Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

36. Острівна в’язниця

Дід та Денис хутко вилізли на берег і затягли подалі на пісок човна. Дід лишився його сторожувати, це було справою також небезпечною. Мало там що надумають собі ті русалки! Ще й варта може з’явитися. А хлопчаки пішли лісом шукати печеру, де вночі тримають ув’язнених. Макс нечутно крався попереду. Найменший шурхіт — і Денис за його знаком завмирав у густих заростях. Так вони пройшли повз двох охоронців.

Хлопчик і кіт причаїлися в кущах неподалік від великої печери, біля якої стояли кілька вартових зі зброєю. За той час, поки наші герої спостерігали з кущів, до печери завели групу ув’язнених. Це були худі брудні люди з довгим нечесаним волоссям і пустими поглядами. Що ж, тепер принаймні стало зрозуміло: саме в цій печері ночують в’язні.

— Пашко, напевне, там! — прошепотів Денис. — Але як же нам його визволити? Ще й цю Арсеніку.

— Зачекай мене тут. Я сходжу все огляну. Сподіваюся, знайду їх, а там буде видно. Тільки ж сиди, не висовуйся! — суворо промовив Макс і блискавично зник у високій траві.

Навіть Денис не був певний, що бачив, як кіт зайшов до печери. Ніби промайнуло щось чорне маленьке, а втім, може, здалося. А вартові й поготів нічого не помітили.

Макс мало не задихнувся, забігши до печери. Аж голова спочатку запаморочилась, а потім трохи звик, хоч повітря тут було нестерпно важким і несвіжим. Більшість в’язнів вже спали, та про всяк випадок кіт намагався бути обережним, щоб ніхто не помітив, як світяться в темряві його очі. Він придивлявся до кожної людини, шукаючи товариша й чаклунку. Печера простягалася під землею далеко. Де-не-де відчувалися протяги, так, вочевидь, із дрібних відгалужень чи щілин до печери потрапляло повітря. Ось під стіною спить, часом бухикаючи, худорлявий юнак. Напевне, нездужає. Чи то не Пашко? Макс підійшов ближче. Ні, не Пашко.

Аж раптом він почув жіночі голоси і принишк, заплющивши очі, щоб не помітили.

— Ти знову принесла їй води? — сердито запитала одна жінка, а друга відповіла:

— Так, мені її жаль.

— Знайшла кого жаліти! Ми всі тяжко працюємо з ранку до ночі, а ця відьма лежить собі в печері, відпочиває.

— Відпочиває? Не хотіла б я собі такого відпочинку! Як ти не розумієш, що їй навіть гірше, ніж нам. Вона не хоче жити! Що може бути страшніше?

— То її проблеми. Якщо вона таки виживе і вийде звідси, думаєш, вона згадає про тебе?

— Мені однаково. Просто жаль Арсеніку.

З цими словами жінка взяла пляшку води і шматок хліба і підійшла до рудої, надміру худорлявої дівчини, що лежала в темному закутку.

— На, пий!

Дівчина відвернулася.

— Пий, кажу тобі, — суворо наказала жінка і піднесла відкриту пляшку до губ Арсеніки. Та не витримала, зробила ковток, потім взяла пляшку і довго пила. А умовити її з’їсти шматочок хліба так і не вдалося.

Макс чекав. Приблизно годину потому, коли всі навколо спали, він підійшов до Арсеніки й обережно потерся м’яким хутром об її руку. Вона відкрила очі, на обличчі з’явився ледь помітний подив. Макс промовив тихо:

— Я хочу, тобто мушу допомогти тобі врятуватися.

Подив на обличчі Арсеніки змінився на байдужість.

— Мені не потрібна допомога, — відповіла вона і знову відвернулася.

— Мені потрібна! — промовив Макс. — Я шукаю товариша. Його звати Пашком, а раніше він мав прізвисько Спритний (коли був розбійником). Але він уже не розбійник. Його необхідно врятувати!

— Його тут немає, він у копальні, — безбарвним голосом відповіла дівчина. — Туди відправляють усіх розбійників.

