Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

24. Арсеніка

На краю весняного лісу Марічка знайшла криничку. Схилилася, зачерпнула води, попила і вмилася. З води на неї поглянуло обличчя, чітке, як у дзеркалі, але ніби чуже. «Невже це моє відображення?» — подумала дівчинка і зацікавлено почала роздивлятися обличчя на воді. «То я тепер така стала?» Раптом відображення підморгнуло їй і засміялося. Марічка миттю озирнулась, але нікого не побачила поруч. Вона швидко звелася на ноги, і знову почула сміх, а потім побачила фігурку в золотистій довгій сукні, що з’являлась і зникала серед дерев.

— Доброго дня! — гукнула до рудої незнайомки Марічка.

Незнайомка озирнулась і усміхнулася. Марічка зрозуміла, що саме це обличчя бачила щойно у криничці, а не своє власне. Але дівчина в золотистій сукні чомусь не озвалась і не зупинилася, тому Марічка закинула торбу за спину і побігла за незнайомкою. Незабаром вона зрозуміла, що зовсім не знала, кого намагалася наздогнати. Незнайомка зникла, а навколо вже — дрімучий ліс. І куди тепер іти? Аж ось дерева розступились, і на галявині показалася хатинка, поросла мохом. «Невже та дівчина тут живе? Чи можна їй довіряти? Адже вона заманила мене сюди хитрістю, — розмірковувала Марічка. — Хоча, якщо я вже прийшла сюди, навряд чи варто ховатися». Вона підійшла і ледь простягнула руку, щоб постукати в двері, як вони відчинилися — і на ґанку з’явилася господиня, та сама руда дівчина.

— Ну заходь уже, коли прийшла.

— Пробачте, а ви хто? Мавка?

Дівчина засміялася. Дивно, який дзвінкий у неї сміх, а голос — хрипкуватий.

— Я — чаклунка. Арсеніка.

— А я…

— Я знаю, як тебе звати. То ти заходиш?

Марічка ступила до хатинки. Там пахло сухими травами і ще чимось, тільки незрозуміло — чим саме. Не можна сказати, що запах був неприємний, просто дивний. Ну звісно, це ж помешкання чаклунки.

— То про що ти хочеш запитати?

Марічка здивувалася:

— Запитати?

— У тебе є два варіанти, як отримати відповіді на свої питання. Перший — нешвидкий і непростий — йти туди, де сніг, тобто у Долину Каменів, другий — простіший — запитати в мене. Ну, звісно, я можу допомогти тобі за певну винагороду.

Марічці все це не подобалося.

— Насправді мені потрібні не відповіді на питання, а допомога у тій справі, у якій я іду. Ви допомогти мені навряд чи зможете, тому… — вона замовкла, розмірковуючи, як би піти звідси без проблем, не образивши чаклунку.

— Ну то чому ж ти прийшла сюди, якщо тобі нічого від мене не потрібно? — запитала Арсеніка, заплітаючи яскраво-руде волосся в косу.

— Але ж ви манили мене. Хіба не так? Я побачила ваше обличчя в криничці.

— Так, звісно, але ти могла й не бігти за мною, просто піти своєю дорогою.

Марічка замислилась: а й справді, якщо вона вже тут, то чому б не спробувати дізнатися, чи переправить її до Реальності Зелений Король, а чи, може, варто шукати допомоги десь у іншому місці. Але яку винагороду забажає за відповідь ця Арсеніка?

— Що ви хочете за відповіді на мої питання?

Чаклунка довго мовчала й уважно роздивлялася дівчинку, а потім відповіла:

— Я хочу зайняти твоє місце поруч із Червоним Королем.

Марічці чомусь стало моторошно.

— Моє місце? Ну це — будь ласка, але мого місця поруч із ним не було і не буде, моє місце — деінде.

Арсеніка іронічно всміхнулася:

— Твої міркування підтверджують, що ти згодна віддати мені те, що я прошу.

Марічка знизала плечима:

— Я не розумію вас. Вогонь сам обирає, кого він хоче бачити поруч із собою, і ні я, ні ви не здатні впливати на його волю.

