Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

26. Зелене Королівство

Ця ніч виявилася напруженою. Військо Чорної Королеви, програвши бій одному дракону і одній дівчині, мріяло про реванш. Врятувало Марічку з Кульбабкою лише те, що чорні виповзали з темряви лише утрьох-вчотирьох, не більше. До ранку не довелося дівчині поспати й години. А на світанні вона умовила дракона вирушати в путь. Що далі від цих гір — то ліпше, безпечніше. І вони йшли, поки мали сили. Спали по черзі. Ближче до світанку чергував Кульбабка. Марічка прокинулася від тривожного драконового свистіння.

З-за кущів бузини з’явилися двоє кумедних чоловічків у зеленому і суворо запитали:

— Хто ви і з якою метою порушуєте кордон Зеленого Королівства?

— Мені потрібно особисто до Короля, просити про допомогу, — відповіла дівчина.

— Здайте зброю і йдіть за нами!

Марічка віддала поводиря — бумеранга, і чоловічки разом пронизливо свиснули. На галявині виросли, наче з-під землі, двоє чорнявих зеленооких дівчат. Ці красуні в зелених сукнях вправно обшукали Марічку, а потім повели її стежками, що петляли і кружляли, бігли то вгору, то вниз. Так, звідси тепер самостійно й не вийдеш. Хіба що дракон винесе, але поки що дракон не може літати.

На диво, Кульбабці дозволили лишитися з Марічкою, і він слухняно тупцяв позаду. Щоразу, коли він застрягав між дерев, а це траплялося частенько, котрась із дівчат озиралась і, махнувши рукою, змушувала дерева розступатися.

І от нарешті перед подорожніми з’явилася величезна галявина, вкрита барвистим живим килимом з різноманітних квітів: великих і маленьких, скромних і розкішних. Посеред галявини височів трон. Марічка довго його роздивлялася, поки зрозуміла, що він сплетений із живих рослин. Ті рослини спокійнісінько собі продовжували рости і квітнути.

Аж ось чийсь голос згори повідомив:

— Король іде!

Зеленоокі дівчата враз присіли і торкнулися руками трави. Марічка спочатку й не зрозуміла, що це мало значити. Усвідомила лише тоді, коли трава, за мить витягнувшись вгору, обплела її руки й ноги наче цупкими мотузками. Кульбабка виявився обплетеним ще дужче, все його тіло і морду обвивали ліани. Дівчата погладили драконову шию і ніжно з ним заговорили. А поруч із Марічкою з’явився юнак у золотому з зеленим, і привітно промовив:

— Не бійся, дівчино, наш Король тобі зла не бажає. Це лише наш захист на випадок, якщо у тебе недобрі наміри.

— Сподіваюся, це не надовго, — зітхнула Марічка. Вона побоювалася знову потрапити в пастку. А на галявині з’являлися нові й нові мешканці лісу. Сюди прийшло багато дівчат, не менш гарних за тих двох красунь, що супроводжували гостю і дракона. Марічка зацікавлено розглядала їх: он ті, напевне, — мавки, як і ці дві, а ті, схоже, — водяниці або русалки. А хто ж оті троє у червоних чобітках, що на гілках розсілися? Приплентались дві бабуні з руками, схожими на сухе гілля, і злими довгоносими обличчями, а за ними — молодші жінки, такі ж непривабливі, навіть страшні, у коричнево-сірому лахмітті. «Може, то кикимори?» — подумала Марічка. З’явилися дідки, мабуть, лісовики, але роздивитися їх було непросто, так вправно вони ховалися між трав і кущів, хоч ніби й не ховалися. Парубки тут були також різні, і привабливі, з пишними кучерями, у розшитому різнокольоровим листям вбранні, і неприємні, у мокрому одязі, у водоростях, замотані риболовецькими сітями. Були й дітки, але вони виявилися зовсім не схожими на потерчат, про яких говорять у казках. Ця малеча не дуже відрізнялася від звичайних людських дітей, так само бігала по галявині, усіх зачіпаючи, і зацікавлено зупинялася біля гостей — Марічки й дракона.

