Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

17. «Шлях у Реальність, відчинися!»

Почало сутеніти, і дівчинка вже збиралася вирушати у найвизначнішу, як вона вважала, мандрівку, коли хтось постукав у вікно. Але ж це був другий поверх! Страх почав підкрадатися до Марічки. А ще ж треба висидіти серед ночі на лісовій галявині! У шибку знов постукали, щось зашкребло по віконній рамі. Переконуючи себе, що вона нічого не боїться, Марічка тремтячим голосом запитала:

— Хто там?

— Відчини, бо зараз упаду! Це ж другий поверх! — почувся хлоп’ячий голос.

Марічка хутко відчинила вікно, і до кімнати вдерся, важко дихаючи, Юрко — той самий розумник в окулярах. Марічка нетерпляче запитала:

— Ти що тут робиш? Кажи швидше, бо я поспішаю.

— І далеко ти поспішаєш?

— Додому. Я перша тебе запитала.

— Як додому? Не у Реальність же?

— А куди ж! У мене вже є амулет. То що ти тут робиш?

— Хотів попередити тебе. Схоже, спізнився, — засмутився хлопчик. — Напевне, Руслан вирішив скористатися з твоїх проблем. Амулет по той бік — у Реальності. Я щойно прочитав це у найповнішій енциклопедії містичних цінностей.

Марічка сподівалася почути більше. Проте вона не хотіла розповідати Юркові, що Руслан викрав «родинну реліквію».

— Ану покажи мені твій амулет! — жваво сказав Юрко. — Зображення «Скіфського сонця» було в енциклопедії. Зараз ми й порівняємо.

Марічка вже жалкувала, що проговорилася, але все-таки дістала кулон і, не випускаючи його з рук, показала хлопцеві.

— Ну я ж казав! — вигукнув Юрко. — Це звичайна жіноча прикраса! Справжній амулет зроблений з металу і має форму сонця. У всякому разі, він такий на ілюстрації.

— А може, та ілюстрація неправильна. Думаєш, той, хто її малював, колись бачив амулет?

— Ну не знаю… — засумнівався Юрко і одразу ж зробив висновок: — Потрібно його випробувати! Хоч, думаю, з цього нічого не вийде.

— Мовчи, накаркаєш! — шикнула на нього Марічка.

— Каркають ворони.

— Ну то й не каркай! А то «не вийде, не вийде», ніби ти знаєш більше за всіх. А от воно візьме — й вийде, і я потраплю додому!

Юрко скептично усміхнувся і попросив подивитись, як відчиниться шлях у Реальність. Марічка з недовірою зиркнула на хлопця, думала вже відмовити, але уявила, як одна блукатиме лісом, і злякалася. Отже, довелося погодитись.

Діти нишком вийшли з готелю, бо Марічка боялася, що Русланова мати помітить зникнення талісмана. Дівчинці було трохи соромно, що вона не подякувала цій добрій жінці, але ситуація не дозволяла.

Юрко й Марічка пішли напівтемними вулицями, де, окрім віддаленого гавкоту собак і шарудіння під ногами камінців, нічого не було чутно. У містечку панувала ніч, люди спали. Щоправда, не всі. Звідкись долинула пісня, а потім — гучний регіт. Аж ось за рогом вигулькнула з темряви корчма. Зрозуміло, що саме звідси порушували міську тишу завзяті гуляки. Дівчинка й хлопчик швидко обійшли освітлену ліхтарем корчму, і незабаром чорною стіною перед ними постав ліс.

— Я боюся туди йти, — зізналася Марічка. Їй раніше доводилося ночувати просто неба, але тоді поруч був вірний дракон Кульбабка. Він хоч іще й малий, як для дракона, але більший за розміром за всіх хижих звірів.

— А обов’язково йти саме вночі? — перепитав Юрко.

— Руслан казав: уночі.

— Ну звісно! Удень же зовсім не той ефект! — сердито зіронізував хлопчик і, взявши Марічку за руку, пішов стежиною.

Час від часу в чагарниках щось шелестіло, але Юрко запевняв, що вовків тут вже багато років не бачили, та й кабани не зустрічаються, не кажучи вже про ведмедів. Може, собака який блукає, так їх і в місті досить, чого їх боятися? Так, переборюючи страх, дісталися до галявини. Тут місячні промені щось таки освітлювали, попри те, що місяць був в останній чверті. Отже, стало трохи веселіше.

Марічка зробила все, як Руслан казав. Дочекалася, поки місяць піднявся вище, накреслила коло і сіла в середину на траву. Зозулі щось не чулося.

— Чого ти чекаєш? Не працює? — поцікавився Юрко.

