Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

23. Снігами

Марічка не так давно знову стала на ноги, але намагалася якнайбільше ходити на лижах. І що не день це їй вдавалося краще. Іноді вона вирушала далеко від палацу. Сніг уже відпускав її одну, не боячись, що вона знесиліє і не зможе повернутися.

Марічка готувалася до втечі. Вона вирішила завітати до Зеленого Королівства — країни старих лісів. Для втечі дівчинка заздалегідь підготувала торбину, заховала її в снігу під ялиною в безлюдному місці і потихеньку носила туди харчі.

Марічку тривожило, що Червоний Король може з’явитися відразу, як вона залишить межі Білого Королівства, а то й раніше. І хтозна, чи цього разу він дозволить їй мандрувати далі. Останнім часом щоранку вона просиналася з відчуттям, що Вогонь перебуває десь поруч. Та поруч був лише Сніг.

Марічка вдавала, що щаслива тут, а насправді все було приготовано до втечі. І от вона — вже сильна і вправна — наважилася вирушити в подорож.

Дорогою забрала зі схованки торбу з їжею. Бігла на лижах швидко, погода видалася ясною, сніг поскрипував, і вірилося, що вдасться досягти мети. Стемніло. Марічка настелила соснового гілля, вкуталась у ковдру і лягла спати. «Ще два роки тому я б так могла замерзнути і лишитись у цьому снігу назавжди, а тепер якось звикла до постійного морозу», — подумала дівчинка, засинаючи. Вона прокинулась із першими променями сонця, обтрусилась і знову вирушила в дорогу. Сніг летів дедалі рясніше, хвилин за двадцять важко стало дивитися, білі холодні клапті заліплювали очі. Але Марічка йшла. Вона побоювалася, що Принц знайшов її. Адже якщо Червоний Король бачив усе, що освітлювалося навіть одним-єдиним сірником, то в таку заметіль Сніг, напевне, також все навколо бачить. А там хтозна. Може, він і не такий сильний. Але Маріччину втечу він, імовірно, вже помітив, адже він хоч раз на день її відвідує. Може, і мете так, бо він сердиться або хвилюється. Та що думати? Треба йти. Просто вперед.

До обіду заметіль стихла і стало набагато легше пересуватися. Тепер було на диво тепло — зовсім слабенький морозець. Марічка скинула шубу й шапку і добре їх витрусила.

Біле поле здавалося нескінченним, аж раптом перед дівчинкою постала висока льодяна стіна. Марічка спробувала її перелізти, але щоразу сповзала. «Доведеться обходити», — вирішила вона і пішла навмання. Стіна все не закінчувалася. Дівчина сіла перепочити й задрімала. І вже не могла зрозуміти, чи були насправді, чи марилися їй дивні істоти, напівпрозорі, як льодяні фігури. Вони говорили тихими голосами, схожими на передзвони маленьких дзвіночків.

— Дівчинка, напевне, заблукала, — промовляв один голосок.

— Та ні, просто вона не знає, як обійти стіну, — заперечував інший.

— Атож, заблукала.

— Допоможемо їй?

— Авжеж, допоможемо.

Істоти оточили Марічку, і вона ніби попливла уздовж стіни. Лише стіна не була прямою, а звивалась і закручувалася. Марічка остаточно прокинулась — і не побачила нікого навколо. А стіна тепер була з усіх боків, ще й утворювала безліч коридорів. Марічка розгублено озирнулася:

— То куди ж це я потрапила? Ви затягли мене у лабіринт! — вигукнула вона.

— Ми навпаки вивели тебе, — почулися тоненькі голоси. — Ти і була в лабіринті, просто цього не помічала. Так буває з усіма. Ти нам сподобалась, тому ми вирішили тобі допомогти.

— Допомогти? — здивувалася Марічка.

— Так. Щоправда, ти виявилася неввічливою, але ми не ображаємось. Уважно подивись отуди, вперед. І ти побачиш вихід.

Марічка підвелась і ступила кілька кроків у тому напрямку. І дійсно, там був вихід у засніжений ліс.

— Дякую вам, любі мешканці лабіринту, — весело гукнула Марічка і побігла до лісу.

Йти між соснами було приємно, але їжі залишилося мало. Ліс ставав дедалі рідшим, і Марічка побігла швидше. Коли вона опинилася на відкритому просторі, то побачила те, що найменше сподівалася побачити. Удалині на горі височів Білий Палац. Марічка зойкнула, відступила назад у ліс, потім сіла у сніг і гірко заплакала.

