Мандрівки серця

...І вже — громадяни?

   О, як ти квапишся, часе,

   щоб діти зростали,

   мужніли,

   вбиралися в німб сивини!

...І вже — громадяни?

   Рожеві оті немовлята,

   що білий світ

   побачили в рік війни?!

А світ був не білий.

Він чорний був і кривавий.

Лежали під небом

обвуглені пустирі.

І в хаосі смерті,

в судомі нелюдського болю

творили життя

підвладні життю матері.

В холодних теплушках,

в могилах вузьких окопів,

в колисках руїн,

в шепотінні солдатських імен

з’являлись на світ —

   уже сироти,

   вже бездомні,

   вже діти калік —

   спадкоємці пісень і знамен.

Рожеві і ніжні,

шукали грудей материнських.

Бліді матері

блукали — мов зняті з хреста.

І з голоду мерли.

А в нашому чистому полі

горіли жита.

Горіли у полі жита!

   Малі й безпорадні,

   своїм незнанням щасливі,

   притихлі і кволі,

   з довірливим сяйвом очей...

...І вже — громадяни?!

   А втім,

   ви змалку солдати,

   що роком народжень

   боролися з роком смертей.