Розділ 12. Психологічний профіль автора та чого він може вас навчити

Зараз ви дізнаєтеся одну добре приховану таємницю — відповідь на запитання, яке я отримую сотні разів щороку. Від відповіді на нього я зазвичай ухиляюся, але тепер, нарешті, ви дізнаєтеся правду.

Зверху ви бачите інформацію у відсотках. Це мій профіль спілкування — базовий і набутий (тобто пристосований). Означає це таке: в процесі роботи я дещо відрізняюся від тієї людини, якою я є на роботі. Як ви можете бачити, мої кольори — це переважно червоний, синій і жовтий. Досить багато кожного з них, а саме червоного й синього, трохи менше жовтого та суттєво менше зеленого. Насправді зеленого зовсім мало — майже нема. Як бачите, різниця між цими поведінками не особливо велика, але вона є. Оскільки профіль базової поведінки описує мене справжнього, без особливих коректив, ми можемо сказати, що він найкраще ілюструє мою особистість.


Різниця між моєю поведінкою на роботі та поза нею

Відповідно до наведених даних, коли я працюю, я менш домінантний, але й менш надиханий. Натомість під час роботи я стаю більш ­аналітичним. Що це говорить про мене? Насправді не багато, тому що пристосування не визначає, чи буде мені потрібна психологічна терапія чи ні. А якщо без жартів, то занадто велика адаптація, тобто занадто велика різниця між базовою поведінкою та пристосованою, може призвести до проблем. Це добре, якщо на роботі ми можемо бути якомога більше собою.

Моє поєднання кольорів у результаті дає конкретну поведінку, яку я тепер добре розумію. Коли червоний елемент говорить крізь мене, я можу бути вкрай нетерплячим, з іншого боку, можу ставати дуже аналітичним (читай — повільним), коли синя частина моєї особистості бере контроль у свої руки. Запитайте в моєї дружини. У неї навіть більше червоного, ніж у мене, але синього кольору вона майже не має.

Іноді я занадто багато всього планую, шукаю дірки та прогалини у всьому. І все ж трапляється, що завдання мене повністю поглинає. Так само з таким маленьким зеленим кольором у мені — я не завжди слухаю, що кажуть інші. Це вимагає від мене зусиль. Я не пишаюся цим, але погоджуюсь, що це одне з моїх слабких місць.


Як насправді працює ця суміш?

Поєднання великої кількості червоного та синього робить мене дещо менш чутливою людиною — я це усвідомлюю. Проте це також допомагає мені добре виконувати свою роботу. Тим більше, коли мені як консультанту доводиться працювати з начальниками високої ланки. Візьмемо, наприклад, виконавчого директора компанії (тут я небезпечно наближаюся до самовихваляння, але це випливає з того, що в мені дуже багато жовтого), який просить у мене поради щодо того, як розібратися з поганим менеджментом на вищому рівні. Ці люди мають дуже мало часу, а ті, хто їх оточують, тільки їм підтакують і кажуть завжди «так». Останнє, чого вони хочуть, так це заплатити багато грошей консультантові, який на все погоджуватиметься. Вони хочуть почути правду. Навіть якщо вони не сприйматимуть мене позитивно за те, що я сказав їм правду, я зможу якось жити із цим. Бути незручним — це моя робота. Я не страждаю від безсоння через те, що не всім подобаюсь за те, що я роблю.

У всьому цьому є логіка — ви її неодмінно розумієте й самі. Ви знаєте свої сильні сторони і більш-менш усвідомлюєте свої вади.

Ви кажете: «Так, але ж просто треба спостерігати за собою й удосконалювати те, що не працює!»

Якби це було так просто!

Уявіть щось подібне: ви часто опиняєтесь у некомфортній для себе ситуації. Або відчуваєте, що ось-ось усе стане ще гірше. І ви чудово усвідомлюєте, чого вам бракує. Ви повинні зробити щось конкретне, до чогось пристосуватися, позбутися чогось або додати щось інше. Ви знаєте, що робити, але не робите.

Чому?

Дуже просто — ви цього не хочете.

Навіть якщо я зміг попрацювати над собою й стати кращим, я теж не є чемпіоном світу з контролю над собою. Іноді я дуже добре знаю, як розв’язати конкретну проблему, але це зовсім мені не допомагає. Я знаю, що мені потрібно дещо змінити, можливо, навчитися чогось нового або послухати когось іншого, а не слухати тих, кого я слухав до цього часу. Можливо, я повинен почати щось діяти.

Але це просто не мій день. Тож усе це не дає жодної користі.