Тварин і птахів тут було не злічити. Аж раптом галас і різноголосі співи припинились — і в цілковитій тиші на галявину зайшов Зелений Лісовий Король. Це був величезний дядько з зеленою бородою і веселими зеленими вусами. Його невеличкі меткі оченята сміялися. Вбрання Короля спліталося з різноманітних гарних і духмяних рослин.

— Ну хто тут до нас у гості завітав? — поцікавився Король, сідаючи на трон. Марічка відчула, що трави відпустили її ноги, і ступила кілька кроків до трону.

— Я… ваша величносте, моє ім’я Марія. Я думаю, мені не варто сподіватися, що ви не чули про мене. Я — дівчинка з Реальності.

Щойно вона це промовила — як галявина загуділа безліччю голосів. Тут можна було почути і подив, і обурення, і радість, та найбільше — просто шалену зацікавленість, адже навряд чи хтось тут знав, що може принести до Королівства Маріччин прихід, проте більшість знали, що це диво — дівчинка з Реальності — десь є.

Один суворий погляд Короля змусив усіх принишкнути. Марічка провадила далі:

— Мені необхідна ваша допомога, адже лише Вищі можуть мандрувати між світами. Могли б ви перенести мене в мій рідний світ, що тут зветься Реальністю?

— Я міг би, звісно, — замислено промовив Зелений Король. — Але хтозна, чи зроблю це. Йди-но сюди, Марічко.

Дівчина несміливо підійшла близько до Короля, він нахилився і промовив їй у саме вухо:

— Якщо мені ніхто не заважатиме, то я перенесу тебе до твого світу! — потім він сів знову прямо і вигукнув: — Три дні гуляємо! А на четвертий день я повідомлю про своє рішення! Королівський обід для гості!

Тієї ж миті посеред галявини виріс стіл із живих переплетених гілок, і лісові мешканці взялися носити на той стіл усі їстівні дива цього Королівства. Король поглянув на Кульбабку, ніби лише зараз його побачив, і мовив:

— Відпустіть нарешті цього дракона. Та подбайте про нього, рани полікуйте.

Далі він замислено сидів на своєму найвищому місці і з посмішкою дивився на всі приготування.

Ще не доводилося Марічці так гуляти три дні підряд. Спала вона зовсім потрошку, бо до пізньої ночі лісовий народ співав пісні й веселився. Смачна їжа з’являлася ніби сама собою. Поїли, подрімали під тихі наспіви і побігли всі на річку — плавати, грати у всілякі жваві ігри, потому — обід, знову пісні і таємничі старовинні казки, гойдання на сплетених вербових гілках…

Марічка прокинулася на четвертий день, і їй здалося, що хтось сидить на пеньку ліворуч, але коли вона озирнулася, то нікого не побачила. Може, Перелесник? А може, видіння, гра уяви спросоння. Вона пройшла повз сплячих підданих Зеленого Короля і з півгодини шукала того дуба, де, як їй казали, ховався вхід до Королівського палацу. Велике дупло темніло у двох метрах над землею. Це і був вхід. Марічка постукала по стовбуру дуба і гукнула:

— Я мушу побачити його величність!

Вона очікувала, що зараз вигляне з дупла охоронець, але Зелений Король визирнув сам, махнув Марічці рукою і знову зник у дуплі. За мить він виріс прямо з-під землі, неначе великий гриб.

Марічка привіталась і запитала:

— То я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Ходімо, — відповів Зелений. Вони вийшли на берег озера. Король взяв Маріччину руку і зосереджено промовив: — Мандрівка не з легких. Ти готова?