— Арсеніко, послухай, без тебе нам не знайти Пашка і самим не врятуватися! А ми — я і мої друзі — потрапили до цього світу з Реальності, щоб повернути додому нашу подругу Марічку. Вона у Червоного Короля.

Ці слова дійсно справили на Арсеніку враження. Вона сіла і сиділа якийсь час мовчки. Потім промовила:

— Зараз ми не виберемося. А от удень — може і вдасться. Вони мене не змушують працювати. Бояться, — при цьому вона недобре всміхнулася. — Хоч я вже не чаклую. Тут, окрім мене, нікого не буде, і вони лишать одного охоронця. Всі інші підуть із в’язнями на поле. Тоді й тікатимемо.

Арсеніка про всяк випадок повернулася на своє попереднє місце в закутку, а кіт побіг попереджати Дениса про план втечі Арсеніки.

Денис лежав у чагарнику і тривожно вдивлявся в темряву. Побачивши Макса, він запитав схвильовано:

— Пашка не знайшов?

— Знайшов Арсеніку. Вона покаже, де Пашко, якщо вдасться організувати її втечу з цієї печери.

Кіт переказав усе, що сталося цієї ночі, а потім повернувся до Арсеніки. Вона саме доїдала той шматок хліба, що їй залишила турботлива жінка.

На світанку пролунав гучний голос охоронця:

— Всім встати! Час братися до роботи!

В’язні підводились і виходили з печери. Деякі з них нарікали на долю і стогнали, інші вже звикли до щоденної праці і змирилися. Коли у печері не було вже нікого, окрім Арсеніки й Макса, троє вартових зайшли перевірити, чи хто-небудь не залишився. Кіт заховався між камінням. На Арсеніку вартові майже не звертали уваги, звикли, що вона лежить на тому самому місці вже не перший день. Згодом вони пішли геть, лише один так і стояв на варті біля печери.

Попри Максові сподівання, вартовий не відходив ні на мить. Кіт навіть задрімав від утоми. Його розбудило тривожне передчуття. І відразу ж він відчув, а потім і побачив величезного щура. Той з’явився, наче з-під землі, і стрибнув на Макса. Кіт і щур покотилися клубком по печері. Максові здалося, що він уже ніколи не звільниться від страшних пазурів. Та Арсеніка рішуче вхопила щура за шию. Руки в неї виявилися ще сильними.

Макс зализував рани, з острахом поглядаючи на непорушне тіло ворога.

— Ти — мій боржник, — сказала Арсеніка.

Макс погодився, що сам би не врятувався, і вирішив пошукати, звідки з’явився той щур. Нора знайшлася серед каміння у віддаленому кутку, де погано пахло, і тому в’язні влаштовувалися подалі від того кутка.

Макс уважно оглянув місце, розгріб вхід до нори і відчув протяг.

— Можливо, тут можна пролізти! — промовив кіт. — Та це не нора, а ціла печера! Щур був дійсно величезний.

Макс не надто сподівався, що дівчина погодиться лізти у щурячу яму, але вона полізла туди без зайвих розмов. Нора вивела наших втікачів у поле. Арсеніка ледь поглянула, де вони вилізли, і впала на землю.

— Нас можуть помітити, — прошепотіла вона. — Давай хутчій до лісу.

І вони поповзли як лишень могли швидко. У чагарнику на них очікував Денис. Разом побігли лісом подалі від місць, де їх могли побачити. На тихій крихітній галявинці серед заростей черемхи та малини вони влаштувалися, щоб поновити сили й обговорити плани. Денис і Макс чекали, коли Арсеніка почне їх розпитувати про Марічку й Червоного Короля, але вона не розпитувала.

Отже, перепочивши, подалися до копалень. Там, у широченній ямі між скелями, в’язні тяжко працювали, скупчені по п’ятеро, а за кожною п’ятіркою стежив наглядач зі зброєю. Копальні було огороджено колючим дротом, уздовж якого ходила варта. Лише один відрізок не потребував огорожі й не дуже охоронявся, бо там височіли скелі, а під ними — море.

— Нам не пробратися туди! — зітхнув Денис.

