Хрест

Хресна дорога

Я ЧИТАВ — НАМАГАВСЯ ЧИТАТИ ― «ПІВДЕНЬ БЕЗ ОЗНАК ПІВНОЧІ» БУКОВСКІ. Розум мій шарпало в сто напрямків, і всі нехороші. Вольовим зусиллям пробував зосередитись, але не виходило. Голову заповнював жах: у Рідж може бути рак грудей, Коді в комі, а я що, отак просто буду сидіти й книжечку читати?

Наче цей номер в принципі міг пройти.

Відклав книжку. То була наразі не найкраща територія для подорожі. Перевірив годинник — до часу йти в паб пів години. Якось я ще в плані бухла тримав себе в руках, але бажання спустити на це всі гроші вже підкрадалося. По радіо грали пісні з нового альбому Елвіса Костелло «The Delivery Маn», де був, серед іншого, шалений дует із Люсіндою Вільямс у супроводі бурхливих гітар, а потім «Heart Shaped Bruise» з Еммілу Гарріс, яку я давно люблю й поважаю. Достатньо знати назву пісні «Синець у формі серця», і вона вже зачіпає роздерті на шмаття рештки будь-яких прив’язаностей, які все не можеш відпустити. Я встав і вимкнув радіо. Чув уже п’яте через десяте. Якби на мене звалилося ще трохи душевного болю — пішов би шукати мотузку.

Визирнув у вікно: насувалася невелика гроза, а тим часом на Америку налітав ось уже третій ураган за три тижні. Цей, влучно названий Іваном, ішов у напрямку Нового Орлеана, а я пішов у напрямку пабу. Мене поніс власний ураган. Я вдягнув своє пальто ґарда на будь-яку погоду, інвентарний номер 8234. Мені досі писали з поліції, щоб я його повернув.

Мрійте далі, мудаки.

Коли я йшов площею Ейр, на лобі виступив легкий піт. І просто заради задоволення я пішов у бік Еґлінгтон-стріт. Від моєї квартири це хвилин п’ятнадцять ходу. Зрізав кут у глибині площі Ейр і наблизився до західного кінця вулиці. Там колись стояла Левина башта, вона ж Бастіон³, а потім на тому місці побудували казарми міської варти. Звідти можна звернути на Френсіс-стріт, де найкраща овочева крамниця в місті. У ній продається водорість під назвою краноґ, кажуть, допомагає від усіх хвороб. Колись спробував його від похмілля — мене потім нудило, як сорок собак, але навряд чи в тому винна водорість. Американців такий «скарб» інтригував, але вони все ж так і не дійшли думки, чи ми, ірландці, справді віримо в його цілющість.

От і я не вірю. Гадаю, водоростям місце на пляжі, щоб вони там валялися, викинуті на берег хвилею.

«Сестри милосердя» тримали там школу, куди ходили моя мати й Нора Барнакл⁴, хоча, звісно, не одночасно. Послухати мою матір, так на тій Норі «пробу ніде ставити».

То був перший і єдиний вислів моєї сердитої матусі про ірландську літературу. Вона, як і багато хто в її поколінні, була переконана, що Джойс — «чистої води брудний письменник».

Я швидко крокував вулицею — спогади про матір не належали до моїх улюблених; вийшов на Кросс-стріт. Мені ця вулиця дуже подобається, там редакція газети «Connacht Tribune», а кому потрібні місцеві новини — для тих ця газета перше діло. Тут приємний дух, і зовсім близько, паралельно Шоп-стріт, панує атмосфера суботнього базару. Та бачте, вже йдуть розмови про те, щоб знести ринок, прибрати. Ґолвейці кістьми ляжуть, але не дадуть цим козлам таке вчинити.

Сподіваюсь.

Вийшов просто до церкви Святого Миколая, де, кажуть, Колумб помолився, вирушаючи в Америку.

Мабуть, дуже потужна молитва була.

І ось я вже на Шоп-стріт, за три хвилини ходу до пабу.

Зупинився якийсь мужик, сказав:

— Джек?

