Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

21. Король Мороз і Принц Сніг

Цікаво було спостерігати, як змінювалася природа. Такий швидкий перехід від літа до зими Марічка бачила вперше. Це було вражаюче, щоправда, неприємно холоднішало практично щогодини. Рятував лише плащ Червоного Короля — він у будь-яку погоду зігрівав, адже зберігав тепло Вогню. Верхи на драконі дівчинка подолала чималу відстань за кілька днів. Навколо палацу на багато кілометрів лежали нетанучі сніги, важко було очам від тієї нескінченної білої пустелі. Та як неймовірно все тут виблискувало та іскрилося! Безліччю кольорів, багатством діамантів! Марічка ловила сніжинки, що летіли назустріч, і захоплено роздивлялася візерунки. Кожна нова сніжинка відрізнялася від усіх інших.

Аж ось унизу постала у всій своїй білосніжній і кришталевій величі столиця цього Королівства. Кульбабка сів просто на подвір’я перед палацом, чим спричинив неабияке хвилювання серед вельмож і вартових. Ще б пак! Тут, де все зимове, морозне і біле, з’явився (та ще й як нахабно!) дракон Вогню. Адже за жовтим кольором легко можна визначити, кому належить ця істота. А вершниця! У червоному плащі самого Короля! Зрозуміло, що коли б вона була послом, то б мала бути у вбранні кольору держави, до якої завітала (тобто у білому). Але ні! Взагалі не зрозуміло, що ця дівчинка тут робить!

Марічка, звичайно, помітила, як більшість пишно вдягнених чоловіків і жінок поховалися за численними дверима палацу. Але вартові не могли розбігтися, тому вона гукнула до найближчого:

— Вибачте, якщо я чимось налякала всіх тих людей, але мені необхідно бачити Короля!

Вартові мовчали, ніби й не чули її. На балконі з’явився тендітний хлопчина в невеликій срібній короні і зацікавлено поглянув на дівчинку.

— Ви — Король? — зраділа Марічка.

— Ні. Я — принц, — посміхнувся хлопець, — моє ім’я — Сніг. А ви хто?

— Я — Марічка. Я з Реальності. А можна поговорити з Королем? Мені необхідна його допомога.

— Так. Звісно! Батько добрий, хоч буває і суворим. Упевнений, що він із радістю допоможе вам.

Він гукнув до вартових:

— Впустіть цю дівчинку в палац і проведіть до Головної Зали.

Марічка зістрибнула з дракона, звичним рухом ласкаво поплескала Кульбабку по блискучому боку і пішла за вартовим. Дуже хотілося роздивитися все в палаці: прозоре та біле, де масивне, а де — витончене, блискуче, різьблене, мереживне… Щоправда, сходи були слизькими. Дивно, як легко і швидко йшов ними великий і, здавалось би, неповороткий вартовий. Жодного разу не послизнувся.

У Головній Залі сидів на троні Король Мороз — кремезний чоловік із кучерявою довгою бородою, яка нагадала Марічці зимові візерунки на вікнах. На його голові височіла кришталева корона, сріблясте візерунчасте вбрання мерехтливо іскрилося. Очі Короля відтворювали синю безодню неба. Він би сподобався Марічці, якби вираз обличчя мав хоч трохи привітніший. Здавалося, що його брови завжди були зведені на переніссі, так суворо він дивився на відвідувачку. Мороз підвівся з трону і виявився ще більшим, аніж здавалося, поки сидів.

— Ви не знайомі з культурою поведінки, юна панно? — запитав він Марічку і дівчинка зніяковіла. Вона розгублено озирнулася, сподіваючись побачити хлопчину, що був на балконі. І справді, він уже прийшов і стояв біля дверей.

— Батьку, я покликав цю дівчинку до Зали…

Але Король не дав йому договорити:

— Я запитав цю панну, а не тебе, Сніг. І взагалі, річ не в тім, що вона тут у час, коли я не приймаю відвідувачів. Ще жоден іноземець не наважувався посадити свого дракона на подвір’я перед палацом! До речі, дівчинко, як вас звати?

— Марічка, — вона намагалася говорити чітко і впевнено. — Я прилетіла сюди, щоб просити вашої допомоги. Я не знала, що не маю права тут приземлитися. Річ у тім, що мені може допомогти лише хтось із Вищих, лише Король.

— Он як? — коротко посміхнувся Мороз, проте посмішка також здавалася не надто привітною. — І якої ж допомоги ти хочеш, Марічко? Сподіваюся, я можу говорити «ти» маленькій дівчинці?

— Так, звичайно. Мені необхідно повернутися додому, в Реальність.

— Реальність? — перепитав Король, хоч, звісно, добре почув це слово. — І ти вважаєш, що я можу тобі допомогти?

— Так було написано в одній книзі: Вищі можуть самі переміщуватися туди і брати з собою людей, — пояснила Марічка.

— В одній книзі! Ти навіть не знаєш, хто її написав?