Дівчина кивнула. І світ навколо почав змінюватися. Ще нічого не зникло і не з’явилося нового, але ліс і озеро стали схожими на марево, на відображення у помутнілому дзеркалі. Раптом звідкись долинув голос:

— Ще є шанс відмінити перенесення.

Марічка впізнала цей голос. Зображення навколо знову стало чітким.

— А ти не міг з’явитися раніше? — сердито поцікавився Зелений Король. Вогонь сидів неподалік на пагорбі і спостерігав. Марічка не могла повірити, невже все марно? Їй вже було байдуже, що нахабно поводитися з Вищими — дуже небезпечно. Вона вигукнула:

— Я думала, Зелений Король — найкращий, порядний. А ви знали, що Вогонь з’явиться, і чекали на нього? То видали б мене йому з самого початку! Навіщо були всі ці три дні розваг? Чи, може, намагалися для чогось затримати мене тут? Напевно, Вогонь був дуже зайнятий і йому було не до мене!

Зелений похмуро дивився на Червоного Короля. На Марічку, схоже, він взагалі не звертав уваги. Нарешті промовив крізь зціплені зуби:

— У тебе було три дні. Але ти дочекався миті, коли і ця дівчинка, і я сам повірили в те, що їй вдасться нарешті повернутися додому.

Вогонь посміхнувся:

— Я можу забрати її додому. У мій палац. Але вона поки що не хоче до мене повертатися.

Марічка ще мить дивилася на цих двох королів, а потім побігла. Куди — вона не знала. Через сльози вона не бачила, куди біжить.

Минуло багато часу, поки вона усвідомила, що вже не може бігти. Дівчина впала на землю під сосною і довго-довго плакала. Коли вона вже зовсім знесиліла і почала засинати, маленьке деревце схилило гілки до її обличчя і заговорило:

— Король справді хотів тобі допомогти. Він здогадувався, що Вогонь може втрутитись, але сподівався, що цього не станеться. Він не може піти проти волі Вогню, бо ліс потрібно берегти від пожеж.

Марічка жалісно поглянула на деревце, підвелась і пішла далі. Хоча тепер вона вже зовсім не знала, куди їй потрібно.

Адже її сподівання на допомогу когось із Вищих виявилися марними. Вогонь однак не дасть нікому допомогти Марічці. Вона так ішла, аж поки не побачила попереду велике урвище. Вже сутеніло. Сльози знову бігли по її щоках. І вона закричала що було сили:

— Вогонь!

Її голос полинув удалину, прорізаючи темну порожнечу. Мить нічого не відбувалося. Потім вона почула голос:

— Я слухаю тебе, — він стояв неподалік і дивився на неї незворушно, ніби нічого й не сталося.

— Навіщо? Навіщо ти знущаєшся з мене? — запитала Марічка крізь сльози. Червоний Король відповів незмінно спокійно:

— Я не знущаюся. Ти даремно так думаєш.

— То відпусти мене!

— Не можу.

— Ти не можеш?!! — Марічці здалося, що вона от-от кинеться на короля і подряпає йому обличчя.

— Ти знаєш, хто я, — відповів він. — Вогонь не відступає. Я можу рухатися лише вперед. Або зупинитися. Це я і зробив. Я зупинився, щоб ти мала час зрозуміти все. Ти прийшла сюди сама, щоб змінити своє життя. Ти мені потрібна. І я не відступлюся від своєї мети.

Він зник, щойно промовив останнє слово, і Марічка, сповнена відчаю, лягла спати одна-однісінька біля урвища. Засинаючи, вона зрозуміла, що десь під урвищем є джерельце, почула його тонкий мелодійний голосок. І крізь сон подумала, що у цього джерельця також є господиня з Вищих — Королева Вод. І колись давно Вогонь знайомив Марічку з нею. Так, він з нею товаришує, але вона здалася Марічці доброю. Можливо, у неї і справді чуйне серце, тоді можна попросити її допомоги, адже кому, як не їй, під силу протистояти Вогню. Навряд чи вона погодиться, але…