Іноді в нас трапляються такі дні. Ми ходимо добре проторованими маршрутами, знаючи, що вони, ймовірно, нікуди вас не приведуть. Логічно? Зовсім ні. Але ми всього люди, мозок обманює нас із ранку до ночі. Ми часто робимо те, що нам здається добрим, а іноді просто натягуємо шапку по самі вуха й не реагуємо на сигнали зокóла.

Коли таке стається, я повертаюся до своїх рушійних сил і намагаюся все продумати. Моєї природної поведінки тут недостатньо. Мій профіль, поданий на початку розділу, що заснований тільки на кольорах, уже не є таким корисним. Мені потрібно ознайомитися з мотиваціями й зрозуміти, чи зможу я знайти в них сили, щоб рухатися далі.


Втомлені старі люди

Не так давно я відвідував захід, на якому намагався слухати багатьох різних британських психологів. Я кажу «намагався», бо весь захід був смертельно нудним. Усі учасники були жахливо одноманітними, а лекції — просто антонімом до слова «розважальні». Довелося змусити себе не витягувати телефон і робити щось інше. Я сам ненавиджу, коли хтось це робить, тому що вважаю це ознакою неповаги. Ані знан­ня цих психологів, — а вони справді потужні, ніхто в цьому не сумнівався, — ані їхні доповіді не були такими, щоб я міг просто сидіти там і слухати це все тільки з особистої зацікавленості. Прослухавши чотирьох чи п’ятьох із них, я був у такому відчаї, що збирався вже вийти з приміщення.

Я зостався, бо зрештою знайшов причину не піти. Повернувся до того, що змусило мене піти на цей захід, і згадав, що можу використати те, що мені хотіли сказати ці люди поважного віку. Має бути якась користь у тому, що вони кажуть. Це відповідало моїм практичним і економічним рушійним силам. Ось який це має вигляд. Моя теоретична рушійна сила — слабка, але в поєднанні з практично-економічною стається так, що я найбільше прагну вивчити речі, яким можу знайти застосування.

Гм… У цьому мусить бути щось. Я купую багато книжок про психологію та поведінку — все про те, як насправді функціонують люди. Часто бачу цікавий або провокаційний заголовок, наприклад, «В оточенні ідіотів», і думаю «Я мушу це прочитати. Це видається цікавим!». Це трапляється досить часто, тож завдяки цьому я нині маю велику бібліотеку на тему, що пов’язана з моєю роботою.

Однак я не читаю всі ці книжки. Деякі з них я тільки гортаю й переглядаю, в інших читаю окремі розділи, а деякі — від обкладинки до обкладинки — це я роблю тоді, коли знаю, що справді буду використовувати викладений у конкретній книжці матеріал. Читати триста-чотириста сторінок тільки тому, що книжка просто дуже захоплює, — це не для мене. Це потребує багато часу, а життя наше занадто коротке.

Однак є й такі, які роблять із точністю до навпаки. Вони читають будь-яку книжку, якщо їх цікавить тема, якій вона присвячена. Я не заперечую, якщо саме з цієї причини ви читаєте і цю книжку, але це не спрацьовує в моєму випадку. Я не маю на це часу. Як я це знаю? Про це говорить моя практично-економічна рушійна сила. Завдяки їй я прагну використовувати час корисно, і вона не дозволяє мені витрачати на читання спеціалізованої літератури так само багато часу, як і на читання роману. Я не кажу, що це правильно, я просто пояснюю, як це відбувається зі мною. Коли я хочу розважитися, я читаю трилер.

Однак це ще не все.


Секрет незвіданої рушійної сили

Багато років тому я працював у банку. Це була в багатьох аспектах справді хороша робота: я багато бачив, часто їздив у відрядження, брав участь у різних важливих проєктах, навчав людей по всій країні продажів, зробив собі кар’єру й заробив багато грошей.

Усі ці види діяльності стимулювали мою практично-економічну рушійну силу. Найголовнішим було — досягти результатів. Мені довелося на власні очі побачити, що мій внесок справді приносить прибуток. І я не кажу тут тільки про гроші, навіть якщо вони й були важливою частиною моєї роботи.

Однак щось зі мною було не так. Я працював дедалі більше й більше, але робота мені подобалася все менше й менше, хоча більшість з того, що я робив, було дуже добре. Мене хвалили, регулярно просували по службі, давали підвищення й нагородили престижним «званням». Я пам’ятаю, що в кінці навіть отримав якийсь бонус.

Усе ж таки щось було не так. Моя мотивація падала, і попри всі мої зусилля ситуація тільки погіршувалася. Зрештою, все було так погано, що я не мав сил вставати вранці з ліжка, хоча раніше це ніколи не було для мене проблемою.

