Мандрівки серця

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень — безліч.

Тиші — анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно-голубі...

А як же ми,

  співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

  — А ви гартуйте ваші голоси!

  Не пустослів’ям, пишним та

            барвистим,

  не скаргами,

  не белькотом надій,

  не криком,

  не переспівом на місці,

  а заспівом в дорозі нелегкій.

  Бо пам’ятайте, що на цій планеті,

  відколи сотворив її пан бог,

  ще не було епохи для поетів,

  але були поети для епох!