками. Я не знав, які саме брати в Америку. Тепер питань нема».

Але в мені наростала злість. Дівчина не тільки вдерлася в мій дім — ще й забрала єдине, що мало для мене бодай якесь значення. Книжки лишалися єдиною надійною, зручною зоною в моєму житті, і хай їй чорт, ця психопатка, падла, точно знала, що саме цим зробить мені боляче.

Віддихався, постарався уявити себе через місяць і озирнутися на цю подію. Це не полегшило бурю чистої ненависті, і я пообіцяв, ні, поклявся:

— Я з тобою покінчу до від’їзду, дівчисько, клянуся всім, що для мене святе, хай навіть від того загину. Я зупиню твій божевільний чад.