Мандрівки серця

Язичниця,

    що вірити могла

у грім, у вітер, в сонце і в дорогу,

єдиним богом раптом нарекла

того, хто мало схожий був на бога.

І ось, відчувши під ногами грунт,

на пам’яті,

    на смутку,

        на тривозі

він утвердився міцно — як Перун

на Боричевім древньому узвозі.

Приймав у жертву спокій і слова,

жадав душі, і все було замало, —

сам дерев’яний,

срібна голова,

лиш вусів золотих не вистачало.

Коли ж вогонь жертовний догорав,

зробилось ясно —

       ідол, ще й звичайний.

Його давно із пам’яті пора

шпурнути прямо у ріку Почайну.

Хай відпливає, тоне у воді...

Але боюсь, що це не допоможе,

що бігтиму вздовж берега тоді:

— Видибай, боже!

        Видибай, боже!