Мандрівки серця

Скільки гинуло хлопців!

Небо стало б німим і беззоряним,

коли б з кожною смертю

падало по зорі...

То якби ж хоч лежати

у рідну землю загорненим!

Чужина... Чужина...

Носять квіти чужі матері.

Місто Щецін. Костьоли.

Європейські готичні споруди.

В центрі — братська могила.

Могила моїх братів.

Зорі впаяні в небо.

Зорі падають рідше, ніж люди.

Їм не треба могил.

Їм даровано простір віків.

А людині — якусь там

крихітну частку часу.

Жменьку того життя.

І на жменьку того життя —

    брили бомб,

    шалені смерчі фугасів.

    І могила — останнє

    надійне його укриття.

Обеліски під небом.

Пробиті кулями груди.

Вічна слава полеглим!

Не докличешся, мамо, не клич...

В чужині нечужій

до могили сходяться люди.

І горять смолоскипи

цілу ніч... цілу ніч... цілу ніч...

Смолоскипи горять.

І ввижається в ті хвилини —

    сплять хлоп’ята в колисці,

    а не в землі бійці...

    Тихо світить над ними

    сибірячка мати лучину,

    і співає «Котка»

    українка при каганці...