Мандрівки серця

Кожного вечора,

коли скочується сонце

за гори, за доли і за моря, —

на нашу вузеньку вулицю

приїжджає ліхтарник,

сходить зі старого велосипеда

і впускає вогненну пташку

у скляну клітку ліхтаря.

Вулиця стає загадковою.

Вулиця стає фантастичною.

Вулиці вже немає. Вона була колись.

Здерев’яніли дерева.

Закам’яніли будинки.

І нереальні постаті виходять із-за куліс.

Світло якесь примарне...

Якесь попелисто-зелене...

В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...

Балкон мій — наче гальорка.

З вулиці, як зі сцени,

на мене війнуло холодом

і духом олійних фарб.