Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

37. Щаслива зустріч

Дорогою до табору Денис замислено промовив:

— Ти кажеш, Максе, Арсеніку дуже зацікавила історія про Червоного Короля? Думаю, вона допоможе нам знайти Марічку.

Пашко йшов мовчки. Він думав про те, що коли б не пішов тоді до штурмана «Білої Акули», не було б і в’язниці. Та він не міг не піти. Це була єдина можливість дізнатися що-небудь про рідних, і ця можливість втрачена. Як тепер жити далі, хлопець не знав. На вільному березі він почувався самотнім і чужим.

Підійшовши до циганського табору, хлопці побачили Діану. Вона сиділа в кибитці, звісивши ноги.

Макс радісно привітався і повідомив:

— Діано, це наш друг Пашко.

Діана стримано кивнула і відвела погляд. Хлопці побачили, як вона зблідла. Підійшов Михась і тихо сказав:

— Діана чула, що він був розбійником. Вона не любить розбійників. Краще йдіть, залиште її.

Але Пашко стояв як укопаний, і не зводив з неї очей. Вона знову мимоволі поглянула на нього, і в її погляді з’явилося хвилювання.

— Діано, ти не впізнаєш мене? — ледь промовив Пашко. — Звісно, я був тоді ще дитям. Ти, напевне, не зможеш пробачити мені…

Раптом він упав на коліна і прихилив голову до Діаниних ніг. Він плакав. Діана торкнулася тремтячою рукою його плеча:

— Брате?

Пашко схлипував і молив про пробачення. Він плутано і схвильовано говорив про те, як зустрів розбійників, як вони виховали його таким, які були самі. Він не міг собі пробачити і не мав сил забути все, що накоїв. Він страждав через те, що втратив можливість віднайти батьків і ридав від щастя, що знайшов сестру.

Діана також плакала і гладила його по голові.

— Братику, Пашку, любий мій братику!

Цілий день вони гуляли в лісі та понад річкою. Пашко носив сестру на руках, дбав, щоб не була голодна, щоб не змерзла. Вони повернулися до табору пізно і полягали спати, а наступного дня Діані знову захотілося поблукати околицями, адже раніше в неї не було такої можливості. Вона бачила різні краї, мандруючи у кибитці, але то ж зовсім інші враження! Це були найщасливіші дні для Діани за останні десять років.

Другого вечора брат із сестрою повернулися раніше, коли Промінь Сонця ще танцювала. Пашко не звернув уваги на натовп. Діана запропонувала:

— Давай зайдемо до Іринки. Познайомлю вас. Вона ще танцює, почекаємо в її шатрі.

Пашко погодився, хоч його не надто цікавило те знайомство. Діана розповідала, що за цією дівчиною впадають мало не всі чоловіки в таборі і всюди, де вона з’являється. Сестра турбувалася, що Пашко втратить спокій, побачивши Іринку. Але ж однак вони б зустрілися.

Діана сиділа в кріслі, а Пашко походжав по шатрі, роздивляючись численні сувеніри — подарунки прихильників Променя Сонця. Йому не хотілося засмучувати сестру, інакше він давно б запропонував відкласти знайомство, щоб не витрачати цей чудовий вечір на марне чекання. Аж ось Діана промовила весело:

— Добрий вечір, Іринко. А ми тут чекаємо на тебе. Це мій брат Пашко.

Хлопець озирнувся і завмер. Він не міг відвести погляду від юної красуні. Та й Іринка, така завжди впевнена в собі, забула, що має відповісти. Їй сподобався Пашко. Особливо вразили блакитно-сірі очі, гарне і по-дорослому серйозне обличчя. Діана простягнула руку й обережно смикнула брата за рукав:

— Ну що ти, братику, привітайся.

— Добрий вечір, пані, — ледь промовив Пашко. Іринка простягла руку для привітання. Хлопець, не вірячи своєму щастю, схилився і поцілував тендітну ручку. Йому здавалося, він був страшенно незграбним. Іринка засміялася:

— Ну що ти?.. Весь червоний як рак.

Але вона й сама зашарілась, і це було для неї незвично. Поки Пашко думав, що б запитати і взагалі, як поводитись, вона всілася поруч із Діаною і запропонувала:

— Може, нам чаю випити?

Чай у Іринки був з різними травами, дуже духмяний. Цілий вечір вони чаювали. Спочатку сиділи утрьох, Пашко й Іринка поглядали одне на одного і більше мовчали, ніж розмовляли. А потім до шатра зазирнули Денис і Макс. Хлопчик-кіт промовив:

— А ми також хочемо чаю.

Усі посміхнулись, Іринка швиденько дістала чашки, Пашко заходився допомагати їй заварювати чай. Скоро всілися за стіл всі п’ятеро. Стало легко і весело спілкуватися. Друзі розмовляли про все-все-все. Навіть спогади були здебільшого веселі. Попереду чекали нові випробування, та всі вірили, що тепер їм вже точно щаститиме.