— Має зозуля закувати.

— Зозуля? Ти що, з дуба впала? Вона тобі що, на замовлення куватиме? Всі зозулі вже, напевне, сплять!

— Не заважай, це ж чари! Ти, схоже, у цьому нічого не тямиш. Якщо хтось колись загадав так, що має закувати зозуля, то закує, хоч і їй доведеться прилетіти хтозна-звідки, — відповіла дівчинка, розмірковуючи, що коли доведеться ще трохи так посидіти, застуду їй забезпечено. Аж ось: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!»

Марічка схопилась і почала ходити по колу, схвильовано проголошуючи: «Шлях у Реальність, відчинися!» Виглядало це досить кумедно, та Юрко не сміявся. «Якась підозріла була ця зозуля», — думав він і мовчки чекав, що ж буде далі. Щось мало статися, та нічого не ставалося, лише Марічка дедалі повільніше ходила по колу, і з кожним колом у її голосі було більше відчаю.

— Слухай, мала, — нарешті заговорив хлопчина, — зрозуміло ж, що все це шахрайство. Руслан просто покепкувати вирішив. Ходімо ліпше додому, а завтра вирішимо, що робити далі.

Дівчинка нічого не відповіла і зі сльозами продовжувала брести своїм безкінечним маршрутом.

— І довго ти так збираєшся марно галявину топтати? — запитав Юрко.

— Поки не відкриється шлях, — схлипнула Марічка, — хоч і помру на цьому місці.

— Ну тоді ти вже точно не потрапиш додому.

Дівчинка з сумнівом в очах озирнулася на Юрка, однак не зупинилась і далі безглуздо повторювала ті самі слова.

Десь зовсім близько щось завило.

— Вовки, — тяжко зітхнула Марічка.

— Та їх тут не буває! Тобто давно не було, — вже не так упевнено промовив хлопчик і додав: — Може, багаття розпалити?

— Ні! — вигукнула Марічка. Вона з хвилини своєї втечі намагалася триматись якнайдалі від вогню, щоб її не побачив Червоний Король.

— Ну а по деревах лазити вмієш?

— Ага.

— То хутчій полізли!

І вони побігли до розлогої липи на краю галявини. Чіпляючись за гілки, діти вдерлися вже височенько, вовки б їх точно звідти не дістали. Та раптом щось як зареве та зарегоче на липі страшним нелюдським голосом. Марічка з Юрком з небаченою швидкістю злізли з дерева, обдираючи руки й ноги. А далі чимдуж помчали через ліс до містечка. Бігли, аж поки не дісталися освітленого майданчика біля корчми.

— Що то було? — тремтячим голосом запитала дівчинка.

— Хтозна, — Юрко здвигнув плечима.

Доки вони йшли до готелю, хлопчик мовчав і про щось зосереджено думав, а коли вже зупинилися перед дверима, він промовив:

— Знаєш, хто був там, на липі?

— Та звідки ж мені знати?

— Там була людина. А в страху очі великі, то ми з тобою і спіймалися на цей дурнуватий жарт. Руслан там сидів, от хто.

— А я думала: якийсь страшний звір чи лісовик, чи щось таке.

— Та де там! Уявляю, як він натішився з нашої втечі, не кажучи вже про все інше. Може, і вовком вив також він. А що то була за зозуля, я тобі не пояснюю, сама знаєш.

— Отже, все з самого початку до кінця було брехнею? Руслан і заманив мене сюди, до свого готелю, аби обдурити? — зовсім засмутилася Марічка.

— Та ні, запросив він не через те, — відповів Юрко. — Просто він людина така, що любить бути в центрі уваги. Ти дала йому таку можливість. Тепер усі розпитують його про тебе.

— То навіщо ж було обманювати? — схлипнула Марічка. — Невже, щоб виманити у мене перстеник з рубіном?

— З рубіном?! — перепитав Юрко.

— Тільки не чіпляйся з запитаннями, «чи справжній» та «де взяла»! Не віриш — і не треба! З мене вже досить!

— Ну не плач! — тільки й міг промовити хлопчик, бо Марічка вже не мала сил стримувати сльози. Вона так сподівалася потрапити додому, так вірила!

Цієї миті з вікна виглянула Русланова мама і запитала здивовано й трохи сердито:

— Що трапилося? Чого ви там, надворі?

Марічка не відповіла, вона зірвалася з місця і побігла геть. Юрко поглянув на сонну жінку у вікні, щось хотів сказати, але не знав що, тому не промовив ані слова. Він помчав за Марічкою темними вулицями. Ця маленька дівчинка на диво швидко бігала, тож Юрко наздогнав її вже аж за містом.