Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

12. Той, хто чекав на дереві

На іншому березі ніякий вогонь не з’явився. Отже, можна було спокійно дістатися села, а там вкрасти якогось коня. Принаймні отаман на це розраховував. Однак фокуси з полум’ям позбавили спокою, тому розбійник вирішив завчасно подбати про безпеку. Він сів на один із великих каменів, що тулилися на цьому березі, і дістав пляшку з рідиною бурого кольору, яку Рита рекомендувала випити, аби захиститися на день-два від будь-яких чарів. Розбійник уявив, як сестра-відьма варить цю гидоту, додаючи то жаб’ячі шкірки, то корінці, то жирних черв’яків, сипле невідомі порошки. З чого ще могло готуватися зілля, не хотілося навіть думати, духу ця картина точно не додавала. Зілля смерділо нестерпно, але отаман, скривившись, випив усе. Він намагався не визнавати, що боїться свого невідомого ворога, і пояснював останній вчинок власною розсудливістю.

Коли половина шляху до села була позаду, зілля вже мало почати діяти. Так принаймні стверджувала Рита: «Мине десять хвилин з тієї миті, як ти вип’єш це — і можеш не боятися жодного чародія».

Над стежиною розкидисте старе дерево схилило гілку, що здавалася затонкою, аби витримати людину. Та, напевне, міцна деревина з роками ставала могутнішою, адже гілка навіть не прогиналася від того, що на ній лежав високий юнак. Його хвилясте яскраво-руде волосся спадало на плечі. Він легко зістрибнув босими ногами на стежину просто перед ватажком. Це було надто по-розбійничому, але на розбійника він не скидався, та й зброї при собі не мав. Його очі, світло-блакитні і дещо божевільні, дивилися просто на отамана, але погляд був таким, ніби юнак прозирав у простір, в нікуди.

— Ти загородив мені шлях! — різко промовив отаман, чомусь ще не відчуваючи справжньої злості.

— Я знаю, — відповів юнак. На його обличчі блукала невловима посмішка.

«Хто він, цікаво? — подумав розбійник. — Одяг нібито селянський, простий і грубий, але чому червоний? У цих краях простий люд не носить червоне, навіть вельможі вбираються в цей колір тільки в особливих випадках».

— Ну то зійди зі стежки. Ти маєш пропустити мене.

— Чому? — трохи здивовано, і з тою ж ледь помітною усмішкою запитав юнак.

«Йому або щось потрібно і він хитрує, або це просто місцевий дурень», — промайнуло в отамановій голові. Він відчував, що ситуація може перерости в суперечку, і можна було все вирішити простою силою, але бити беззахисного божевільного чомусь не хотілося. Однак самому зійти зі стежки — означало поступитися власними принципами. Якомога спокійніше він промовив:

— Ти маєш звільнити мені дорогу хоча б тому, що я старший.

— Лише на вигляд, — була відповідь.

— Що? — роздратовано перепитав розбійник.

— Моє тіло не відповідає віку, тому визначити за зовнішністю, хто з нас старший, неможливо. Але я живу так давно, як вітер і як сніг у цьому світі. Якщо ти віриш мені, то обійдеш мене і підеш своїм шляхом, а я — своїм. У будь-якому випадку, я візьму те, по що прийшов.

«По що прийшов? Яка різниця, хлопець божевільний! Та він занадто зухвалий. Може, трохи налякати його?»

Умить ватажок вихопив пістолета і притулив його дулом до чола рудого юнака. Той ніби й не помітив. Отаман зашепотів погрозливо:

— Ти, здається, збирався кудись іти, то обходь мене і тікай, бо отаман розбійників може передумати, і тоді тебе наздожене куля. Ти ще маєш шанс врятуватися.

— Хіба, коли ти натрапиш на пожежу в лісі, полум’я обійде тебе? — безтурботним м’яким голосом запитав юнак. — Але я звільню тобі дорогу. Для мене це не має значення.

І, обійшовши отамана, він попрямував у бік річки. За кілька кроків зупинився, повернувся обличчям до розбійника, в його очах з’явилося щось нове, схоже на рішучість чи впертість, і він промовив:

— Я не буду чекати. На жаль, ти не встиг навіть побавитися своїми новими іграшками. Я заберу їх.

Він підняв руку і з його пальців зіскочило полум’я, що на секунду охопило розбійника, а потім повернулося до рук рудого хлопця.

Приховуючи страх, розбійник наблизився до юнака і промовив:

— Як бачиш, вогонь не завдав мені шкоди. Я захищений від усіляких чародійських нападів. Слід було б замочити тебе просто зараз, але я хочу, щоб ти повернувся до свого хазяїна, який прислав тебе і, напевне, навчив цих примітивних фокусів. Так от, я хочу, аби ти доповів йому, що я сильніший, ніж він там собі уявляє, і ніякий чаклун не відбере в мене те, що належить мені.

