Мандрівки серця

Моя душа в твоїх лабетах,

паперу хвиле снігова!

Як безпритульні по заметах,

бредуть слова,

     бредуть слова.

За руки літери взялися.

Бредуть слова...

     А навкруги —

холодним полем розляглися

паперу білого сніги.

Слова ідуть по цій пустелі,

по непрокладеній соші —

на вогник дальньої оселі,

в притулок людської душі.

У теплі руки, в очі теплі.

За кроком крок,

     за кроком крок —

самотні, стомлені й запеклі,

несуть тягар моїх думок.

І підгинаються.

І крижем

лежать в снігу. І це — кінець,

коли крилом, тяжким і хижим,

їх перекреслить олівець.

І відлетить, немов химера.

Ще, може, й миті не пройшло

снігами білого паперу

слабих навіки замело.

Вони замерзли в білій тиші —

ні сліз, ні стогону з грудей...

Але підводяться сильніші.

І знову йтимуть до людей.