Мандрівки серця

Одного разу

десь у антиквара

серед старого мотлоху знайшли

шедевр мистецтва.

То була картина,

покрита пилом.

Хтось провів байдужо

по полотну рукою, —

     і зненацька

в щілину очі глянули живі.

Гарячі, відчайдушні і веселі,

вони на всіх дивились з далини

крізь пил віків

і морок забуття.

Вони сміялись —

     що їм забуття?

Що їм якихось два чи три століття,

якщо мірило існування — вічність?!

Всі заніміли,

навіть врівноважені,

скептичні, завжди стримані знавці.

А потім обережно і побожно

обтерли пил,

вдивлялися в мазки,

вивчали фарби, школу і манеру.

Хто це?

Веласкес, Дюрер, Тіціан?

Чи, може, зовсім невідомий майстер?

Мовчало загадкове полотно.

Ні найдрібніших літер, ні ознаки...

Художник, певно, написав картину

і, вражений великою красою,

забув ім’я поставити своє!..

А тут же, поруч, висіла картина

когось із містечкових живописців.

Така собі,

всього у ній потроху

а головне —

     ім’я на видноті,

мале ім’я із літер величезних!