Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

27. Вогненна сутність

Марічка спала. А з урвища лізли четверо чорних. Дівчина прокинулася від пронизливого неприємного звуку — це скрикнула від болю одна з хижих істот. Снопи іскор вражали прислужників Чорної Королеви, ті верещали і зривалися в урвище. Незабаром настала тиша. Вогонь знову врятував Марічку.

Щойно трохи розвидніло, дівчина поглянула в урвище. Як і сподівалася, не побачила жодних слідів чорних. Вона пішла вздовж урвища, розмірковуючи, як знайти Королеву Вод. Згадала, як збиралася подивитися на околиці зі спини дракона, але ж залишила пораненого Кульбабку під доглядом зеленого народу. Він одужував швидко. Так що він не пропаде! А от вона сама…

Удалині замерехтіла на сонці річка. Дівчина мерщій побігла туди, довго говорила з річкою, прохала про допомогу — і все без відповіді. Тобто річка про щось постійно говорила, наспівувала, та Марічка не знала мови води, отже, так нічого й не зрозуміла.

Раптом щось зблиснуло над водою. Риб’ячий хвіст! Такий великий! Водяниця! Вона випірнула біля берега і відповіла на Маріччине прохання:

— Королева Вод зараз не зможе допомогти тобі, бо у неї багато справ. Весна. До того ж, риба померла в кількох озерах. Чорна хвиля наступає. Навряд чи тобі варто розраховувати на чиюсь допомогу.

Водяниця плеснула хвостом по воді і пірнула.

Марічка зрозуміла, що насувається якась небезпека, щось, чого бояться всі. І втекти нікуди. Вона не знала, як далі діяти. Вирішила повернутися до Зеленого Короля по дракона. Лише б забрати Кульбабку — а там і вирішила б, куди податися. Може, повернутися до Білого Королівства? Вона зі щемом у серці згадала Принца Сніга. Чи чекає він на неї? Чи радий буде її поверненню? Необхідно забрати й свого бумеранга-поводиря. А Кульбабку можна буде відпустити відразу, щойно вони дістануться першого снігу. Лижі б там десь дістати хоч поганенькі. Та про це ще зарано думати.

Марічка навіть не уявляла, як несвоєчасно розмірковувала вона про мандрівку на північ. Вона й гадки не мала, що з хащі за нею стежать багато пар очей. І всім тим істотам дано один наказ: доторкнутися до дівчинки з Реальності. Лише доторкнутися! Але досі їм це не вдавалося, тому їхня Королева лютувала. І кожен із чорних мріяв помститися Марічці і вислужитися перед своєю господинею.

Вони кинулися на неї всі разом. Дівчина встигла лише скрикнути. І знепритомніла.

Потім були різні відчуття: неприємна слабкість, як під час сильної хвороби, згодом порожнеча, а за нею — жар. Усе всередині і зовні горіло. Було спочатку боляче, а потім — просто дуже гаряче. А потім — знову забуття.

Перше, що побачила Марічка, опритомнівши, — троянди. Навколо їх було не злічити. Рожеві, жовті, жовтогарячі, червоні… Такі духмяні! Вогонь схилився над нею, і її обличчя спохмурніло.

— Вибач, я не знав, що вони нападуть на тебе вдень. Я не міг постійно триматися поруч і не встиг.

— Не встиг що?

— Відбити їхній напад. Ти спробуй тільки вислухати все спокійно.

Вогонь замовк. Марічка відчула, що не здатна зараз вислухати його спокійно. Вона спробувала підвестись, але її спіткало дивне відчуття — схоже, вона не володіє своїм тілом. І взагалі, щось не так.

Вогонь мовчав.

— Поясни мені! Що відбувається? — скрикнула Марічка.

— Я врятував тебе. Але зробив це єдиним можливим чином — подарував тобі вогненну сутність. Вона постійно боротиметься в твоєму тілі зі смертю. Адже ти знаєш, що один дотик чорного — і людина, та й будь-яка істота, не здатна вижити. А на тебе їх накинулося штук двадцять. Тому тобі потрібно навчитися жити далі за допомогою вогненної сутності, стати з нею одним.