— Не пам’ятаю…

— Гаразд. Припустимо, ти і є та дівчинка з Реальності, що якимось чином потрапила до Червоного Короля. Я не питатиму, чому він сам не допоміг тобі повернутися додому. Пропоную пожити якийсь час у моєму палаці. Я мушу все обміркувати.

Кімната, де оселилася Марічка, була простора й ошатна. Меблі, напевне, виготовляли видатні майстри. Сріблясто-блакитні шафи, велике ліжко, овальний стіл і крісла, вкриті білими мереживними тканинами, здавалися занесеними снігом десь посеред зимового поля. А вікна були круглими, як ілюмінатори. Марічці тут сподобалося, але ж як холодно! Навіть плащ Вогню не достатньо зігрівав, а її бідні ніжки у легких черевичках, здавалося, от-от повідмерзають! Зуби стукотіли. Сніг помітив це і сказав:

— Пропоную тобі заховатися під ковдру і поспати, а я тим часом подбаю про теплий одяг для тебе. До того ж, ти, напевне, втомилася з дороги.

— Ой, а моєму драконові також потрібно якось зігрітися! У вас не знайдеться для нього хоч більш-менш теплого приміщення?

Хлопець відповів, ніби вибачаючись:

— У нас взагалі немає теплих приміщень. Але в нас є теплі тканини, хутра, ковдри. Я щось придумаю, обіцяю тобі!

Він посміхнувся і вийшов з кімнати. Марічка залізла на високе ліжко і вкрилася з головою. Спочатку ковдра була холодною, але невдовзі під нею стало тепло й затишно. Дівчинка прокинулася лише наступного дня по обіді. Напевне, ще ніколи так довго не спала.

«Як же примусити себе підвестися, вилізти з-під ковдри? Адже у кімнаті так холодно!» — подумала Марічка і з жалем поглянула на свої черевички.

І що вона побачила! Поруч із черевичками стояли біленькі чобітки, хутряні зовні і всередині. А на тім кінці ліжка, в ногах, лежали шубка, рукавички, шапка й шарф. Дівчинка швидко вдяглась і визирнула з кімнати.

Сходами вниз уже біг Принц. Він просто випромінював привітність і доброзичливість.

— Ти вже прокинулась! Ходімо погуляємо?

Діти пішли до будівлі, де розташували дракона.

— Кульбабко! — радісно гукнула Марічка, забігаючи до високого світлого приміщення.

Кульбабка підняв голову і тихенько прогудів своє драконяче привітання. Він лежав, укритий купою величезних ковдр і важко дихав, голос у нього був хрипкий. Марічка в розпачі поглянула на Принца:

— Бідолашний Кульбабка хворий! Як його вилікувати?

— Думаю, драконові Вогню не місце в Білій Столиці. Він може тут не вижити.

— Не вижити?! — повторила Марічка. — Тоді я маю повернути його Вогню.

— Так, я думаю, це буде краще. Йому б лише долетіти до осінніх земель, а там уже тепліше, далі буде легше. А в Червоному Королівстві його швиденько вилікують.

Марічка замислилась. Вона боялася, що дракон може не долетіти навіть до осінніх земель. І от вона наважилася запропонувати те, що її більше лякало, аніж здавалося розумним:

— А що як викликати Червоного Короля, щоб він забрав Кульбабку?

Блакитні очі Принца зробилися широкими від здивування:

— Ти що! Такого тобі ніхто не дозволить. Якби батько це почув, він би так розсердився! Може б, навіть допомагати тобі відмовився.

— Чому?

— Там, де він, сніг тане. Коли він поруч, я стаю слабким і безсилим, мало не помираю. Так було завжди. Тому батько проти нього.

Марічка обійняла Кульбабчину голову:

— Мій маленький! Бідолашний! Як же нам діяти? Чи зможеш ти долетіти?

Дракон опустив вії, це мало означати «так». Отже, Марічка відіслала Кульбабку додому, в палац Вогню. Він сумно озирався, але розумів: так потрібно.

Коли жовта цяточка зникла в засніженому небі, дівчинка раптом відчула себе слабкою і беззахисною. Мороз не дав ще відповіді на її питання, ні погодився, ні відмовив. І які його справжні наміри — невідомо.

Принц Сніг був тут єдиним, кому Марічка довіряла і на чию підтримку розраховувала.

Вони довго гуляли галереями і садами льодових фігур, багато розмовляли, а іноді просто ходили поруч мовчки. І Марічка вирішила розпитати в хлопчика, чи збирається Білий Король перенести її до Реальності.

— Чесно сказати, не знаю, — відповів Сніг. — Батько суворий, і до чужоземців ставиться не надто привітно. Думаю, він перевіряє тебе. Це схоже на нього.

— Перевіряє? — здивувалася дівчинка.

— Розумієш, він любить влаштовувати людям випробування. Іноді — жорсткі випробування. До того ж, ти могла виявитися шпигункою. Вибач за відвертість.

Марічка усміхнулася. Це припущення про шпигунство здалося їй кумедним. Та як не крути, в неї не було вибору: лише чекати.