— Звісно. Але він хоче бачити поруч із собою тебе. А я хочу зайняти це місце. І для цього мені потрібно стати тобою. Тобто змусити його вірити, що я — це ти. Я зумію це зробити, якщо ти даси згоду.

— Я дуже сумніваюся, що таке взагалі можливо, тому, думаю, мені не варто вас більше затримувати.

— Передумаєш — повертайся, — промовила Арсеніка.

Марічка пішла, але за мить повернулася. Все-таки у неї вперше є можливість дізнатися, що чекає на неї.

— Я згодна на ваші умови, — повідомила вона, — але мушу вас попередити, ви дуже ризикуєте. Червоного Короля так просто не обдуриш.

Арсеніка дістала якісь дві пляшечки, злила в одну, змішала те, що в них містилось, і випила. За кілька хвилин вона стала трохи іншою: її очі блищали якось неприродно, а руки перебирали зерна, що лежали гіркою на столі. Вона говорила швидко, уривчасто:

— Той, до кого ти зараз ідеш, радий би тобі допомогти, але є дехто, для кого здійснення твого бажання небажане. Є ще й інші люди, які хочуть тобі допомогти і могли б це зробити, тільки непросто знайти їх. Вони і самі вже розгубили одне одного і те, що допомогло би вам усім разом. А той, хто може, та не хоче тобі допомогти у твоїй меті, колись відпустить тебе. Але це станеться лише тоді, коли ти повернешся до нього.

Марічку така відповідь не надто влаштовувала. Зрозумілого там було мало. Та й повертатися вона не мала наміру ні до Вогню, ні до Морозу. А найбільше не давало спокою — що то за «інші люди», які хочуть їй допомогти. Хто вони?

— Це все? А нічого чіткішого ви сказати не можете? — запитала вона.

Арсеніка струснула головою і заговорила вже звичайним голосом:

— Це і так вже багато. Більше, аніж ти хотіла дізнатися.

— Дякую. То я піду. До побачення.

— Зачекай, а твоя обіцянка?

— Обіцянка? Я ж кажу, я не заперечую, щоб ви спробували завоювати прихильність Червоного Короля, навіть якщо перекинетеся на мене. Я б не радила так ризикувати, та вирішувати вам. Бувайте!

— Чекай! Як у тебе все просто! Я не зможу відтворити твій образ без плаща Вогню.

— Плаща я вам не обіцяла, — обурилася Марічка.

— Помиляєшся, люба, — нахабно всміхнулась Арсеніка, — плащ — це підтвердження того, що Король хоче, щоб ти була поруч. Ти мусиш віддати мені його як виконання своєї обіцянки. Без плаща Вогню я не зможу перетворитися на тебе.

Марічка сіла на лавку і замислилася. Відмовити Арсеніці якось негарно, та і може бути небезпечно, адже вона — чаклунка. А погодитись і віддати плаща…

Якби Вогонь дізнався, напевне, він би не просто образився, а розлютився неабияк! І все-таки Марічка ж могла просто загубити плаща, просто забути його в Арсеніки. Можливо, Король не дізнається, що вона віддає його подарунок для здійснення підступного плану чаклунки. Марічка запитала:

— А скажіть мені, будь ласка, чому ви так хочете опинитися поруч із Вогнем?

Вона не надто сподівалася почути правду. Арсеніка відповіла питанням на питання:

— Ти коли-небудь кохала?

— Навряд чи.

— Отже, ти не зрозумієш мене.

Марічка скинула плаща і простягнула його Арсеніці. Лише попрохала:

— Почекайте хоч трохи, перш ніж почнете здійснювати свій план. Буде краще для нас обох, якщо на той час я дістануся мого рідного краю. Це може статися дуже скоро, а може… Може — й ніколи.

Марічці не сподобалось, як при цих словах усміхнулася чаклунка, але вона вирішила не звертати уваги, можливо, просто здалося… І Марічка пішла тим шляхом, який на прощання їй вказала Арсеніка.