Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

16. У містечку

Люди на вулицях ставилися до Марічки привітно, посміхалися, вислуховуючи її розповіді про рідний Київ, але нічим не могли допомогти, а часом питали щось зовсім безглузде, на зразок: «А ти, мабуть, поштовою каретою до Петренків приїхала? Тітка Ніна казала, що сьогодні чекає на свою небогу Настю. Тебе ж Настею звати, я вгадала?» Наче й не чули, що їм Марічка розповідала секунду тому! Дивні люди.

«Схоже, дорослі мене тут взагалі не розуміють», — подумала дівчинка і попрямувала до школи.

Ось почалася перерва, й учні висипали на подвір’я. Марічка підійшла до гурту школярів і запитала, чи ніхто не знає, де може бути її місто, і докладно його описала. Назва її батьківщини виявилася нікому не відомою. Діти не могли відповісти на її питання, та ще й почали з неї насміхатися, напевне, не повірили.

Марічка жодним словом не згадала ні Червоного Короля, ні польоти на драконі, та описи її рідних країв здавалися людям дивними. Адже у цім світі сім’ї жили у власних будинках, переважно невеликих, дерев’яних або цегляних, тут навіть не знали слова «квартира».

Марічка вже вирішила повернутися до дядька Олександра, забрати Кульбабку і летіти далі. Принаймні в інших містах з неї не глузували. Можливо, через те, що вона була з драконом, хай хоч і маленьким.

Аж ось невисокий хлопчик в окулярах, що стояв сам під деревом із книгою в руках, звернувся до Марічки:

— Місце, про яке ти говориш, дуже схоже на Реальність, тобто на її описи в літературі. Але якщо цей прасвіт й існував колись, навряд чи зараз хтось здатен знайти його.

І тут Марічка згадала, що колись, ще в замку Червоного Короля чула слова «дівчинка з Реальності», але тоді не надавала їм значення.

— Так, я впевнена, що це дійсно Реальність! — вигукнула вона.

Хлопчик замислився:

— Просто надзвичайно, якби ти дійсно виявилася з Реальності! Я про неї читав колись… Там усе по-іншому! Геть по-іншому!

— Еге ж, по-іншому! — погодилася Марічка. — А як мені туди повернутися?

— Ну, за легендою, є амулет, який відкриває шляхи між світами. Його називають «Скіфське сонце». Ніби через те, що виготовив його стародавній народ із твого світу (припустимо, що він дійсно твій)… так от, цей народ звався «скіфи», від того і походить назва амулета.

— Нам у школі розповідали про скіфів! — розхвилювалася Марічка.

— Розумієш, я не чув, щоб хоч хтось із нашого світу користувався амулетом або хоч тримав його в руках. Може, таке й було, але ця подія не зафіксована в жодній відомій мені літературі.

— Як же мені знайти його?

— Не знаю…

Несподівано у розмову втрутився інший хлопчик:

— Я дещо знаю. Розповім увечері. А тобі ж зараз і зупинитися ніде?

Марічка глянула на нього з недовірою: чи не він щойно кидав дурні й образливі жарти, які цій компанії здавалися дотепними.

— У моєї матері готель тут неподалік. Зупинишся там. Безкоштовно, — промовив хлопець. — Тебе як звати?

— Марічка.

— А я — Руслан. Ходімо хутчій, поки перерва. Увечері поговоримо про твій амулет.

Марічка пішла слідом, дивуючись. У неї з’явилася надія, що тут їй допоможуть.

Цієї ж миті хлопчина в окулярах наздогнав їх і спробував посперечатися з Русланом, пояснюючи, що «Скіфське сонце» знайти неможливо. Та Руслан штовхнув хлопчика в груди так, що той мало не впав:

— Ти, Юрко-Мурко, не плутайся під ногами! Ми тебе до компанії не кликали!

Така поведінка не викликала в Марічки симпатії до Руслана, але його допомога була дуже доречною, отож вона мовчки пішла слідом.

Русланова матуся виявилася красивою жінкою з високим різким голосом і довжелезними нігтями, нафарбованими темним кольором. Вона уважно вислухала Маріччину історію, час від часу з посмішкою поглядаючи на сина, потім люб’язно провела дівчинку на другий поверх, де запропонувала їй невеличку кімнату.

Марічка впала на ліжко. Щойно їй здавалося, що вона не засне, аж поки не прийде з уроків Руслан і вони не обговорять пошуки амулета. Та сон насунувся на дівчинку, схожий на великого і дуже м’якого плюшевого ведмедя. Їй було важко прокинутися, снилася рідна домівка, мама й тато, і бабуся, і так не хотілося з ними прощатися, але у двері настирливо стукали. Щось невдоволено буркочучи, Марічка сповзла з ліжка і попленталася до дверей. На порозі стояв Руслан.

— Ти чому не відчиняєш? — запитав він.

— Сплю.

— Я можу зайти поглянути, як ти тут розташувалася?

— Заходь, тільки я не розташовувалася, я лише спала.

— Зрозуміло. Кімнатка так собі, але, сподіваюся, ти без претензій. Ну ти хоч приблизно уявляєш, як виглядає той амулет, що відкриває шлях у Реальність, і як ним користуватися? — ніби між іншим запитав Руслан.

