Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

14. Різнокольорові краї

Марічка сиділа у своїй кімнаті, освітленій квітами — живими ліхтариками. Їй виповнилося шістнадцять. Рівно половину свого життя вона прожила у цьому світі — в світі, про який колись так мріяла і який тепер її не відпускав.

Зараз вона дивилась у дзеркало і сльози застилали їй очі. Там, у глибині кришталевого люстра, вона бачила не власне відображення, а вісім років свого життя з того часу, як маленькою дівчинкою зробила крок назустріч невідомому. Вона пам’ятала, з яким захопленням дивилася тоді з височіні на Біле Королівство — найбільше і найголовніше в цьому світі. Його палаци нагадували красу снігових кристалів, і сліпучо-білі гори й долини навколо іскрилися неймовірно різнокольорово, і зранку рожеві тіні лягали на сніг, а ввечері — блакитні й фіолетові.

Марічка бачила Дім Вітру — скелю, підніжжя якої вкривав дикий ліс. Там дерева-велетні перепліталися гілками. Більшість із них були майже вивернуті з землі. А ближче до вершини зникали навіть кущі — і в синіх кам’яних стінах скелі темніли численні печери. Саме там — у глибині цих таємничих палат — і жив Вітер, Сірий Король. У нього, як і у Вогню, не було справжнього королівства, як це розуміла дівчинка з Реальності. Він не володів повновладно жодним клаптем землі, окрім синьої скелі, і водночас володів цілим світом.

Ще Марічка бачила зелені болота, де у крихітних хатинах жили дивні носаті істоти. Вони були схожі на невеличких людей, але вночі їхні очі світилися жовтими вогниками, і вони так швидко бігали поміж болотяними травами, що не кожен міг їх роздивитися. Видно було лише, як щось блимає жовтим світлом у темряві.

У прозорих водах озер і річок жили інші народи. Червоний Король розповідав якось, що підтримує дружні стосунки з Королевою озер, рік, джерел і струмків, іноді зустрічається з нею, щоб пограти в шахи, але вони навіть ніколи не потискають руки одне одному, аби не зашкодити. Адже вони — протилежності: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду, отже, навіть випадковий дотик може завдати болю обидвом. А минуло кілька років — і Марічка познайомилась із самою Королевою.

І ще багато цікавого побачила дівчинка під час першої своєї подорожі верхи на драконі казковим небом. Що це за світ, Марічка не знала і вважала, що потрапила в казку.

Та найбільше диво — то був палац Червоного Короля. Рів навколо замку заповнювало полум’я, а не вода. Щоправда, і звичайний рів з водою Марічка бачила лише в кіно, бо за свої вісім років їй не довелося бувати у справжньому замку. Всі стіни, ворота, вежі аж до неба — все виглядало неймовірно тендітним і крихким, неначе то був замок із фруктових льодяників. А кольори вирували від світло-жовтого до рубінового.

Та не лише зовні замок був дивом-дивним — ви б побачили, що там було всередині! Стіни у коридорах і залах обплітали невідомі науці рослини, і їхні квіти випромінювали м’яке блакитне сяйво. Кімната, яку слуги приготували для Марічки, виявилася великою і світлою, схожою на спочивальню справжньої принцеси, як її уявляла маленька дівчинка. Веселуни-клоуни гралися з Марічкою до вечора, а коли настав час вкладатися спати, прийшов побажати приємних сновидінь сам Король.

— Чи тобі все тут подобається? — запитав він дуже ввічливо і серйозно.

— Так! — вигукнула Марічка. — Так весело було! А давайте ще маму й тата сюди запросимо, і бабусю!

— Спи! Поговоримо про це завтра, — відповів Король.

— Не хочу завтра, хочу сьогодні! — та господар замку вже зник за дверима.

Із самого ранку Марічка затіяла ту ж розмову.

— Люба моя дівчинко, якби це можна було зробити, я б запросив сюди всю твою рідню, всіх друзів та ще й твого песика…

— У мене немає песика, — похнюпилася Марічка, вона вже зрозуміла, що їй відмовляють, і додала:

— Я хочу до мами!

— Ти сама обирала, де тобі жити: у цьому світі чи в тому, і обрала цей. Шляху назад немає, — удавано байдуже промовив Король. Насправді він розумів, що сліз не уникнути, і йому це зовсім не подобалось.

— Я хочу додому! — заплакала Марічка.

Але все було марно, ніхто у палаці не хотів їй допомогти. Під вечір вона зібрала трохи їжі в торбинку і крадькома вийшла з замку. Тим часом Король сидів на балконі та спокійно спостерігав за цією втечею.

Коли холод захопив Марічку вночі посеред нескінченного степу, вона назбирала сухої трави й гілочок і розпалила багаття. Тієї ж миті перед нею з’явився Король-Вогонь. Не звертаючи уваги на страх в очах дівчинки, він присів поруч і спокійно промовив:

— Якщо тобі щось буде потрібно, варто лише запалити сірника і покликати мене — і я з’явлюся. Я не заважатиму тобі тікати, але ти сама незабаром попросишся назад, у палац, бо шлях до найближчого селища дуже далекий, а до твого дому шляху немає взагалі.