Я вирячився на нього. Та незнайомий, але яка різниця? Після тої стрільби складалося враження, що всі вже мене знають. Одягнений він був як ходяча реклама американського спорту. Світшот «LA Dodgers», спортивні штани з лампасом і логотипом, де написано «SUPERBOWL», ну й куди ж без кросівок «Nike». На голові сяк-так примостилася бейсболка з написом «Нікси ніколи не никаються». Треба сказати, така концентрація американщини мене вразила. Чоловік був немолодий, тож вік йому виправдання не давав — років шістдесят п’ять, або ж його сильно потріпали випивка і/або наркотики.

Він сказав:

— Я дружив з вашою матір’ю.

Отже, не мій друг. Він зауважив мою реакцію й додав:

— Тобто з вашою, на жаль, покійною матір’ю.

Перехрестився й додав:

— Хай Господь пошле їй мир. Коли вона ходила по землі, Він, звісно, не так багато їй його давав.

Я вже зібрався сказати, що за життя вона й сама не надто щедро давала ближнім того дива, але сенс? Він би подумав, що я злий, і мав би рацію.

Я запитав:

— Ви зупинили мене, щоб...

Він розсміявся добре відрепетируваним сміхом — напевне, йому сказали, що то одна з його найкращих рис. Збрехали.

Я поглянув на годинник, і він зрозумів натяк, сказав:

— Бачу, затримую вас. Річ у тому, що я збираю гроші на футбольну команду до чотирнадцяти років, нам потрібне нове спорядження...

Я подивився на його вбрання й запитав:

— Це якось пов’язане з тим, у що вдягнені ви?

Він вжахнувся цьому припущенню:

— Вони грають у ґельський футбол! Треба підтримувати нашу національну гру!

Не встиг він розпочати довготривалу лекцію про історію ґельського футболу, я сказав:

— От що, я поштою чек пришлю, це буде нормально?

Не по-доброму.

Я помахав йому на прощання, не встиг він щось відповісти.

Уже зовсім на вході до «Ґаравана» мене гукнув ще хтось, і я його послав. У кожної людини є своя міра лайна, яку вона здатна сприйняти за один ранок, і свою я вичерпав. Швидко зайшов до пабу. Бармен без слів кивнув, що було добре, і я пішов у кабінку. Людина нарешті стає частиною обстановки, коли вона вголос нічого не замовляє, а просто йде на своє місце і чекає там, коли все принесуть.

І принесли.

Пінта була така, як усі молитви, що мають сподівання бути почутими. Ну і «Джеймісон» поперед неї пишався в усій красі.

Я прошепотів:

— Краще не буває.

Сумно, чи не так?

Поки бармен ставив напої, я замислився, чи не запитати, як його звуть. Але після цього ми, мабуть, подружилися б — і з ним би сталося щось жахливе. Так що я просто крекнув, а він запитав:

— Ви по «Скай» учора пілотну серію «Дедвуда» бачили?

Я ліг спати о дев’ятій, випивши снодійне, щоб полегшити біль, який розривав серце. Тож похитав головою.

— Там такий клас, така брудна історія, і мова просто дика. Я порахував: «хер» тридцять разів прозвучало.

Що на це сказати? Такого, що відповідає хоч якому рівню притомності? У мене відповіді не було.

Він додав:

— Ви б зацінили.

Це він мені лестить чи по зубах хоче? Я не відповів, але вирішив подивитися наступну серію.

Уже зібрався йти, коли зайшов якийсь тип, роззирнувся, підійшов до мене і спитав:

— Можна я тобі віскі візьму?

Я бачив багатьох людей, яких знищив алкоголь, на обличчях у них позначилися всі жахіття пекла — але оцей дядько нагадав останні фотографії Буковскі. Недобре виглядав. Під знищеною оболонкою, ризикну припустити, йому років тридцять, але ці червоні очі набачилися в житті біди на сто літ наперед.

Я запитав:

— У мене тут десь табличка стоїть: «Прийдіть до мене, всі ненормальні; якщо хочете знайти собаку чи просто дурконутися, то тут ваша святиня»?

