Мандрівки серця

Погасли кострища стоянок.

У землю пішли племена.

Забрали в холодні кургани

сокири, мечі й письмена.

Стьмяніли браслети і гребені,

розпались намиста разки,

що їх одягали древні

смагляві юні жінки.

І келихи срібні, і чаші,

що йшли по кругу колись,

покрилися порохом часу

і холодом тліну взялись...

Та, може, мені здалося —

а час не все переміг.

На чашах тепло збереглося

тих вуст, що торкалися їх.

І в пута тяжкі клинописні

закована з давніх-давен,

в степу оживає пісня

давно занімілих племен.