Мандрівки серця

  ораблі прихилились

  бортами

  до тихих причалів.

  Принесли свою втому

  в затоки оці голубі.

  Тиша...

  Тиша в порту.

  Дельта Одри вливається в далі.

  Коронований гриф скам’янів

  на старому гербі.

  Посейдонів тризубець

  уночі висріблює іній.

  Вранці тануть сніги

  і злітають бурульки з дахів.

  Прокидається верф.

  Поясами тонких ватерліній

  оперізують люди

  борти молодих кораблів.

  Старовинного замка

  суворі, похмурі стіни.

  Мармурове лица́рство,

  повалене бомбою в пил...

  Надбережжя стоїть

  по коліна у власних руїнах,

  в проростанні дерев,

  в шурхотінні чаїних крил.

  Над Валами Хробре́го

  розгублені меви кигичуть.

  Видираються хлопці

  на Башту Семи Плащів...

  У Щеціна — червоне,

  обвітрене морем обличчя

  і схвильований голос

  корабельних прощальних гудків.

  В цьому році зима

  не вдягала білої свити.

  Часом вже й приміряла,

  та хтось її зразу крав.

  Пошукала, поплакала...

  Що ж робити? —

  бідувала в старій

  із торішніх зів’ялих трав.

  Як коли лютувала,

  стелила рядно ожеледиць.

  Сперечалася з морем,

  несла сум’яття вітрів.

  Все збиралась на силі.

  Та не встигла огледіться,

  як проснулись дерева

  і на Одрі лід потемнів.

  Крига буйно ломилась

  у відкриті двері протоки.

  Лід кришився, б’ючись

  об каміння берегове...

  І, нарешті, по Одрі —

  темній, широкій

  на останній крижині

  самотня чайка пливе.

  — Ти куди ж розігналась?

  Чи, бува, не до самого моря?

  Чайки держаться гурту,

  а ти відпливаєш одна.

  А крижина тонка.

  А крижина майже прозора...

  Ну, а що, як її

  розмиє вода весняна?

  Ну, а що, коли їй

  та удержать тебе несила?

  Затріщить і підломиться...

  Піде вода кругами...

  — Дивна людино!

  Я ж маю крила.

Нащо крилатим грунт під ногами?

    А й правда,

    крилатим грунту не треба.

    Землі немає,

    то буде небо.

    Немає поля,

    то буде воля.

    Немає пари,

    то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...

    А як же людина?

    А що ж людина?

    Живе на землі.

    Сама не літає.

    А крила має.

    А крила має!

    Вони, ті крила,

    не з пуху-пір’я,

    а з правди,

    чесності

    і довір’я.

    У кого — з вірності

    у коханні.

    У кого — з вічного

    поривання.

    У кого — з щирості

    до роботи.

    У кого — з щедрості

    на турботи.

    У кого — з пісні,

    або з надії,

    або з поезії,

    або з мрії.

  Людина нібито не літає...

  А крила має.

  А крила має!

  О, Польщо!

  Я з Придніпров’я.

  Я гість у твоєму краю.

  Любов’ю,

      любов’ю,

          любов’ю

  плачу за гостинність твою!

  Люблю за легенди славні,

  за мову дотепну й живу.

  А може, за звичаї давні.

  А може, за дружбу нову.

  За щирість твою без прикраси,

  за горду вдачу й пісні.

  А може, за все це разом

  така ти мила мені.

  Я маю тут добрих друзів.

  Живе тут кохання моє...

  Чому ж моє серце в тузі?

  Чому ж мені тяжко стає?

  І з кожним днем усе тяжче!

  Чудові є в світі краї...

  Для мене ж той край найкращий,

  де виросли крила мої.

Тому я не сплю ночами.

Тому я дивлюся на схід...

Лиш маючи грунт під ногами,

пускатися можна в політ.

А меви кигичуть.

І Одра впадає в далі.

І кораблі прихилились

бортами

до тихих причалів.

Одні — величезні, охайні і гордовиті.

Другі — втомлені, працьовиті.

Треті — швидкі, неспокійні, хвацькі.

Тут же, між ними, суденця рибацькі.

І прапори, прапори, прапори —

казку

  про мандри

       шепочуть згори.

Жовте,

зелене,

ультрамарин, —

барви далеких,

незнаних країн.

Раптом

в барвистій

юрбі прапорів

прапор червоний

замайорів.

Пливе корабель,

наче айсберг — білий.

А я задивилась.

А я заніміла.

І не тому, що він гарний, великий,

що рідко бувають такі кораблі.

А просто тому,

що він мій,

наймиліший,

що він —

шматок моєї землі.

А вітер!

А відстань!

А хвиля вирує!

Матрос на палубі — там! — стоїть.

Земляче, земляче...

Гукнеш — не почує.

Серце кинеш — не долетить.

Матрос на поручні сперся.

Дивиться

на мене поглядом молодим.

В його очах з’являється усміх,

але він поки що бореться з ним.

Він, може, вперше в далекому плаванні.

Він, може, вперше в незнаній гавані.

Вирішує, може, проблему тяжку —

як за кордоном триматись?

Чи личить радянському моряку

іноземкам усміхатись?

Це я — іноземка?!

О, боже, як добре,

що все-таки він посміхнувся мені!

І відпливає...

І сонце над обрієм

горить, наче усміх його вдалині.

І відпливає все далі й далі

з чудним відчуттям у душі, мабуть,

що скільки в тому ясної печалі,

коли кораблі прощально гудуть.

Що чайка пливе на тонкій крижині,

що порт зникає в тумані й диму,

що він посміхнувся якійсь іноземці

і що вона посміхнулась йому.

Що все це екзотика —

          різні гавані,

дівчата й чайки в далекому плаванні...

Ні, не екзотика,

хлопче милий

з мого корабля, що зникає вві млі.

Просто людина,

       хоч має крила,

а тужить за рідним шматком землі.