Він звів на мене погляд червоних очей і перепитав:

— Собаку? Якого собаку?

Я розумів, що пояснювати буде довго, тож відрубав:

— Ти мене шукав?

Це питання неначе з силою штурхнуло його, і він зник. Я списав цей випадок на погоду: буря, вітер приносить усіляких пришелепкуватих. Біля мене на стільці лежав таблоїд, і я проглянув заголовки. На першій шпальті було: «Другий шлюб Брітні недійсний!» Це більша частина шпальти, а в кутку — шматочок допису про британського заручника в Іраку. Його викрали разом з двома американцями, яким уже відтяли голови, а його доля буквально висіла на волосині. Родина заручника благала Тоні Блера про допомогу. Не встиг я перегорнути на третю сторінку, де стаття продовжувалась, як червоноокий повернувся з великим віскі в тремтячому кулаці. Він сказав:

— Вибач, дядьку. Мені, ну, треба було докупи зібратися.

Його всього бив дрож. Якщо це він уже «зібрався докупи», то хай Бог милує бачити його в незібраному вигляді. Я вирішив змінити паб — таке враження, що все місто, хай йому всячина, вже знає, що мене можна знайти в «Ґаравані». Особливо бентежила його подібність до мене. У такому стані я сам бував не раз, та й зараз — на відстані буквально склянки від того самого.

Чоловік простяг руку:

— Я Ойн Гітон.

Я потис. З його руки піт тільки що не капав; відпустивши, я насилу стримався, щоб не витерти долоню. Відчув у ньому товариша по нещастю, але природу цього нещастя знати не хотів, так що зібрався добродушно відмахнутися, коли цей Ойн сказав:

— Я такий, як ти.

Тьху, бляха.

Ніби мої думки прочитав. Я зібрався встати. Мені ну зовсім не треба цієї фігні, а якщо йому в житті так хріново, ну то шкода, звісно, не пощастило, але це ж усе-таки не мої проблеми.

Він сказав:

— Я був ґардом, і мене вигнали.

Я сів назад, і моя печальна кар’єра промайнула перед очима. Він запитав:

— Це ти політика вдарив — просто в рило?

Отак і почався мій славетний спуск у довгі роки, сповнені страждань.

Від думки про те, що я таке зробив, він аж засяяв — і то була перша на моїх очах його ознака справжнього життя. Я бачив, що в душі він порядний, дещо наївний, але йому — як це зветься? — притаманна доброта, якщо таке ще зустрічається у світі, де дурному весіллю поп-зірки приділяють більше місця в газеті, ніж тому, що людині можуть ось-ось відрубати голову.

Я сказав:

— Ну, я трохи шкодую.

Він був охочий зі мною погодитися й запитав:

— Що вдарив його?

— Ні, що не вдарив ще раз.

Він гучно, майже істерично заіржав, різко зупинився, уважно глянув на мене й запитав:

— А що в тебе з голосом?

Я був свідомий, що голос у мене якийсь більш горловий, ніж зазвичай, наче я гранітну брилу довго облизував, — і це мені останніми днями дуже докучало. Я сказав:

— Якщо викурити тисячу цигарок і випити достатньо кепського віскі, то це з дикцією чортзна-що робить.

Він розривався між сором’язливістю і таким собі захватом, що перебуває так близько до того, хто потрапив у... стрілянину. Цікавість узяла гору, і він запитав:

— А як воно, якщо можна про це спитати, ну... коли з тобою таке стається?

Що тут відповіси? Що страх як цікаво, а потім від тебе тхне поганим віскарем опівдні, тобто, як попереджали лікарі, починається посттравматичний синдром?

Я вирішив відповісти без зайвих подробиць:

— Це зіпсувало мені весь день.

Він кивав, наче міг це уявити.

Де там йому.

Додати я не мав чого, тож запитав:

— А чого ж тобі від мене треба?

Отримав нервову посмішку. Він зазирнув у склянку, тепер уже порожню, наче говорячи: «Як же так сталося?»

Мені знайоме це відчуття.

Він сказав:

— Ану ж бо я нам іще по одній візьму.