Зовсім випадково я почав пробувати щось, що віддавна було моєю мрією, — писати книжки. Як так сталося, що я мріяв про це — це я лишу без відповіді. Мене завжди вабила ідея — створити щось абсолютно нове на чистому аркуші паперу. Я легко уявляю собі різні картини й люблю використовувати свою уяву. Почасти саме тому більше люблю читати книжки, ніж дивитися фільми. У фільмі все зрозуміло, завдяки книжці я можу створювати власні образи з допомогою своєї фантазії.

Не кажучи вже про написання власних книг. Нічого собі!

Тільки-но я почав писати, як став більше насолоджуватися життям. Мотивація повільно поверталася, і я мав більше енергії на все. Я справді почувався гармонійніше. Усе моє Я почувалося краще.

Тоді я не розумів, як це все пов’язано між собою, тому проаналізував рушійні сили. І раптом усі шматочки головоломки склалися. Коли я зрозумів, що моя найсильніша рушійна сила (майже така сама потужна, як і практично-економічна) це — естетична, я зрозумів, чому втратив ентузіазм на роботі. Там я нічого не створював, усе було таким регульованим, що для творчості не було місця. Все мусило бути уніфікованим.

Найдивніше, що коли я почав писати — вночі та у вихідні дні, з маленькими дітьми вдома та у відрядженнях, — я також почав почуватися краще навіть на роботі, хоча мої обов’язки не змінилися. Однак процес написання книжки надавав мені відчуття особистісної повноти. Все завдяки естетичній рушійній силі, яка змушує нас прагнути до гармонії та рівноваги. І це було саме тим, чого я досягнув: я здобув рівновагу у своєму житті.

Естетична рушійна сила також пояснює кілька інших рішень, із якими я погодився. Наприклад, я не можу керувати такою самою машиною, що і мій сусід. Примітка: мій автомобіль не має бути комфортнішим або дорожчим, він має бути іншим. Це тому, що естети хочуть бути унікальними. Якби мені хотілося випробувати справді крутий автомобіль, я швидше придбав би Jaguar або Lexus — тільки тому, що вони в народі трапляються не так часто, як Mercedes чи Volvo.

У віці трохи більше як п’ятдесят років у мене все ще виникає проблема — обирати те саме, що й обирають інші. Я хочу, як це можливо, відчувати себе унікальним, по-максимуму. Логічно? Зовсім ні.

Якщо в усій історії є мораль, то, напевно, йдеться про те, що ви повинні дослухатися до свого серця, якщо хочете почуватися добре. Перш ніж вас знудить від того, як банально це звучить, дозвольте сказати, що рушійні сили важливіші, ніж ми думаємо. Робити те, що вам справді подобається і що стимулює вас, є більш цінним, ніж ви думаєте.


А ми? Що ми можемо з цим зробити?

Щоб ви знаходили мотивацію на роботі, вам потрібно краще зрозуміти власні рушійні сили. Мета проста: якщо ви знаєте свої рушійні сили, вам буде легше насолоджуватися своєю роботою. А якщо ви усвідомлюєте, що не можете на своїй роботі знайти жодного стимулу для себе — як це сталося зі мною — тоді звільняйтеся.

Життя занадто коротке, щоб провести його в неправильному місці з неправильними людьми. Або з поганими начальниками.

Тож ще раз: чи ваші рушійні сили узгоджуються з рушійними силами вашого начальника? Звичайно, вони не мусять бути однаковими, але якщо вони подібні, то це, безумовно, полегшує справи. Ще важливішим є питання, чи відповідають ваші рушійні сили рушійним силам вашої компанії. Оскільки рушійні сили часто асоціюються з нашими основними цінностями, для вас може бути викликом те, що компанія, на яку ви працюєте, функціонує в такий спосіб, що суперечить вашим пріоритетам.

Найкращим прикладом тут є ситуація продавчині, яка полишила роботу в компанії, бо її власник уважав, що заробляння грошей не має значення. Власник був теоретиком і вважав, що відкриття нових технологічних рішень — це чудово, як і пошук захопливих інновацій. Він міг дозволити собі керувати компанією, що з року в рік мала збитки, працювала в мінус. З іншого боку, продавчиня, яка працювала в цій компанії, мала сильну практично-економічну рушійну силу, і вона ненавиділа те, що її бізнесовим проєктам і контрактам взагалі не надавали пріоритету. Коли власник компанії сказав, що вона має продавати менше, вона психанула й просто пішла геть. Можливо, це було найкращим рішенням для всіх, однак шкода тільки продавчиню, яка була дуже хорошою в тому, що робила.

Загрузка...