Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

15. Втеча верхи на драконі

Марічка осідлала свого маленького дракона і полетіла на північ, до Білого Королівства. Якнайдалі вона трималася від палаців, а розпитувала простий люд, та ніхто не міг зрозуміти, що за краї вона шукає. І так минали дні, тижні й місяці. Прожити цей час самостійно дівчинці вдалося завдяки тому, що вона прихопила зі собою подаровані Королем коштовності. Час від часу вона продавала щось торговцям, яких навіть у малих містах було досить, а за ті гроші десь ночувала та купувала їжу. Марічка навіть не здогадувалася, що хитрі торговці виманювали в неї дивовижні, рідкісні прикраси за безцінь.

І от залишилась остання рубінова каблучка, коли Марічка зупинилася біля невеликого міста. Вона зайшла до будинку, який знаходився далеко від інших осель, край лісу. Тут усе здавалося дуже старим і занедбаним, наче мешкали у цій хаті літні немічні люди. Та в будинку жив чоловік років сорока, худий і недужий на вигляд. Він підвівся з-за столу і вклонився, коли побачив Марічку:

— Доброго ранку, юна пані. Що привело вас до моєї оселі?

— Як на мене, то вже давно день, шановний пане, — зауважила дівчинка, адже вона сьогодні, як звичайно, з першими променями сонця вирушила в політ, і поки дісталася до цього містечка, минуло годин шість-сім.

— Я шукаю моє рідне місто, — почала пояснювати вона мету своєї мандрівки. — Там усі мої рідні, а я тут одна. І ніхто не може мені розповісти, де їх шукати. Мене звати Марічка, між іншим. А вас як?

— Можеш звати мене «дядько Олександр», — відповів він, якось дивно всміхаючись, ніби то не його справжнє ім’я. В нього була така манера спілкування, що не розбереш, чи він говорить серйозно, чи з іронією.

— Ну а як ти опинилась у нашому містечку? Поштарі, купці чи цигани тебе привезли?

— Та ні, чому? Я сама прилетіла.

— У летючій кареті, напевне? — засміявся хазяїн будинку.

— Летючих карет не буває, — похмуро відповіла Марічка. — Я прилетіла на драконі.

— О, так, звичайно! І як я сам відразу не здогадався!

— Ви не вірите мені? Мій Кульбабка чекає на мене там.

— Кульбабка?!

— Так. Це ім’я мого дракона. Він жовтий.

— Та ну? Ти, напевне, хочеш посміятися з дядькової довірливості! — вже майже серйозно і навіть трохи схвильовано перепитав чоловік і пішов до дверей.

Згодом він повернувся, сів на ліжко і вказав Марічці на крісло, бо вона досі стояла посеред хати, розглядаючи заплетені павутинням і невиразні від сонця й старості картини.

— Ну, я сподіваюся почути всю історію спочатку. Що то за місто, яке ти шукаєш, де мають бути твої рідні? І як трапилося, що ти не з ними? До того ж, хотілось би знати, звідки ти взяла дракона?

Марічка коротко розповіла про все з тієї самої хвилини, як уночі вийшла на подвір’я і перед нею виросло Біле Королівство.

— Ти ба, яка цікава історія… — дядько Олександр про щось розмірковував. — На жаль, не знаю, де може бути місто, в якому живуть твої батьки, я взагалі не чув про такі поселення, як ти говориш. Будинки на багато поверхів, зовсім не схожі на замки і населені звичайними людьми, без королів і слуг… Все це дивно, дуже дивно. Хотів би я це побачити! А можливо, у нашому містечку хтось і знає про такі міста. Там, ближче до центру, живуть дуже обізнані люди.

— Правда? — підхоплюючись, вигукнула Марічка. — Ну тоді…

— Зачекай, — зупинив її чоловік. — Ти збираєшся йти туди з драконом?

— Ну звісно. А як же?

— У такому разі ти, напевне, нічого не дізнаєшся. Думаю, ти не знайшла своє місто саме тому, що ти всюди зі своїм драконом. Уяви тільки, що думають люди, коли бачать тебе: що ти або втекла від когось із Вищих, або просто вкрала дракона. Люди бояться опинитися в немилості Королів, тому жоден з них не допоможе тобі.

— А що ж мені робити?

— Ну, я не знаю… Хочеш, можеш поки що залишити у мене свого Кульбабку. У мене є сарай, де раніше корову тримали, зараз там пусто. Твій дракон ще малий, йому не буде там надто тісно.

— Залишити Кульбабку? Ні, я не можу. Він образиться.

— Ну, твоя справа. Я лише хотів допомогти. Тобі видніше, що важливіше для тебе. Але не розумію, чого тобі хвилюватися за дракона. Ну що тут з ним трапиться за кілька днів? А може, ти вже сьогодні знайдеш потрібну людину, яка тобі розповість все, що треба.

— Так, для мене важливіше знайти шлях додому. Кульбабка мене зрозуміє. Я залишу його днів на три, якщо ви не проти.

— Та я ж кажу, радий допомогти.

Так і вирішили. Проте Кульбабка поводився дуже неспокійно. Невпевнено заходив він до сараю, часто зупинявся і з тривогою у великих зелених очах дивився на хазяйку. А коли вона вже йшла геть, безпорадно заскавулів, мов цуценя. Марічка й сама заплакала, метнулася до дракона:

— Кульбабко, дорогенький! Я не лишу тебе, я передумала!

Але дядько Олександр спіймав її на півдорозі до сараю.

— Ми ж про все домовилися! Він просто боїться чужих. Звикне. А ти з ним ніколи не знайдеш своїх батьків.

Марічка вже не могла сама щось вирішувати, тому прийняла рішення дядька Олександра як своє і пішла до містечка. Вже далеченько вона відійшла, коли почула довгий і нестерпно сумний звук, схожий на гудок пароплава. Це її кликав дракон, а може, й не кликав, а прощався. Марічка затулила вуха руками і побігла до міста, раз у раз витираючи долонями сльози. Вона знала, що для неї важливіше, а Кульбабка має зрозуміти і дочекатися.