Я хотів, і було з ким — такий безсумнівний пияк зі мною сидів, ідеальна ситуація, — але мусив тримати себе в руках:

— Ні, мені не треба Маю вже йти.

Той був розчарований. Не такої відповіді він чекав. Сказав:

— Зможеш мені допомогти?

Він мені сподобався, але не настільки. Я відповів:

— Запишися на рехаб до «Анонімних алкоголіків», зателефонуй, у них там всі умови...

Він із жахом на лиці зупинив мене:

— Та ні, не з цим, Господи! Кілька днів вилежатися, трохи парацетамолу, від’їстися та дух перевести, і буду як новенький.

Я подумав: «Мрій, мрій, дурнику», — і почекав. Він випростався на стільці й сказав:

— Ось чого я від тебе хочу. Ну, знаю, ти знаходиш усіляке, справи розплутуєш.

Я міг би прочитати йому коротку лекцію, що він збирається купити фунт лиха з походом, але він побачив, що я зазбирався, і став мене благати:

— Джеку, мені потрібна мета в житті. У мене нічо нема, я тут здихаю. Якщо даси мені щось робити, я знову буду в формі. Мені просто треба, ну як його, сфокусуватись.

І знову я прийняв неправильне рішення. Треба було просто відпустити його назад за течією, але ж він прийшов до мене з такими очима, з таким воланням загубленої душі. Я сказав:

— Окей, загадаю тобі дещо для початку, і якщо вийде, то, може, і в іншому мені допомагатимеш.

Він схопив мене за руку, нетямлячись від вдячності:

— Ти не пожалкуєш!

Я вже почав жалкувати й зупинив його:

— Ти ж іще завдання не чув. Може, як почуєш, то так не дякуватимеш.

На його обличчі було написано передчуття дива. Це «Джеймісон» на порожній шлунок — дає ілюзію, що все буде гаразд. Я розповів йому про зникнення ньюкасльських собак і про те, що мене просили це розслідувати. Витяг записник, дав йому ім’я-прізвище замовника.

Ойн Гітон змінився на лиці: йому стало недобре, але не від бухла, а від гострого розчарування. Кілька секунд він перетравлював цю інформацію, а тоді ледь не плюнув:

— Йопть, собаки — ти що, хочеш, щоб я вонючих тварин шукав?

— Так я тобі пахучої справи й не обіцяв. І говорив про це, а ти ж мені сказав, що готовий на все. Ось тобі шанс довести.

Він заломив руки — я гадав, що такий жест буває лише в книжках, — і сказав:

— Ну гаразд уже, зроблю, а що, стрілятись через це?

Його так занесло, що він навіть не помітив жахливої іронії власних слів. У голосі відчувалася похмура покора долі, в очах стояла вся світова скорбота, тож я заперечив:

— Чуєш, ти ж мені, блін, не послугу робиш. Якщо маєш інше заняття — то будь ласка, не дозволяй мені стати на заваді твоїм кращим справам.

Він дуже стомився, поглянув на мене, як чотирирічний малюк, і сказав:

— Пробач, Джеку, я... я цим займуся.

Я дав йому свої телефонні номери, а коли він продовжив сидіти, сказав:

— Ну то берися до справи. Чи гадаєш, що розгадка сама з-за рогу визирне?

Підходячи до дверей, він сказав:

— Тепер я розумію, що вони мали на увазі..

Щоб уже відчепився, я спитав:

— І що казали?

— Що ти міцний горішок.

І не встиг я відповісти, він зник.

Прийшов бармен, став збирати склянки, запитав:

— Ще чогось принести?

— Ні, мені досить. А ти знаєш оцього, який щойно пішов?

Він витер стіл, сказав:

— Гітона? З ним треба обережно.

— Бо він п’яниця?

Він коротко реготнув і поглянув на мене, ніби міркуючи, чи я не жартую: мовляв, насміявся голий з босого. Відповів:

— Ну, воно-то так, але я маю на увазі, що він раніше в ґардах служив. Їх, гівнюків, тільки могила виправить.