Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

9. Осінь настає

Гори стали вищими, вже було видно білі снігові шапки на вершинах. Похолоднішало так, що вже не допомагали зігрітися вночі ні ковдри, ні вогнища. А природа навколо просто зачаровувала своєю красою: сосни схиляли лапаті блакитно-зелені гілки, інші дерева вражали буйним різнобарв’ям листя.

Однієї ночі, дивлячись із лісової галявини на хатки, залиті білим місячним сяйвом, Денис відчув таку тугу за рідною домівкою, що йому здалося — серце не витримає болю. До цього часу він не знав такого відчуття, а тепер тяжко зітхав, прихилившись до дерева, і думав про Новий Рік і про Різдво, про рідних, уявляв їх усміхненими, радісними, думав, чи правда, що коли він повернеться, то потрапить у ту ж хвилину чи, принаймні годину, коли вирушив у цю непередбачувану мандрівку. А що, коли він повернеться вже зовсім іншою людиною і в душі більше не буде тим маленьким хлопчаком, яким його звикли сприймати рідні? «У мене було б ще декілька років дитинства, та у таких випробуваннях подорослішати недовго. А я не хочу бути серйозним і нудним, як більшість дорослих, мені лише одинадцять!» — подумав Денис і тяжко зітхнув. Згори почувся знайомий голос:

— Я також нестерпно хочу додому і все частіше уві сні бачу своє повернення. Мама й тато обіймають мене, в домі свято, однокласники поприходили, я почуваюся щасливим, ми сміємося разом з безлічі анекдотів та кумедних шкільних історій. Але згодом я розумію, що мене вже ніхто не помічає, всі спілкуються так, ніби мене й немає поруч. І тоді я хочу щось сказати, та виходить лише нявкання. І з жахом розумію, що я знову — не людина. Мама здивовано озирається у мій бік і вигукує: «Звідки тут чорний кіт? Це погана прикмета!» І всі підхоплюються з місць і женуть мене геть з моєї квартири, нацьковують на мене собак, а я втікаю і не можу пояснити, що я — це я.

Денис підняв голову, Макс сидів над ним на гілці.

— Напевне, тобі ще тяжче, ніж мені. Ти пробач, друже, що ми умовили тебе брати участь у цій пригоді, — мовив Денис.

— Я сам винен! Ніхто мене не примушував, рішення було моє.

Друзі згадали своє шкільне життя, згадали, як весело грались у дворі й нишком лазили через паркан до приватного саду, куди вхід був заборонений. Згадали футбол, мамині пироги і ще багато всього, до чого так хотілося повернутися і що раніше здавалося звичайним, буденним.

А тим часом щодня ставало все зимніше, і коли ще одну ніч довелося спати просто неба, вранці всі прокинулися змерзлі й нездорові.

— Ну все, урвався терпець! Треба хоча б теплий одяг десь узяти! — прошепотів Денис, бо втратив голос і не здатен був говорити гучно.

Оскільки Пашко не квапився з відповіддю, Макс промовив:

— Маємо три варіанти: випросити в когось, як проходитимемо повз людське житло, вкрасти або купити.

Пашко відповів:

— Красти я не збираюся, навіть не сподівайтесь, а щоб купити, у нас вже немає грошей. І харчі закінчуються, треба буде за щось їх придбати. Так що нічого не залишається, треба затриматися десь, аби заробити на їжу та одяг.

— І багато треба працювати, щоб на все це заробити? — сумно поцікавився Макс.

— Не переймайся! Котів на роботу не беруть, — роздратовано прохрипів Денис.

— Ти ж знаєш, що я не роботи боюся, — обурився Максим. — Хіба тобі байдуже, як скоро ми досягнемо нашої мети?

— А ти взагалі розумієш, яка вона, та мета, куди ми йдемо і навіщо? — Денис, хоч мав досить спокійну вдачу, нарешті не витримав і з розпачем і злістю зашепотів, звертаючись до Пашка: — Де воно, твоє Біле Королівство? Ми вже кілька тижнів до нього йдемо. А коли його досягнемо, тоді що? Невже воно відповість на всі наші запитання: де знайти Марічку і як її звільнити, і куди цигани повезли Іринку, і де наші амулети, які повернуть нас додому?