Вона сиділа так довгенько, зовсім безсила й самотня у цьому химерному світі.

— Пробач, не бійся, я не викажу батькові, що ти втекла, — почула Марічка зовсім поруч. Вона підвела голову і крізь сльози ледь роздивилася, що біля неї стоїть Принц.

— А він досі не знає? — Їй важко було в це повірити.

— Так. Мені доводиться уникати батька, щоб він не здогадався, що ти — не зі мною.

Принц сів поруч із дівчиною.

— Допоможи мені, будь ласка! — попрохала Марічка, зазираючи в його очі. — Зрозумій, мені тут не бути щасливою. Там мій дім, мої рідні, там моє справжнє життя!

Сніг заплющив очі і стиснув Маріччину руку. По його щоках побігли важкі краплі. За кілька хвилин він зумів промовити:

— Я допоможу тобі. Візьми оце, воно виведе тебе.

— Що це? — Марічка крутила в руках дивну сріблясту річ, схожу на бумеранг з кільцем посередині.

— Поводир. Триматимешся за кільце і даватимеш йому команди. Скажеш: «На південь», і він мчатиме тебе швидко, дуже швидко. Він знає команду «стій» та лише два напрямки: «Південь» і «Північ». «Північ» — це Білий Палац. Якщо ти захочеш повернутися… — Сніг сумно усміхнувся. Він розумів, що Марічка ніколи не скористається напрямком «Північ», і навряд чи вони колись іще побачаться. — Я тут приніс тобі трохи їжі.

Він віддав торбину, в якій виявилося їжі аж ніяк не «трохи», все було дуже поживне і зовсім не важке. Принц підвівся, Марічка також. Вони стояли мовчки і дивились одне на одного. Марічка думала, Сніг її поцілує на прощання, але він просто зник, ніби розчинився в повітрі. І їй стало чомусь дуже жаль, що вона сама навіть не обійняла Принца.

Марічка міцно стисла в пальцях кільце сріблястого поводиря і скерувала на Південь. Тієї ж миті її підхопило і помчало на лижах так швидко, ніби вона летіла з гори. Вона терпляче витримувала пронизливий зустрічний вітер і біль в руках, ногах і спині, щоб якнайшвидше дістатися тепліших земель, де Мороз не має такої сили, як у власних володіннях. Марічка зупинилася, коли в’їхала у третій на її шляху ліс. Знайшла гарну лапату ялину і залізла під укрите сніговими шапками гілля, щоб перепочити: поїсти, поспати. Коли прокинулася — навколо сірів початок нового дня. Вона знову стала на лижі і продовжила шлях. Так за кілька діб дівчинка опинилася біля людського житла.

Молодий привітний чоловік помітив її, коли вона відпочивала біля поваленої сосни. Добре, хоч не бачив, як вона щойно мчала, тримаючись за поводиря. Але, звісно, він зрозумів, що дівчинка нетутешня.

— І як це ти тут опинилася, красунечко? — запитав він.

— Та якось опинилася.

— Змерзла, либонь. Ходімо, погрієшся. Моя дружина тебе нагодує смачним супом.

Щойно Марічка почула про суп, то зрозуміла, що нізащо не відмовиться.

Вона сиділа біля печі й чекала, поки Ганнуся, дружина хазяїна, запросить до столу. Ці добрі люди знали, що юна гостя має обов’язково відігрітися, адже такий мороз надворі! Марічка почала вже навіть дрімати, спостерігаючи за тендітною Ганнусею, коли над самим вухом почула дитячий голосок:

— А ти хто?

— Марічка.

— Справді?

— А що?

— А просто я також — Марія, тільки мама з татом мене Марусею кличуть. Мені дев’ять років. А тобі?

— Дванадцять. А може, тринадцять.

— Ти що, не знаєш, скільки тобі років? — засміялася мала.

— Та ні, просто давно не доводилося день народження святкувати, — Марічка відчула сором.

У Марусі очі були схожі на Ганнусині, але в іншому вона вдалась у батька, так само посміхалася, була височенька і міцна, як на свій вік. Вона взялася допомагати матері, одночасно намагаючись перехопити шматочок. Мама поглядала на неї трохи суворо, але вголос не сварила.