— Може б, я і пробрався, — відповів Макс. — А як вивести звідти Пашка?

Арсеніка мовчки спостерігала. Потім промовила:

— Потрібно змусити вашого Пашка стрибнути зі скелі в воду, але там — русалки. Треба їх попередити. Отже, ми з Денисом вийдемо з дідусем у море, будемо біля отих скель. Русалки мене слухаються. А ти, Максе, почекай із годину, а тоді прокрадешся туди і знайдеш свого Пашка. Як хоче вирватися звідси — хай стрибає.

Денис відмовлявся залишати друга і покладати на нього все найважче. Однак його переконали, що тут він не зможе нічим допомогти, хіба зашкодить. Отже, він пішов з Арсенікою.

Макс крався вздовж огорожі, ховаючись у траві. Кіт побачив вузьку щілину під огорожею і взявся рити там землю. Все тіло боліло від бою зі щуром, однак невеличкий підкоп вдався. Макс заліз на територію копальні. Давно некошена трава і обережність допомагали йому пройти повз охорону. Вже неподалік від скель, де працювали ув’язнені, ховатися було важче — між камінням траплялися відкриті місця. Макс чекав, поки ніхто не дивитиметься в його бік, і перебігав від каменя до каменя. На щастя, незабаром знайшовся Пашко. Він працював, похмурий і мовчазний, як усі тут. Сподівань на визволення він давно вже не мав. Макс причаївся за каменем поближче до Пашка, нявкнув. Пашко побачив кота, що зараз же зник у схованці, і посміхнувся. Схоже, впізнав. Справді, ось намагається підійти ще ближче. Та хлопця спіткала неприємність: наглядач підбіг, схопив Пашка за руку і викрутив її за спину. Пашко зціпив зуби від болю, але терпів.

«Треба його виручати!» — вирішив Макс. Він налетів на наглядача, атакуючи його зубами й кігтями. Той не сподівався на такий напад, відпустив хлопця і спробував скинути з себе кота.

— Пашко, стрибай у море! — заволав Макс. — Стрибай!

Хіба ж він знав, що Пашко схопить його і побіжить із ним.

— Ні! Ні! Відпусти мене! — репетував Макс, але було пізно. Пашко стрибнув. Макс заплющив очі і вчепився в нього пазурами. Бідолашний кіт ледь долетів до моря живим, адже висоти боявся ще навіть до того, як став котом. Коли випірнули, він не вірив, що все скінчилось, і не відчіплявся від Пашка. Підплив рибалка з Денисом та Арсенікою і затягнув хлопця з котом у човна.

«Нарешті — все!» — думав Макс, обтрушуючись. Він і забув, що пообіцяв русалкам поплавати з ними. А от русалки не забули. Вони оточили човна.

— Ні! Я вже не хочу в воду! — з благанням дивився на них Макс. Він зазирав їм у вічі, але не бачив жалю, лише цікавість.

— Я можу ненароком подряпати, в мене ж кігті, — зітхнув Макс. — Хто з вас не дуже береже свою шкіру, може взяти мене на спину.

Його схопила русалка з веселим юним обличчям. Її подруги попливли слідом, вони дзвінко сміялись і перегукувалися своїми кришталевими голосами.

Ця прогулянка морем була зовсім не такою веселою для Макса, як те перше катання на русалчиній спині. Гуртом морські дівчата забували про обережність, кидали кота одна одній, пірнали з ним без попередження. Макс боявся, щоб його ненароком не втопили.

Хтозна, як довго гралися б русалки з котом, та Арсеніка припинила цю гру одним лише словом. Вона вигукнула щось незрозуміле для людей, але цілком зрозуміле для русалок. Ті повернулися до човна, віддали Макса й попливли геть, ображено озираючись. Коли острів-в’язниця зник за небокраєм, всі зітхнули з полегшенням. Лише Арсеніка лежала у човні й думала. Ніхто не наважувався запитати, про що її думки. Дід поглядав на неї з хвилюванням, але не промовив жодного слова.

Вже на березі Арсеніка ледь помітно посміхнулася Максові:

— Скоро побачимось.