— Хіба я схожий на того, хто підкоряється якомусь хазяїну?

— Ти схожий на ідіота, — промовив розбійник, регочучи.

Рудий юнак також засміявся, не відповів нічого і пішов геть.

Отаман повернув у свій бік, але неспокій примусив його дістати з торби і розгорнути грубий шкіряний згорток. Всередині нічого не було. В одну мить він крутнувся на підборах і послав кулю в спину юнакові. Той упав на коліна, не зойкнувши. Розбійник підбіг до хлопця, який, спираючись на дерево, намагався піднятися з колін. Коли отаман стояв над ним, спрямовуючи дуло пістолета йому в обличчя, юнак промовив через силу:

— Це боляче. Марно ти так вчинив.

— Невже? — з жорстокою насмішкою промовив розбійник і схопив хлопця за волосся, відхиливши силоміць його голову назад. — Як ти дістав амулета?

— Полум’я… це просто… для мене.

— Тобто все-таки твоя магія не така вже й безсила, — проговорив отаман, розмірковуючи, що ліпше все-таки вбити юнака і поспішати до Рити по відьомську допомогу.

— Це не магія, — хрипко відповів хлопець.

— Де вони?

— Ось, візьми, — у руці його з’явилися два медальйони. — Якщо зможеш, — додав він і різко звівся на ноги, схопивши отамана за зап’ястя. — Кулею ти можеш завдати мені болю, але не вбити мене! Ти, здається, хотів побачити Реальність, але тут не вистачає одного сектора амулета. Байдуже. Я покажу тобі, що таке Реальність!

Тієї ж миті здійнявся страшний вітер, дерева виривало з корінням. Несподівана ніч укрила все довкола. Отаман стріляв, але його кулі не знаходили нічого, окрім темряви й вітру. Пістолет вихопило у нього з рук, зірвало з плеча торбу. Як він сам лишився на місці — незрозуміло. А коли буревій стих, то двоє чоловіків — наляканий до півсмерті отаман розбійників і хлопець у червоному з божевільним поглядом — стояли на даху багатоповерхового будинку, і розбійник був ближче до краю.

— Поглянь униз, звідси добре видно частину того світу, до якого ти так прагнув потрапити.

Отаман відсахнувся від краю, уявивши, як довго звідти падати.

— Ні, я не цього хотів! Я не хочу тут залишатися! Ти ж розумієш, я — розбійник, мені потрібно було мандрувати між світами, щоби з найменшою шкодою для людей брати цінності і зникати.

— Забудь про це. Ти знайдеш тут багато цікавого, якщо зможеш врятуватися! — відповів юнак, і білий жорстокий вогонь палав у його очах, і справжній, небезпечний вогонь палав за його спиною, займаючи дедалі більший простір на даху.

Отаман поглядав то на полум’я, то вниз, де вже починали збиратися люди. Хтозна, чи тієї хвилини звернув він увагу на те, що рудий юнак був одягнений вже не у простий, подібний до селянського одяг — на ньому було коштовне і вишукане вбрання людини, не нижчої за герцога. Плащ, оторочений золотом, розвівав вітер, і незабаром краї плаща зайнялися від полум’я, що вирувало навколо. Десь завили сирени пожежних машин. Отаман крізь жах і намагання не втратити розуму здогадався, що то має бути допомога. Чи встигнуть вони?

Він зареготав — і його обличчя стало схоже на маску персонажа з якогось стародавнього театру. Його душили ненависть до свого ворога і страх перед усім, що відбувалося навколо.

— Може, я і не врятуюся, — заволав розбійник, — але ти згориш першим!

Полум’я охопило юнака, але він стояв нерухомо, неушкоджений. І тоді отаман розбійників зрозумів, кого він примусив зійти зі стежки і кому стріляв у спину. Червоний Король заговорив до нього:

— П’ятнадцять років тому, коли ти прийшов у Долину Каменів, туди, де завжди сніг, ти знайшов там відповідь на своє питання. Ти пам’ятаєш її? «Шлях, яким ти йдеш, приведе тебе на палаючий дах. Куди можуть привести інші шляхи, дізнаєшся, коли звернеш із цього». Я знаю, що там було написано, бо було темно і ти прийшов зі смолоскипом і наблизив вогонь до каменя, щоб прочитати. Жаль, тобі було нецікаво, куди можуть привести інші шляхи. Ти обрав життя розбійника. Ти той, ким хотів бути.

І він зник. Лише шепіт звідкись здалеку долинув до отамана: «Не варто принижуватися, намагаючись випросити у мене пробачення через вогонь. Тутешній вогонь зовсім інший, і я навіть не почую тебе. Так що ти тут сам — у Реальності».

Пожежники зняли з даху чоловіка у дивному шкіряному вбранні. Він мовчав і лише озирався навколо, як дикий звір. Довелося відвезти його до лікарні. Можливо, він так і не згадав, хто він і звідки. Подальша його доля невідома.