Мандрівки серця

Правнук Есхіла,

нащадок Гомера,

утвір невдалий народу-митця!

Бачиш,

вже сходяться репортери?

Чом не сховаєш свого лиця?!

Чом не затулиш його рукою?

Не відсахнешся,

не збліднеш хоч тут?

Гордо виводиш з в’язниці героя,

славу Еллади ведеш на суд!

Сховався б ти за його плечима,

а ти, нерозумний, пнешся вперед,

Завтра глянеш пустими очима,

тупо всміхнешся з усіх газет.

Ціла планета тебе побачить...

О, як даремно пишаєшся ти!

Ціла планета тобі не пробачить

вроди твоєї і пустоти.

Тебе відразу впізнають люди.

Дався ти людям давно взнаки,

бо споконвіку їм ціляться в груди

єдинокровні твої двійники.

Скільки вас є?

Відгодовані трутні.

Вміння не думать — єдиний хист.

Разом — безстрашні.

Разом — могутні.

Кожен окремо — тремтить, як лист.

Де ти берешся?

Мати ж як мати.

І людська кров у жилах біжить.

Але живеш на землі — щоб вбивати.

А потім вбиваєш для того, щоб жить.

Колись тобі шили штанці навиріст.

Душу б навиріст тобі!.. Невздогад.

От і зіп’явся на ноги. І виріс.

В руках — автомат.

І сам — автомат.

Тебе зарядили тупою звичкою.

Жорстокістю. Порохом пустоти.

Такий автомат не дає осічки.

Натиснуть курок — і вистрілиш ти.

Служба, повориш? Не хочеш, а мусиш?

Страхом підказане каяття...

В Росії таких називали — «мусор».

І викидали з життя.