«Знову щось таке незрозуміле!» — втомлено подумала Марічка. Вона вже не мала сил боротися навіть у своєму серці. Вона зрозуміла, що знаходиться в Червоному Королівстві і навряд чи скоро зможе побачити якісь інші краї.

Довелося вчитися бути єдиним цілим із якоюсь вогненною сутністю! Марічка вже майже забула, що то за вогненні сутності, які вони мають властивості, і тепер доводилося все вивчати заново. Єдина неприємність: вивчати, випробовувати все потрібно на собі. І кожна помилка мала несподівані і неприємні наслідки. Іноді Марічка не помічала, як втрачала контроль над вогненною сутністю, і та починала нестерпно пекти зсередини. А іноді, навпаки, вгасала, і от тоді починалося найгірше: Марічка впадала в довгу лихоманку, і лише Вогонь рятував її. За крок до смерті він боровся за Маріччине життя і витягував її з чорної прірви знов і знов. Аж поки вона навчилася. Зріднилася з вогненною сутністю і перетворила її на частину себе самої. І от тепер вона могла більше, вона керувала полум’ям, відчувала його. Але вже не могла повернутися навіть до Білого Королівства, до любого Принца. Тепер Марічка бачила лише шлях уперед, мала стати Дівою Вогню, а згодом, можливо, навіть вийти заміж за Червоного Короля. Все це виглядало сумно і безнадійно, якщо довго про це думати. Тому Марічка рідко дозволяла собі думати про такі речі.

Частіше вона намагалася бути веселою. Кульбабка вже давно повернувся до Червоного Замку і чекав на її одужання. Тепер, коли пошук можливості повернутися додому закінчився поразкою, дівчина почала літати на драконі просто для задоволення. І часом дивувалася, скільки всього цікавого вона бачила вперше, які дивовижні краї є в цьому казковому світі!

Одного разу вона зустріла Короля Вітра. Сірий вихор облетів навколо Кульбабки з Марічкою і перетворився на юнака з попелясто-русявим волоссям. Він летів поруч із драконом і поглядав на Марічку. Дівчина привіталася. Сірі очі Короля стали синіми, він посміхнувся:

— Хочеш політати по-справжньому?

— Та ми з драконом ніби й так непогано літаємо, — відповіла Марічка і легенько плеснула Кульбабку по боці, він помчав як лишень міг. Дівчина міцно тримала його за шию, у вухах свистіло від швидкості. Сірий Король ніби зник, але раптом з’явився прямо перед драконом, той ледь устиг відвернути вбік.

— Ти це називаєш «непогано літаємо»? — насмішкувато запитав Король. Марічка зрозуміла, що не варто було з ним гратися, але тепер уже пізно. Він підморгнув:

— Вітер покаже тобі, як воно — літати! Ти ніколи цього не забудеш!

Він обхопив її за талію і помчав угору. Дракон марно намагався їх наздогнати, відчайдушно махаючи крилами. Незабаром бідолашного Кульбабки вже не було видно. Марічка щосили вчепилася за Сірого Короля і заплющила очі. Він летів, як ракета. Аж ось, коли стало вже холодно від неймовірної висоти, він на мить завис у повітрі. Марічка розплющила одне око. Вітер дивився на неї з посмішкою. Його очі мінилися розмаїттям відтінків від світло-сірих до синіх. Це було доволі дивно.

— Не бійся, і ця пригода тобі сподобається!

Марічка спробувала послухатися. Вітер обійняв її міцніше і вони полетіли серед хмар, поступово знижуючись. Швидкість і досі була шаленою. Однак Марічка тепер крізь примружені щілинки очей бачила білі хмари навколо, ліси, ріки і гори внизу. Раптом, озираючись навсібіч, вона не побачила Вітра. Її серце тьохнуло від страху, що ось зараз вона впаде зі страшенної висоти. Але політ тривав. Схоже, Вітер помітив вираз Маріччиного обличчя, бо вона почула над вухом його голос:

— Я тут! Нікуди не подівся. Спробуй уявити, що ти сама літаєш, ніхто тебе не тримає. Лети, як тобі самій захочеться, а я постійно непомітно буду з тобою.

