Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

20. Зустріч дорогою до Білого Краю

На околиці міста на неї хтось чекав. Чи не на неї? Марічка не була певна, але вирішила не потрапляти на очі людині в довгому сірому вбранні з каптуром, що стояла біля останнього будинку. «Невже Вогонь вистежив мене?» На зріст ця постать здавалася такою ж високою, лише була схилена, ніби стара чи хвора людина. До того ж, Червоний Король жодного разу не з’являвся перед Марічкою в лахмітті, та, може, він вигадав це, щоб дівчинка його не впізнала, підійшла ближче, а там схопить її і знов ув’язнить у своєму палаці? Марічка відступила в тінь і заховалася на найближчому подвір’ї за липою. Сіра постать зрушила з місця і попрямувала вулицею просто до дівчинки. Куди ж тепер подітися? Звичайно, городами можна втекти від будь-якого переслідування. Та де там! Хвіртка на город виявилася високою і замкненою. Марічка присіла за кущами в тіні липи. У цій схованці таємничий незнайомець, хто б він не був, не зможе її помітити. А їй видно його крізь щілину в паркані. Невиразні, ніби обсмикані обриси його старого драного одягу посилювали моторошне відчуття. Він спочатку кульгав, та потім випростався і пішов швидше, вже прямо і впевнено. Щось невловиме примусило Марічку ще дужче засумніватися, що до неї йде Червоний Король. У Короля не така хода! Незнайомець рухався тепер, як місцеві парубки, ніби пританцьовуючи. Може, хтось вирішив її пограбувати, адже слава про рубіновий перстень обійшла мало не все місто? І, однак, дивно. Щось у цьому нічному злодієві було такого… Що саме — Марічка зрозуміла, коли він зайшов на подвір’я. Від нього понад землею тягнулися ледь помітні смуги холодного туману! Він зупинився і поглянув саме на те місце, де ховалася дівчинка. «Як? Невже він бачить мене?» — вона боялася поворухнутись. Переслідувач не зрушив з місця, отже, можливо, напрямок його погляду — просто випадковість і він бачить лише кущі. І раптом сталася дивна річ: він не промовив і слова, а одним легким рухом скинув ту недоладну накидку — і в Марічки аж подих перехопило від несподіванки. Серед подвір’я стояв красень, яких вона за все життя не бачила. Одяг у нього був чорний: шкіряні штани і візерунчаста майка. Темне волосся гривою стирчало врізнобіч. Але це було навіть гарно. Чорні великі очі дивилися ласкаво. І Марічка вийшла зі схованки, ніби й не було страху і сумнівів. Він простягнув руку, посміхнувся. Марічка забула, яким побачила цього юнака спочатку: про згорблену поставу, про сіре лахміття. Вона не могла відвести погляду від його дивовижно гарного обличчя. У голові все плуталося.

Червоний Король з’явився, як зазвичай, невідомо звідки, схопив дівчинку, крутнувся, і вона опинилася за кілька метрів у траві. Вона ще не розуміла, що трапилося, свідомість досі була під впливом тих чорних очей. Король виглядав тепер доволі незвично: його тіло, хоч і зберігало людські обриси, було ніби утворене прозорим, мерехтливим спалахом і відкидало рухливі тіні на траву. Чорноокий юнак і Вогонь стояли один навпроти одного і мовчали, і це мовчання ставало дедалі напруженішим. Схоже, незнайомець боявся Червоного Короля. Це був той страх, котрий не можна подолати, той страх, що підкорює і забирає сили.

— Відпусти мене! — почула дівчинка неприємне, ніби зміїне шипіння. З подивом вона усвідомила, що цей голос належав прекрасному юнакові. Король не відповів, лише пломінець відділився від нього і лизнув чорного. Той зашипів від болю і обличчя його на мить стало зовсім не прекрасним. Вогонь озирнувся до Марічки і запитав, чи вона згодна відпустити ворога за умови, що жоден з його краю більше не наблизиться до неї. Вона мовчала, лише дивилася на незнайомця. Він майже непомітно відхилився від Короля, відступив на крок. Вогонь гримнув:

— Стояти! Ти знаєш, я не жартую. З такими, як ти, у мене розмова коротка.

І, як підтвердження, простягнув руку, ніби збирався схопити юнака, той сіпнувся убік. Король недобре всміхнувся.

— Дівчина згодна. Ти пам’ятаєш умову: жоден з вас не наблизиться до неї. Йди!

Юнак схопив свою сіру накидку, зіщулився і вискочив із двору. Марічка запитала:

— Хто це був?

— Забудь, — відповів Вогонь. — Він подбає, щоб подібні до нього тебе не чіпали. Знає, що я слів на вітер не кидаю. Не дотримає обіцянки — знайду його хоч у Чорному Підземеллі.

— Мені страшно, — несподівано для себе самої зізналася Марічка. Король підійшов до неї і сів на траву поруч. Якоїсь миті їй здалося, що він обійме її і приголубить, як свою дитину, але у Короля не було дітей, і він лише промовив:

— Нічого. Так буває завжди після їхньої появи. Якщо так уже хочеш знати, ця істота — з підданих Чорної Королеви. У нього тонка чорна смуга була на долоні, ти не звернула уваги?

— Ні.

— Ну от. Ті смуги їх від людей і відрізняють.

— А хто така Чорна Королева?

— Досить вже питань на сьогодні, — відповів Вогонь. — Зрозуміло, що ти погано вчила уроки, коли жила у мене. Ходімо звідси, там неподалік є непогане місце для вогнища. Поспиш трохи, а зранку я тебе розбуджу.

— Я не спатиму! — заперечила дівчинка.

— Люба моя, якби я хотів забрати тебе у свої володіння, ти б давно вже була там. Ти повернешся сама, коли вирішиш, що так буде краще.

Марічка мало не вигукнула: «Ніколи!», але стрималася. Натомість попрохала Короля не робити зла Юрковій сім’ї:

— Вони мені допомагали, не знаючи, що я втекла від вас.

Вогонь усміхнувся:

— Ти марно хвилюєшся через це. Кожен, хто дбає про тебе, — друг мені.

З першими ранковими променями дівчинка прокинулась. Здалося, що хтось торкнувся до її плеча. Проте поруч нікого не було. Лише вогнище догорало, віддавало останнє тепло. Марічка побачила, що, окрім свого куцого пальтечка, вкрита великим червоним плащем із золотими візерунками. Вона загасила вогнище, зібрала свої речі, вкуталася зручніше в плащ і пішла далі.

Раптом звідкись долинуло протяжне гудіння. Кульбабка! Марічка впізнала б його і з сотні драконячих голосів! Незабаром над лісом з’явилася жовта цятка, що наближалася, і ось уже трава колишеться від змахів велетенських крил. Марічка підбігла до свого улюбленця і обійняла його велику голову з зеленими очима, що дивилися, як і раніше, ніжно і трохи здивовано. Дівчинка довго розмовляла з драконом, просила пробачення, гладила його чоло, блискучі боки, крила. Нарешті, натішившись, вона залізла на спину Кульбабці, і далі вони вирушили небом. Яка ж то була краса! Лише одне питання турбувало Марічку: чому Вогонь їй допомагає? І дракона, напевне, він прислав. Навряд чи Кульбабка прилетів сам, він все ж таки підкоряється Королю. Минув час — і хвилювання якось самі собою розвіялися.