І він зник. Збентежена такою несподіваною появою Короля, Марічка навіть хотіла відразу загасити багаття, та їй не вдалося. Вогонь дбав про неї: зі свого палацу він стежив, щоб полум’я не згасло і не розгорілося занадто, аби не зайнялася пожежа в степу. Та дівчинка не знала про це, і їй було страшно самій у чужому дикому краї.

На третю ніч десь неподалік завили вовки. Вони ходили вже зовсім близько, клацаючи зубами, і дівчинка запалила ту свічку, що взяла зі свого світу, і зашепотіла, наче боялася, що вовки її почують: «Вогонь, врятуй мене!» Король спостерігав за нею, сидячи у своїй кімнаті, але не з’являвся в степу, ніби не чув Маріччиного благання. А вовки наближалися, вищиряли свої страшні пащеки з гострющими зубами, ніби сповіщали, що саме зголодніли. Марічка озиралась і бачила вже трьох хижаків, вони підходили до неї з різних боків. Це нагадало їй картинку з дитячої книжки, на якій вовки збиралися напасти на баранця. Щоправда, у баранця були друзі, які його врятували, а чи врятує хто бідну Марічку?

Аж раптом із крихітної святкової свічки зірвалося велетенське полум’я, розлякало вовків, піднялося вгору — і впало простирадлом на дівчинку, та не завдало їй ніякої шкоди. А вже наступної миті вона стояла посеред головної зали палацу, перед троном. Король зручненько сидів на троні, закинувши ногу на ногу, та з іронією дивився на дівчинку. У залі не було жодної іншої істоти.

— Ну що, сподобалися мандри? — запитав Вогонь звичним ввічливим тоном, але Марічка відчула за цією ввічливістю глузування і гірко заплакала. Король зітхнув, тоді двічі плеснув у долоні — з’явилися слуги. Він віддав наказ подбати про дівчинку й пішов геть.

Хоч як зачаровувала Марічку казкова краса палацу й садів, де росли небувалі дерева та квіти, однак що не день — то більше сумувала вона за рідними, за своїм простим і милим світом. Але що вдієш? Доводилося звикати, Згодом Вогонь привіз звідкись учителів, і Марічка стала вивчати дивні науки: мови народів лісів і озер, керування полум’ям, а окрім того, звичайні математику й каліграфію, фізкультуру, танці. Вчителі були звичайними людьми, окрім тих, хто викладали вогненні науки. А в людей працювати у Королів вважалося за велику честь і не годилося, щоб Вищим відмовляли. Та бідолашні вчителі тремтіли при наближенні Короля. За роботу він платив дуже щедро, але був надто непередбачуваним. Коли він гнівався, Марічка згадувала слова «боятися як вогню». Казали, що він може спалити будинок за погану роботу. Якщо Марічка не любила якийсь предмет чи він їй погано вдавався, то вчитель мусив як міг пояснювати, що його провини в тому немає. Вогонь не завжди вірив цим словам. У кращому випадку, відсилав невдаху-вчителя додому і наймав іншого.

У палаці працювало досить слуг, та всі вони були не звичайні тілесні істоти, а духи вогню, як і викладачі вогненних наук. Вони не вміли бути добрими, хоч і були дуже уважні, вони не могли прив’язуватися і дружити, хоч завжди допомагали Марічці і щодня влаштовували веселі ігри й вистави. Вони не обманювали, не хитрували, та у спілкуванні з ними геть не відчувалося щирості. Врешті-решт вони не мали якогось певного обличчя, а час від часу змінювали образ, і дівчинці довго не вдавалося зрозуміти, з ким саме зі слуг вона спілкується. Згодом, щоправда, ця незручність зникла, бо Марічка навчилася впізнавати істот за внутрішнім сяйвом, а не за зовнішністю.

Найкращою подією з самого початку перебування в цьому світі для Марічки стала поява друга — Вогонь подарував їй маленького жовтого дракона. Король наглядав, як Марічка помалу навчалася майстерності літати верхи на драконі. Він навіть сам пояснював найскладніше: як утриматися в сідлі на віражах, як заспокоїти дракона, коли він розлючений і не слухається.

І все-таки Король не був для Марічки ні добрим дядьком, ні другом. Він був чужим, був Господарем всього навколо, щедрим і уважним, але неприємним і незрозумілим. Він навіть посміхався так рідко, що здавався завжди суворим. Майже до всього, що стосувалося Марічки, Король ставився надміру серйозно. Але він рідко спілкувався з дівчинкою особисто і здебільшого обмежувався розпитуваннями про те, чи все її влаштовує, чи зручно їй у своїй кімнаті, чи слуги досить вправні, чи цікаво вивчати ті або інші науки. Іноді Король просто сідав десь неподалік і спостерігав за навчанням. І що далі, то рідше він з’являвся. Бувало, Марічка бачила його раз на місяць, та й то недовго. І не сумувала з приводу його відсутності. Іноді їй думалося, що ліпше б він не приходив узагалі.

Марічка звикла до нового життя, та мрія повернутися додому не залишала дівчинку. І от вона написала листа Королю: