Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

39. Блукання володіннями Червоного Короля

Коли згасли блискітки навколо і світ зупинився, Денис стояв посеред степу. Сам-один. Неподалік височів Червоний Замок. Його сяйво освітлювало все навколо, і ніч здавалася зовсім не темною. Десь удалині виднілася смуга лісу. Ні Макса, ні Іринки не було поблизу. Денис гукав, та вони не відгукувалися. Він вирішив іти до замку. Раптом перечепився через камінь і впав, озирнувся й побачив, що з каменя стриміли три зубці. Денисове серце тьохнуло: це ж сектори магічного «сонця»! Напевне, їх можна витягти з цієї каменюки! Він швидко крутнувся і схопив… лише повітря. Камінь з амулетом віддалявся. Денис із подивом і жахом побачив, як між ним і каменем росте тріщина в землі, а в глибині тріщини, десь далеко внизу палає вогонь. Що це таке?! Денис швидко підвівся і перестрибнув ту тріщину, та не наздогнав каменя з «сонцем». Він стрибнув знов. І знов. Цілий степ розколювався на шматки поверхні, що пливли над вогненною річкою, ніби крижини навесні.

Ось Денис вже опинився зовсім близько від каменя: ще два стрибки — і наздожене. Він стрибнув і мало не впав, бо на тому малому шматкові степу, куди він приземлився, прямо перед ним незрозуміло звідки з’явився юнак у червоному. Звісно, Денис не знав, що саме так виглядає Червоний Король, однак тут можна було злякатись і від несподіванки. Король промовив:

— Я допоможу тобі, якщо хочеш. Віддам амулет і приведу твоїх друзів, але за умови, що ви не намагатиметеся забрати з собою в Реальність Марічку.

— Та невже? — сухо відповів Денис. Він вже здогадався, з ким розмовляє, однак це чомусь не налякало його, а розгнівало. Вогонь промовив байдужим тоном:

— Вам однак не здійснити свого задуму. А я пропоную домовитися просто, щоб ви не турбували Марічку. Їй і тут непогано.

— А це вже я сам в неї запитаю! — відрізав Денис. — Де Макс та Іринка? Це ти їх спіймав у свої тенета?

— Які тенета? Не мели дурниць! Як не вмієш користуватися Вогненною брамою, то й не лізь! Ну добре, я лишаю тобі можливість відступити. Піду подивлюся, як там твої друзі!

І він обійшов Дениса й пішов. Денис озирнувся і побачив, що степ позаду знову зростався, тріщини зникали, але попереду земля досі плавала, немов крижини річкою. І камінь з амулетом віддалявся. «Його необхідно наздогнати!» — вирішив хлопець і знову почав стрибати між шматками степу.

Ось вже близько! Та несподівано поверхня, на якій він стояв, різко зрушила з місця. Денис не втримався і впав. Він вчепився за край, але руки спливали вниз, земля під ними кришилась, осипалась у вічі, падала вниз у вогненну річку. «Невже я загину?» — з відчаєм подумав Денис, з усіх сил намагаючись видертися вгору. Раптом хтось схопив його за руку. Пашко! Він витягнув друга на поверхню.

— Як ти тут опинився? — радісно запитав Денис.

— Та знаєш, спочатку я думав послухатися вас, ішов собі до табору, а потім зрозумів, що вам може знадобитися моя допомога. Пам’ятаєш, як на тому камені було написано: «З тими, кого обрав у супутники — аж до перемоги над спільними ворогами»? Ми ж іще нібито нікого не перемогли? Ну я і вирішив пройти браму за вами.

— Це так чудово, Пашко, що ти з’явився саме тут! Давай наздоженемо той камінь з амулетом. Он він, бачиш? Ще недалеко втік.

Пашко похитав головою:

— Забудь. Тут все підкоряється Червоному Королю. Ти ніколи не наздоженеш того каменя.

— Але ж без нього нам не потрапити додому!

— Спершу спробуємо розшукати інших і вашу Марічку. А там буде видно. Якщо вона захоче, то допоможе вам.

А Макс тим часом блукав коридорами Вогненного Замку, розмірковуючи: «Навколо жодної душі. Невже Замок пустий? Принаймні десь тут мають бути Денис з Іринкою та Марічка». Кіт ішов уже довго, але коридори не закінчувалися. Часом десь попереду з’являлися людські фігури, але зникали, ніби їх ніколи й не було. І ось в одному з коридорів Макс побачив дівчинку з рудими кісками. «Це Марічка!» — промайнуло в Максовій голові, і він чимдуж побіг слідом, гукаючи: «Марічко!», але дівчинка не озиралася. Може, не чула його? Ось вона повернула за ріг, Макс помчав за нею, але, на диво, за рогом вже нікого не побачив. Так сталося й наступного разу, коли вдалині промайнула дівчача фігурка. Кіт зупинився. Що то за манівці? Він раптом усвідомив, що там, де пройшла дівчинка, немає жодного людського запаху, отже, то була ілюзія. І до того ж, відчув, що сам він уже тут був. «Виходить, я ходжу колами?» — зрозумів Макс. Як відповідь на цю думку, почувся голос:

— Твій друг вважає, що ви потрапили в мої тенета. Можливо, так воно і є, оскільки тобі не знайти виходу звідси, поки я того не забажаю. Ці коридори не є чимось сталим. Вони змінюються, як полум’я.

Макс не відповів. Голос запропонував:

— Я можу переправити тебе у твій світ. Королі це вміють, чув?

Макс кивнув. Він розмірковував, що ж буде далі. А далі він побачив досить дебелого рудого кота, що сидів неподалік. Після зустрічі з міськими котами Максові більше не хотілося мати справи з жодною з цих тваринок, однак рудий кіт був незвичайним. Принаймні, нюхом Макс відчував, що то була якась інша істота, перетворена на кота. Рудий заговорив людським голосом. Голос був той самий, що розмовляв з Максом хвилину тому.

— Мені зовсім не потрібно, щоб ти тут сконав у лабіринтах Замку, — промовив він. — Зараз у тебе і твоїх друзів є неабияка проблема: ви не можете потрапити додому. А у мене також є проблема — незвані гості, які хочуть вкрасти мою наречену! Денис вважає, що без Марічки ви звідси нікуди не підете. Це я можу влаштувати — ви справді нікуди не підете, поки я вас не відпущу. Однак, завваж, Денисові набагато легше ведеться в цьому світі, бо він лишився людиною. Ти згоден?

Макс відповів обережно:

— Можливо.

— Отже, — провадив далі рудий кіт, — ти можеш пристати на думку свого товариша і лишитися тут назавжди. Я навіть відпущу вас зі свого палацу і, думаю, ми з вами більше ніколи не зустрінемось, оскільки Вогненна брама діє лише один день. Але подумай, чи влаштовує це тебе. На твоєму місці я б не хотів на все життя лишитися котом.

Він спалахнув високим полум’ям — і на місці кота з’явився рудий юнак у червоному гаптованому золотом вбранні. Макс намагався зберігати спокій, і зовні це вдавалося йому чудово. Він трохи подумав і промовив:

— Ваша величносте, ви марно вважаєте, що ми хочемо вкрасти у вас Марічку. Якщо вона справді ваша наречена, а не полонянка, то чому ви так оберігаєте її від зустрічі з нами? Ми ж її друзі, принаймні були колись друзями. Можливо, вона вже й не захоче повертатися додому, давайте запитаємо її. Адже так буде чесно.

Король тихо засміявся:

— Насправді мене зовсім не цікавить, що чесно, а що — ні. Я не дозволю вам побачитися з нею. Ти просто маєш вибір: чи лишитися тут котом, чи нарешті потрапити додому і стати людиною. Я ще повернуся.

І він зник, лишивши Макса наодинці з тяжкими думками.

Іринка стояла посеред кімнати з дзеркалами. Це була дуже велика і пишно декорована золоченими ліпними візерунками кімната, але, окрім дзеркал, тут не було нічого, навіть жодного стільчика. Не знайшлося жодного вікна, жодних дверей. За ті три години, що Іринка була в цьому приміщенні, вона ретельно обстежила всі стіни, намагаючись знайти хоч якийсь вихід. Потім сиділа на підлозі, вставала і ходила по колу, роздивляючись своє відображення у величезних дзеркалах, гукала Марічку, Макса, Дениса, хоч кого-небудь, хто почув би її і врятував.

Червоного Короля Іринка побачила в дзеркалі. Він з’явився невідомо звідки і мовчки спостерігав за нею. Дівчина швидко повернулася до нього обличчям і, затинаючись, попросила пробачення за вторгнення. Король дивився на неї серйозно.

— Я вже розмовляв із Денисом та Максом і повідомив їм, що Марічку я вам не віддам, бо вона моя наречена.

— Д-добре. А де вони? — схвильовано запитала Іринка.

— Також у моїх володіннях. Річ у тім, що ви всі уявляєте Марічку досить умовно, кожен по-своєму, бо вона виросла й змінилася за ті роки, що ви не бачили її. А оскільки Вогненна брама визначає точку прибуття за тим, що ви уявляєте, то жоден з вас не потрапив до Марічки. І не потрапить. Так що у вас один вихід — прийняти мою допомогу, щоб повернутися додому.

Він склав руки човником, між долонями щось спалахнуло, і ось Король вже тримав у руці амулет, за яким нещодавно марно ганявся Денис.

— Ти пам’ятаєш, що це? — запитав Король і, оскільки Іринчине обличчя стало зосередженим, вів далі: — Ця річ може переправити вас усіх разом до Реальності, але я пропоную тобі хоч поглянути на ту Реальність, перш ніж назавжди туди повертатися. Ти ж зовсім не пам’ятаєш, як там! От наприклад, ти станеш звичайною дівчинкою, зовсім не красунею.

— Нехай! — швидко відповіла Іринка.

— Але ж ти не знаєш, як це, коли не маєш шанувальників, ніхто не дарує тобі коштовних подарунків та навіть не звертає на тебе уваги! Ходімо зі мною до Реальності на годинку, захочеш — залишишся, а ні — то поверну тебе назад.

— Невже це так просто — туди потрапити? — здивувалась Іринка.

— Для мене — так. Я ж Король, не забувай.

Іринка мало не погодилася, та раптом подумала: «Це ж буде зрада! Я не можу покинути Макса й Дениса!»

— Я мушу поговорити з друзями, перш ніж прийняти вашу пропозицію, ваша величносте, — ледь чутно промовила вона.

Вогонь посміхнувся. Іринка чекала, що ж він скаже, але він не поспішав відповідати. Раптом вираз його обличчя змінився.

— Ну от, схоже, гру закінчено, — похмуро мовив Король і зник.

Марічка чекала на нього в тронній залі разом з Арсенікою. Вона погукала його, як зазвичай, один раз. І щойно Король з’явився, суворо запитала:

— Де мої друзі?

Вогонь похитав головою і поглянув з-під лоба на Арсеніку:

— Отже, твоя помста відбулася.

Арсеніка мовчала, дивилася спокійно і ніби замислено. Вогонь перевів погляд на Марічку. Вона повторила своє запитання і Король відповів їй:

— Всі тут, у замку. Ти навіть можеш побачити їх, якщо пообіцяєш мені, що не намагатимешся втекти з ними.

— Якщо я пообіцяю це, хіба ти повіриш?

— Насправді ні. Але не дозволю тобі втекти. Ти ж не зможеш жити у своїй Реальності — тебе або спалить вогненна сутність, або вб’є сила доторку чорних. Там я не зможу тебе врятувати.

Марічка кивнула. Вогонь тричі плеснув у долоні — і в залі з’явилися три золотисті арки, через які вийшли здивовані Денис із Пашком, Макс та Іринка.

Вони озиралися навколо, поглядали одне на одного та на двох рудих дівчат. Марічка розгубилася не менше. Вона була майже впевнена, що впізнала Дениса й Іринку, хоч вони дуже змінилися, однак чому вони молодші за неї? Макс зорієнтувався раніше за інших:

— Схоже, всі ми чекали побачити нашу Марічку маленькою, але вона потрапила сюди раніше за нас, хіба ми не розуміли, що вона тепер старша? Адже тут час іде швидше! Привіт, Марічко!

— Привіт… Ти хто?

— Дякую, що не сказала: «Ніколи не бачила котів, які вміють розмовляти». Я — Макс, твій друг Макс. Ми всі вчотирьох ліпили сніговий палац напередодні твого зникнення. Пам’ятаєш, як я ставився до чорних котів? От цей світ мене й провчив. Тепер я стану знову людиною — лише як повернуся додому. Твоя бабуся обіцяла, що коли ми повернемося, всі станемо такими, якими залишили наш рідний світ, навіть знову будемо дітьми. І все буде так, як тоді, бо там пройшло зовсім мало часу. — Він помовчав трохи і запитав: — Як тобі тут ведеться?

— Добре, — Марічка дивилася на своїх друзів і не знала, що сказати. Вона підійшла до них, промовила крізь сльози:

— Денисе, ти майже такий, як я запам’ятала, лише старшим став. А тебе, Іринко, я ледь упізнала. Ти така красуня!

Вона присіла до Макса. Він промовив з невеселою посмішкою:

— Не віриться, що це я?

— Так. Важко уявити, — відповіла Марічка. — А давно ви тут, у цьому світі?

— Три роки, навіть трохи більше. А ти?

— А я вже дев’ять років. Це багато. Навряд чи тепер я могла б повернутися до Реальності з вами.

— Але ж ми прийшли, щоб врятувати тебе! — схвильовано промовив Денис. — Твоя бабуся так переживала через твоє зникнення, а подумай про батьків! А ми? Ми що, марно блукали цим світом, пережили стільки всього за ці три роки?

Марічка стисла кулаки до болю, але промовила те, що мусила:

— Я не повернуся. Пробачте. Повертайтеся без мене.

Вона хотіла обійняти Дениса, але він відступив на крок назад. Червоний Король підійшов до них, простягнув три сектори «Скіфського сонця» на мотузочках і повідомив, що в замку амулет не працює, потрібно йти до лісу. Денис взяв «сонце» мовчки, поглянув на Пашка, Іринку та Макса, промовив:

— Ходімо! — і пішов навмання до великих дверей, що були напроти трону. Вони скидалися на вихід.

— Там можуть бути вовки! — навздогін гукнула Марічка. — Ось, візьміть ці сірники про всяк випадок. Вони незвичайні, палають, як факел.

Марічка підбігла до Іринки, простягла їй дивний великий коробок сірників, обійняла її і непомітно для інших прошепотіла щось на вухо. Потім повернулася до Короля. Він дивився на Марічку. Сльози в її очах викликали у нього незнане раніше хвилювання, бажання втішити. Але він не міг нічим зарадити, бо не міг відпустити її. Арсеніка сиділа на сходинці, що вела до трону, затуливши обличчя рукою, щоб ніхто не бачив, що вона також плаче. Марічка пішла до своєї кімнати. Король хотів піти за нею, але вона промовила жорстко:

— Залиш мене на самоті!