— Тобі не вистачає терпіння, — відповів Пашко. — Раніше жодному з вас, напевне, не доводилося потрапляти у справжні неприємності.

— Чому ж? — заперечив Денис. — Мене колись часто били старші хлопці, а потім я подружився з Максимом, а він — найкращий у своїй групі з бойового гопака… А ще одного разу мене мало не вигнали зі школи, батьків викликали. Була там історія. Одначе все те зараз здається мені дрібницями у порівнянні з халепою, до якої ми втрапили.

Денис раптом подумав, що то були беззмістовні балачки, адже змінити щось вони не могли. Все, що лишалося, — йти. І згодом гори стали знову пологими, потім зменшилися до пагорбів, і ось перед мандрівниками розгорнувся степ. Вітер колисав пожовклі трави, і ними йшли хвилі, неначе морем.

— Гей, Пашко, ти бачив коли-небудь море? — запитав Максим.

— Ні, не доводилося.

— Тобі обов’язково слід побачити його. Щойно з’явиться можливість, все облиш і їдь до моря. Це така краса!

Юнак нічого не відповів. А можливо, мовчання і було відповіддю.

Ну ось нарешті село! А край села — стара корчма. Жаль, грошей вистачило лише на шматок хліба. А їсти хотілося, з припасів майже нічого не залишилось.

— Розділіть на двох, я не голодний, — промовив Макс, щоб супутники не витрачали на нього і без того малий сніданок. — Я тепер раз поїм — і надовго вистачає. Скільки там котові треба!

Він не хотів зізнаватися, що вже почав полювати на мишей і спіймав двох цієї ночі в степу. Сидячи за порожнім столом, голодний, бо один шматочок хліба мало зарадив, Денис зітхнув:

— Уявляєте, зараз з’являється якийсь добрий незнайомець і пригощає нас сніданком, а потім ми б швидко знайшли роботу! На ситий шлунок будь-яка справа швидше робиться.

Він лише мріяв і не думав, що таке насправді може статися, а от Макс зацікавився відразу, щойно побачив чоловіка, який стрімко зайшов до корчми. Обличчя його, рожеве чи то від вранішнього холоду, чи від швидкої ходи, осяювала особлива посмішка. Така буває лише у хвилини справжнього щастя.

— Їжі й вина — всім присутнім! За мій рахунок! — гукнув він до корчмаря, тоді поглянув у зал, де за столиками всі загомоніли, почувши таку щедру пропозицію, й оголосив із сяючими очима: — Син у мене народився!

Денис зрадів, здавалося, більше за всіх інших:

— Ви бачите? Світ не без добрих людей! Це ж треба! Хто б міг подумати!

Пашко здивовано поглянув на хлопця. Однак промовчав.

А після смачного снідання підійшов до корчмаря і неголосно запитав, чи не знайдеться тут якоїсь роботи. Той підозріло поглянув на молодого мандрівника. Посмішка сповзла з його гладкого обличчя, очі звузилися і стали схожими на дві щілинки:

— Тут немає роботи!

Хлопець кілька секунд не відводив погляду, ніби демонструючи недовіру або чекання на продовження розмови, тоді кивнув головою і вже збирався йти геть, коли корчмар додав:

— Зайдіть до власника крамниці. Це тут недалеко, великий будинок за червоними ворітьми.

Пашко подякував, вийшов із корчми, відв’язав коня і, подавши йому хліба, промовив:

— Зачекай трохи, Вороне, розживемося для тебе вівса.

А як відійшли від корчми, звернувся до супутників:

— Є там робота. Нас не хотіли брати. Напевне, остерігаються мати справу з незнайомцями.

— А чому ти так вирішив? — запитав Денис.

— Коли ми приїхали, молодик на подвір’ї дрова рубав. Я його запитав, чи не може хтось коня доглянути, а він відповів, що конюх у місто переїхав, а нового ніяк не можуть знайти. Село невелике, кожен своїми справами займається, до того ж, заробітки тут малі.