Це виявилося неперевершено! Марічка притишила швидкість і ніби пливла в блакиті неба, потім наважилась — і стрілою помчала вгору, між хмари, потім — вниз. Вона спробувала зависати над землею, як птах над ріллею. Птахи тримаються на теплих потоках повітря, що піднімаються від ріллі, а Марічку тримав Вітер. Коли б вона бачила, що час від часу він підтримує її лише однією рукою, то, напевне, злякалась би, але Сірий Король лишався невидимим. Марічці раптом захотілося пірнути вниз, як пірнають у море зі скелі. І вона спробувала. Поступово прискорюючись, дівчина зрозуміла, що її вже ніхто не тримає. Її охопив жах і вона несамовито закричала:

— Во-ого-о-онь!

Вона й сама не усвідомлювала, чому покликала його. Червоний Король з’явився відразу, перетворився на височенний сніп полум’я, щоб спіймати дівчину. Але її перехопив Сірий Король. Вона раптом побачила його похмуре обличчя. Очі були темно-сірі. Вітер ступив на землю і відпустив Марічку. Вогонь тепер стояв поруч у своєму звичайному вигляді — рудий юнак у червоному. Він взяв дівчину за руку і поставив позаду себе. Вітер усміхнувся. Це була не дружня посмішка.

— Ти хотів спалити свою дівчинку з Реальності?

Червоний Король прошипів:

— Не смій наближатися до неї!

— Чому? — далі всміхався Вітер. — Я не скривдив її. Навпаки, їй сподобалося літати зі мною! Чи не так, дівчинко?

Марічка мовчала. Сірий Король тепер дивився їй у вічі серйозно, навіть, схоже, ображено:

— Ти марно злякалася, я б тебе однак спіймав. Не варто було кликати його!

Потім помовчав трохи і додав:

— Коли б я тебе не підхопив, він би спалив тебе. Зізнайся, Вогню, вона б згоріла, впавши у твоє полум’я!

— Ні, — відрізав Червоний Король. — Вона б не згоріла.

Вітер зацікавлено поглянув на дівчину:

— Невже ти — вже Діва Вогню?

За неї відповів Червоний Король:

— Ні! Тебе це не стосується. Не чіпай її, бо я спалю все, що є на твоїй синій скелі!

Марічка побачила, що очі Вітра стали чорними, як грозова хмара.

— Тобі краще не ворогувати зі мною, бо куди вітер віє, туди і полум’я несе, затямив?

— Я знаю закони світу! — промовив Червоний Король, стискаючи кулаки. — І знаю, що воювати ми не можемо. Однак попереджаю тебе, Марічка — моя, і ніхто не забере її в мене.

Він ступив крок уперед і заговорив тихо, майже на вухо Вітрові:

— Тобі відомо, що коли вона стане Дівою Вогню, ми матимемо велику силу разом — вона і я. Чорних дедалі більше, скоро доведеться битися з ними. А тобі навіщо більше могутності? Ти — вільний, літаєш, де заманеться… Не чіпай мою дівчинку з Реальності.

— Взагалі-то, я і не збирався, — знову всміхнувся Вітер. — Просто вирішив погратися. Ну добре, бувайте, — він махнув рукою, перетворився на сірий вихор і зник угорі.

Червоний Король лагідно пригорнув Марічку і промовив:

— Ти б не згоріла, бо в тебе є вогненна сутність. Не вір йому. Я просто хотів врятувати тебе.

— Мені сподобалося літати, — тихо відповіла Марічка. — Але падати я більше не хочу.

До них наближався засапаний Кульбабка. Він майже впав біля Марічки, і жалібно зазирав їй у вічі. Червоний Король зітхнув:

— Ну ходімо вже додому!

Він змахнув плащем над Марічкою й Кульбабкою — і всі троє опинилися на подвір’ї Червоного Замку.

Життя у володіннях Червоного Короля вже здавалося Марічці зовсім непоганим, однак часом вона замислювалась: «А може, колись хтось таки допоможе мені здійснити мою мрію — повернутися додому?» Іноді вона згадувала про Арсеніку. Навіть одного разу наважилася запитати Короля, чи Арсеніка не з’являлась у Червоному Замку. Вогонь відповів: «Її тут немає», і Марічка зрозуміла, що вона навідувалася сюди, але Король не бажає про це розмовляти.