Сіли їсти. Марічці здалося, що нічого смачнішого вона ще не куштувала. Принаймні у цьому світі. От бабуня Надія готує неперевершено, та коли тепер її побачиш? Хоч би до Зеленого Королівства дістатися! Після їжі Марічка задрімала, їй постелили на печі, і вона проспала мало не до вечора. Коли прокинулася, побачила Марусю. Дівчинка сиділа біля столу і гралася солом’яними ляльками.

Марічка хутко вдяглась і запропонувала Марусі:

— Ходімо на подвір’я, снігову бабу зліпимо або в сніжки пограємо!

— Не можу, мама й тато не пускають.

— Чим же ти завинила?

— Та чого завинила? — посміхнулася дівчинка. — Просто ні валянок не маю, ні чобіт. А в туфлях не пускають.

— Ще б пак! Зима надворі. Мороз неабиякий! — промовила Марічка, потім замислилась.

Вона сама не помітила, коли почала гратися ляльками з Марусею, наче маленька. А потім була вечеря: пиріжки з квасолею та з картоплею і узвар. Господарі хати старалися догодити гості. А за тим розпитували, звідки вона та куди прямує. Марічка намагалася не говорити зайвого. У всякому разі, жодного разу не згадала слово «Реальність». Напевне, Ганнуся та її чоловік відчували, що дівчина обминає деякі питання, і поводилися дуже ввічливо: про щось не хочеш розповідати — добре, не питатимемо більше про те.

Наступного дня Марічка прокинулася дуже рано, ще було темно. Вона якомога тихіше дістала з торби червоний плащ Вогню і пішла до дверей, залишивши шубу й чобітки. Маруся наздогнала її в сінях зі свічкою в руках.

— Ти що, вже втікаєш від нас? — голосок був ображеним.

— Йду, а не тікаю. Мушу. Не буди батьків. Скажеш їм, що я дуже-дуже їм вдячна. І тобі також. Ну все, бувайте здорові!

— Ти шубу забула! — дівчинка поглянула на Маріччині ноги в самих шкарпетках і сплеснула в долоні: — А чоботи! Що це ти так, га?

— Я не забула, а залишила тобі.

— Ти що? — Марусині очі зробилися майже круглими від здивування. — Там морозяка! Ти замерзнеш, поки до найближчого хутору дійдеш!

— Тільки не я! — посміхнулася Марічка. — Бачиш, який у мене плащ, — вона загорнула руки малої в поли плаща. Дівчинка витягла руки і подивилася на гостю ще більш здивовано:

— Ти що, чарівниця?

— Чому ти так вирішила?

— Твій плащ зовні звичайний, а всередині гарячий, аж обпікає.

— А мене не обпікає, просто тепло. Знаєш, хто його подарував мені? Вогонь, Червоний Король.

Маруся зо дві хвилини зацікавлено розглядала вишиті золотом візерунки, а потім просто запитала:

— Ти його наречена?

— Вогню? Оце вже ні!

— А чому ж він тобі свого плаща подарував? Одяг із королівськими знаками Вищі просто так не дарують.

— Невже? — Марічка спробувала посміхнутися весело і хитрувато. — Ну добре, мені вже час їхати.

Вона вийшла на подвір’я, стала на лижі і дістала поводиря. Якщо вже ця мала знає про плащ, то не обов’язково ховати й поводиря. Чарівниця — то чарівниця! Але наречена Вогню?! Це вже занадто! Невже всі розуміли знаковість цього подарунку: і Мороз, і Сніг, одна Марічка ні про що не здогадувалася? Скерувавши: «На Південь!», вона зірвалася з місця і помчала за поводирем. Услід їй долетіло дзвінке від щастя:

— Дякую тобі за шубку й чоботи!

Батьки дівчинки вийшли на ґанок і побачили лише, як Марічка зникла за пагорбами.

Насправді ноги у неї змерзли неабияк. Але її зігрівала думка про те, як Маруся ходитиме з батьком у ліс, як ліпитиме снігову бабу — і малій завжди буде тепло.

Минали дні, села, і ставало потроху тепліше. Ще й в одному з сіл дбайлива жінка подарувала Марічці трохи драненькі черевики. Люди в тих краях жили небагаті, проте добрі.

Лижі Марічка залишила юнакові, в якого була старенька мати і четверо менших братів і сестер. Тепер рухатися з поводирем стало неможливо, адже Марічка не могла так швидко бігти. Пішла пішки. Далі снігу вже було менше, десь селяни підвезли підводою. А там і весна: гляди, й листя на деревах з’явиться, а то вже, вважай, кордони Зеленого Королівства.