— Ні, я сьогодні вперше про нього почула, від того Юрка, — відповіла Марічка. — Але якби хтось розповів мені, де його дістати, я б усе віддала…

— А у тебе є щось цінне? — засміявся Руслан.

— Залишилась одна-єдина каблучка, — засмутилася Марічка і похапцем дістала з торбини цей надзвичайний подарунок Короля. Руслан узяв коштовність з Маріччиних рук і уважно її роздивився:

— Це, звичайно ж, несправжній рубін?

— Як це — несправжній? — обурилася дівчинка. — Подивися, на каблучці знак майстра-ювеліра.

— Цікава каблучка. І де ж ти її дістала?

— Подарували.

Уважно роздивляючись прикрасу, хлопець промовив:

— Розмір дуже малий. Схоже, дитячий.

— Це мій розмір! — уже майже сердито промовила Марічка. — Я ж тобі кажу, мені її подарували.

— То чому ж не носиш?

— Мені потрібніше дістатися додому. Тому я ліпше продам каблучку.

— Дуже цікаво… А не секрет, хто тобі подарував таку красу?

— Секрет! Ти казав, що можеш допомогти знайти амулет. Це правда? — запитала Марічка, забираючи в Руслана каблучку.

— Можливо, — лише промовив він.

А за годину Руслан приніс щось, загорнуте в носову хустку і запитав пошепки:

— Ти поміняєш амулет на свій рубіновий перстень?

— Жартуєш!? Я його на будь-що поміняю! — вигукнула Марічка.

— Отже, міняємось. Ось, я приніс твоє «Скіфське сонце».

— Правда? Дай мені поглянути!

Руслан розгорнув хустку, там лежав кулон з жовтим каменем на грубому ланцюжку. Марічка обережно доторкнулася до нього, тоді примружила очі й запитала:

— А ти мене не обманюєш? Це дійсно він?

— За кого ти мене маєш? — обурено заговорив Руслан. — Заради тебе я викрав родинну реліквію! Мати приб’є мене, якщо дізнається. Ця річ передавалась у нас із покоління в покоління. А ті, хто теленькають, що амулет неможливо дістати, самі нічого не знають. Ми ніколи не розголошували, що володіємо таким скарбом. Хто ж про це кричатиме на всіх перехрестях? Так би ніхто й не знав, якби я не вирішив тобі допомогти. Ну, то тобі потрібен амулет? — закінчив він свою промову.

— Ну звісно ж, потрібен! Бери собі каблучку і давай мені амулет. Тільки поясни, будь ласка, що з ним далі робити.

— Так, звичайно, — відповів хлопець. — Отже, вийдеш уночі в ліс, знайдеш велику галявину. Коли місяць підніметься досить високо і освітить її…

— А як я знатиму, на яку саме галявину виходити?

— Тю! Що за питання? Яку знайдеш, на ту й вийдеш. Слухай далі. Як місяць буде над тобою, вдягни на шию амулет, сядь навколішки посеред галявини, обведи себе колом голої землі. Тобто по колу вищипай траву, землю добре проколупай, щоб коло було хороше, помітне. Далі сиди і чекай. А як зозуля тричі прокує, підводься і починай ходити по колу, промовляючи: «Шлях у Реальність, відчинися!»

— А як довго я так ходитиму?

— Аж поки шлях не відчиниться.

— А! Зрозуміло…

Насправді ж Марічці не те щоб було зрозуміло, просто вона вирішила ходити по колу стільки, скільки буде треба, хай хоч багато годин підряд. Напевне, до ранку шлях у Реальність відчиниться.

— А що як зозуля не куватиме цієї ночі, або прокує не тричі? — тривожилася дівчинка.

— Сказано: «тричі прокує», значить, так і буде, це ж магія!

До вечора Марічка не знаходила спокою, єдине, що відволікало її від надмірних хвилювань — незакінчені справи. Їй потрібно було і відпустити дракона, і збігати підшукати галявину (щоправда, останнє можна буде зробити вже вночі). Навіть поїсти часу не було, та й не хотілося, тому вона відмовилася, коли люб’язна Русланова мама покликала її до столу.

Марічка побігла до дядька Олександра. Кульбабка, бідолашний, мабуть, засмутиться, коли дізнається, що його хазяйка назавжди повертається додому і вони більше не зустрінуться. «А там — хтозна. Може, й зустрінемося колись», — подумала Марічка. Та побачити свого дракона їй не довелося, дядька Олександра не було вдома, а сарай виявився пустим.

«Напевне, хтось відчинив двері й Кульбабка втік, або дядько випустив його погуляти», — з сумом подумала дівчинка. Їй дуже хотілося на прощання обійняти дракона, вона так його полюбила. Та що вдієш? Про всяк випадок Марічка написала дядькові записку, у якій подякувала за допомогу і попрохала, щоб він відпустив Кульбабку. Двері хати були не замкнені, але хазяїн щось не з’являвся. Отже, Марічка поклала записку на стіл і повернулась у готель. Шукати галявину вже не було часу.