Мандрівки серця

Ввірвалась орда шалена

у тихе привілля сіл.

Повісила чорні знамена

на світлі фасади шкіл.

   І свастика в ту годину

   зігнала із гнізд лелек,

   зіткала важку павутину

   над шафами бібліотек.

Під тінню її зловісною

чужинці рівняли крок.

Топтались по золоту тиснень,

по білій душі сторінок.

   Шпурляли в огонь, не гортавши.

   Зметнулось багаття до хмар.

   І корчився в полум’ї Гаршин.

   І гнівно палав Кобзар.

Чорнів Достоєвський від муки.

Сміявся вогнисто, Шекелір.

І Леся обпалені руки

з вогню простягала до зір...

   Згорить і папір, і оправи,

   Посивіють фото в золі.

   І чорні клапті на трави,

   як мертві падуть мотилі.

Але під цим небом синім,

аж поки земля жива, —

витають думки нетлінній

Бринять неспалимі слова.